«Ярлик на князівство» Валентин Чемерис

Читати онлайн повість — химерію Валентина Чемериса «Ярлик на князівство»

A- A+ A A1 A2 A3

— Що це ще за… явлєніє? — ледве повернув він розпухлим язиком у пересохлому роті. — Невже я ще був на щось… здатним?

— О-о!!. — мрійливо протягла — заспівала білокура пройда. — Великий князь всю ніч невтомно займався зі мною сексом.

— Себто… блядством? — по-простому, за руським звичаєм перепитав він, все ще жахаючись — а раптом… раптом зганьбився.

— Пхе, як вульгарно, — манірно протягла гола бестія. — Кажу, се-ексом!

— Із… тобою? — витріщився князь.

— А вже ж не сам із собою, — пирхнула лярва (розмова велася по-німецьки, і князь розумів лише через п’яте на десяте), але здавалося, що тямив усе). — Гадаю, великий князь сам із собою сексом не займається?

— Ну, ти — кур-рва!!.

— Ах, яке симпатичне руське слівце: ку-ур-рва! — не образилась гола дівиця. — Взагалі, великий князь був у постелі, як молодий лев. Як барс! Я ледве витримала таке солодке катування. Тільки впорювався, як відразу ж знову починав… Я таких статевих велетів ще не здибувала, — млосно потяглася, ще і ще демонструючи своє розкішне тіло. — Ах, мій любий князю, я вже, здається, той… завагітніла. Буде тобі спадкоємчик на трон — ха-ха-ха!!! У вас усі московіти хтиві та жадібні до жінок?

— Ні, це я один… такий — І тут князя заполонила інша думка. Він добре пам’ятав, що спорожнивши дві пляшки французького коньяку, впав на ліжко зодягненим — у своєму незмінному френчі з чотирма накладними кишенями, у генеральських з лампасами штанях, заправленим в кавказькі — традиція Джугашвілі, — чоботях. Навіть кашкета не зняв, а тут… Матір божа, він лежить на ліжкові як і ця лярва теж голий — голісінький. В чім мати народила.

— Виходить, мене хтось роздягав уночі? — прохрипів князь і хотів було прохрипів князь і хотів було погукати свою стражу, але та шльондра спинила його.

— Чого ти злякався, дурнику? Сам роздягнувся, ніхто з тебе шмотки не стягував. Як побачив мене голою, так в один мент все з себе позривав, — на підлозі біля ліжка й справді жужмом валялися його френч, штани, чоботи і все інше.

— Невже я ще був здатний… роздягтися?

— Кажу ж, я ледве витримала… Така ніченька була, така!.. Райська і божественна. Тепер я певна, що ти як великий московський князь чогось таки вартий!

— Мерсі боку, як кажуть ті, чийого коньяку я здорово вчора хлобиснув. І взагалі — стривай!

— Я не збираюся нікуди тікати, — незнайомка засліплювала його посмішкою та голизною свого розкішного тіла.

— Як ти тут опинилася? (у протилежній стіні з-під картини визирало вічко відео, ясно, що всю ніч ішов запис). — Ти хто така, шльондра німецька? Ти… ферштейн?

— Ферштейн, ферштейн. Тільки я не шльондра, — верескнула білявка, на всяк випадок демонстративно — цнотливо натягуючи на себе простирадло. — Я — принцеса!

— Ого, як мені поталанило! У курвах сама принцеса ходить.

— Я — принцеса Марія! Між іншим, з династії Гогенцоллернів! З роду, — вона знову верескнула, — самого Фрідріха Вільгельма, прусського короля!!!

— Подумай гарненько, може ти з роду самого Фрідріха І Барбароси, га? Імператора "Священної Римської імперії"? Га? Подумай. Не дрібнися. Я просто зворушений, з ким мені пощастило всю ніч трахатись!

— Фрідріх І Барбароса, до твого відома, походив з династії Гогенштауфенів, а я з династії Гогенцоллернів!

— Отак набратися! Чорт! — тільки й зітхнув Йосип ІV. — Здається, я таки влип у якусь історію. Ось тільки в яку?

"Клята німчура, — далі вже думав він, не зважуючись те, що думав, висловлювати вголос. — Не інакше, як щось затіває — от і підсунула мені цю шльондру. Із роду буцімто самих Го-гоген… Тьху, й не вимовиш! Не інакше, як німчики готують якусь провокацію. Одержати б по-швидше ярлик на князівство і хутчій брати йоги в руки та накручувати петлі (його величність любила полювати зайців) з цього триклятого Берліна, хай би він пощез, зараза отака!!."

Офіційний прийом відбувся не в Рейхстазі чи в Палаці Уряду, на що потай сподівався Великий Московський князь, а всього лише в залі для прийому почесних гостей престижного готелю "Бельв’ю".

"Що ж, як у нас, руських, кажуть: по Сеньці й шапка, — змирився з рішенням німецької сторони Йосип ІV. — Та й недарма ж у нас ще кажуть: в чужий монастир зі своїм уставом не сунься! Або: на чийому возі їдеш, того й пісні співай!.. "Бельв’ю" то й "Бельв’ю". Не останнє приміщання в Берліні. Та й не кожного гостя німецька сторона приймає в "Бельв’ю".

А коли побачив яка розкішна зала для прийому почесних гостей у "Бельв’ю", то й заспокоївся, радий, що його гідності й посаді німці не зашкодили!..

Аби дали ярлик на велике князівство, визнали його, Йосипа ІV верховним правителем ВМК–2, а там… Там хай хоч і трава не росте. Все інше, він, Йосип ІV, переживе. Не злиняє. Аби вирвати в клятої німчури владу, він на все згодний. В тім числі й на "Бельв’ю". Адже тоді всі, хто все ще зазіхає на владу в Московії (а в Московії постійно хто-небудь зазіхає на владу, це як національна риса руських, їхній менталітет), прикусять язики, спіймавши облизня. Адже проти того, кого визнають німці, ніхто не зважиться виступити, бо інакше матиме справу з самим рейхом. Німці люблять порядок і анархії та безладу не потерплять у своєму протектораті. Під Москвою постійно знаходиться їхня бронетанкова дивізія — напохваті в протектора. Коли що — кине її на Москву і в Кремлі тоді не всидиш. А ще ж есесівський загін, десятки загонів, котрі тільки тим і зайняті, що слідкують за московітами. Крім усього ще діють сотні їхніх замаскованих вивідників, шпигунів та донощиків — слідкують. Коли що, будь кого — в тім числі й великого князя, — швидко поставлять на місце. А не підкориться, своє гнутиме — одним розчерком пера на його місце посадять іншого любителя влади! А їх, таких, що у всьому слухатимуть своїх арійських панів і сидітимуть у князівстві, як миша в ожереді — сухо, чисто, затишно і зерно на прокорм є, — завжди вистачало, вистачає і вистачатиме. Все це добре знав правнук Йосипа Сталіна, а тому на рожен ніколи не пер, у всьому слухався кляту німчуру, проводив їхню політику, тому й дістався до трону великого князя. Тож тепер, маючи під собою таке сідало, нікому його не уступить — нема дурних!

Гостей зібралося біля 500 осіб. З німецької сторони крім високопоставлених чинів рейху, міністрів та депутатів були радники, працівники Департаменту у справах Слов’янії та інші офіційні особи, журналісти, відомі люди. З боку делегації ВМК–2 — почет великого князя, дипломати з приказу зарубіжних справ, відомі бояри, воєводи, радники, журналісти, релігійні особи на чолі з патріархом московським, представники численних російських князівств та ханств (всі вони були удільними), які супроводжували Йосипа ІV як великого князя.

В просторій залі з широкими венеціанськими вікнами, сліпучими кришталевими люстрами і блискучим паркетом, на якому й ходити було боязко, буквою "П" поставлені здавалося б безконечні столи з антикварними кріслами з фернамбука[1]. На столах виставлено розкішні сервізи, прикрашені старовинним сріблом і квітами.

Розкішний обід у "Бельв’ю" вдався на славу — сторона, що приймала, не поскупилася і прийняла представників якогось там князівства, сателіта протекторату на околиці тисячолітнього рейху, як наче б представників великої і могутньої держави, ледь чи не рівної самому рейху. Більше того, офіційний обід вшанував своєю присутністю сам рейхсканцлер, глава уряду Німеччини — добродушний взагалі чоловік, дещо товстуватий, а тому на вигляд простецький, із залізним хрестом на грудях, що його він любив на людях час од часу ніби поправляти, чим і привертав до своєї нагороди зайву увагу.

Він і відкрив обід коротким тостом "за наших добрих гостей із "Слов’янії", за "його величність герра Йосипа, друга рейху, який невтомно веде своє князівство до ще більшого процвітання, що його воно зазнало в співдружності з Великою Німеччиною", за "сердечні стосунки між рейхом і ВМК–2" і ще дещо в тому ж дусі.

У відповідь теж з коротким словом виступив герр Йосип.

Але тут стався казус, що відразу ж набрав політичного забарвлення.

Герр Йосип своє слово почав із згадки про "великий руський народ", який, звичайно ж, — ідеологічний трафарет, — над усе цінує дружбу з великим німецьким народом".

Рейхсканцлер гучно хрюкнув (це в нього означало подив і водночас саркастичний сміх) і безцеремонно перебив гостя:

— Цікаво знати, герр Йосип, як це на куцій території куцого вашого князівства міг вміститися якийсь "великий руський народ", що ледь чи не рівня великому німецькому народові?

Запала гнітюча тиша.

Герр Йосип зблід, збагнувши, що дав маху і змушений був миттєво дати задній хід:

— Я мав на увазі… е-е… великий московський народ…

Рейхсканцлер знову хрюкнув (правда, не так гучно).

(Продовження на наступній сторінці)