— Так, так, я згоден! Згоден! — майже вигукує великий московський князь. — Як завжди, виявляючи турботу про московітів, Велика Німеччина в особі пана рейхсканцлера, виявила і цього разу ласку, подарувавши мені незрівняну принцесу Марію — білокуру арійську бестію! Історія матримоніально — шлюбних відносин російських князів, царів та імператорів переконує мене, що мені, як великому московському князеві з ласки братньої Великої Німеччини не тільки можна, а й треба женитися на німкені — в даному разі на принцесі Марії з династії Гогенцоллернів, з роду самого прусського короля Фрідріха Вільгельма. А любов… Як співала колись одна популярна співачка: все можуть королі, лише одного вони не можуть… Так, так, женитися по любові[2]. Але сподіваюся, що принцеса Марія народить мені спадкоємця? Майбутнього продовжувача моєї влади. Рейхсканцлер хрюкнув, що означало в нього сміх і майже весело вигукнув:
— О, так, так! Якщо принцеса Марія ще до шлюбу зуміла народити трьох дітей, то, гадаю, в законному шлюбі неодмінно подарує князеві довгоочікуваного спадкоємця!
— Я вірю, що принцеса Марія ощасливить спадкоємцем великий руський наро…
— Московський, герр Йосип, — безцеремонно перебив його рейхс-канцлер. — Або — московітів.
— Звичайно, це я і мав на увазі, — швидко погодився герр Йосип. — Я вірю в творчу потугу великого московського народу… Тобто московітів, — швидко поправився він, загледівши тінь невдоволення на холенім арійськім лиці глави уряду, що попри ту холеність (так писали навіть у пресі) насправді було мужикувато — простецьким. А сам подумав: "Гаразд, німчура. Товчи мене в грязь, але я все одне — великий князь. І я перетворю московське князівство на царство руське. Дасть Бог, навіть в імперію. А що гнуся перед тобою, німчику, не злиняю. Руські князі більше ста літ гнулися перед ханами Золотої Орди, а все одне взяли над ними гору — такі ми, руські…" А вголос додав: — Я твердо вірю в творчу потугу русь… е-е… московського народу.
— І в чому, цікаво, полягає така непохитна віра в творчу спромогу маленького московського народу, герр Йосип?
— А в тому… — великий князь на мить задумався, наче щось пригадуючи:
— Дозвольте, ваша величносте, розповісти одну притчу.
— Тільки коротко.
— Що таке Рос…
— Московія, — перебив його рейхсканцлер.
— Це я і маю на увазі — Московія. То що таке Московія і московський народ? Ми — не Європа. У нас будь-який п’яний сантехнік (сантехніка беру як приклад) за пляшку, даруйте, водяри, натворить таке, що і англійські академіки не розберуться.
— І німецькі теж? — посміхнувся рейхсканцлер.
— І німецькі, даруйте, теж. Трапляться, приміром, негаразди з водопостачанням. Приїде інженер… Хоч і електронщик — дарма! Довго будуть длубатися в системі водопостачання, заглядаючи в документи, креслення, а чим все закінчиться?
— "Треба кликати Федю". Приходить…
Власне, якось дістається Федя. Сантехнік. Інженерної освіти у нього — нуль. Та й шкільна не вище п’ятого класу, що їх він сяк-так колись якось пройшов. Власне, його протягли за вуха. До всього ж він постійно і міцно п’яний. Як чіп. Себто ще напівживий. І ось він приходить туди, де й інженери — електронщики не можуть дати ради, кілька хвилин, отруюючи всіх перегаром самогону, длубається викруткою і …
І — все…
Сантехніка працює.
— Так таки й працює? — гмикнув недовірливо рейхсканцлер.
— Так таки й працює. Вже працює. Після того, як п’яний і ще трохи живий Федя подлубається у ній своєю бувалою в бувальцях викруткою… То в якого ще народу ви знайдете такого Федю? В жодного… А в Росії… Пардон, в Московії вони на кожному кроці. Чим і сильна завжди була Русь, а потім і Росія. Ось чому я вірю в творчу потугу русь… себто московського великого… себто малого народу.
— Браво! Бравісимо!!. — хрюкаючи, вигукував рейхсканцлер. — Герр Йосип переконав мене, що московіти і справді унікальний народ, а тому за ним завжди треба пильно стежити, аби він під п’яну руку з однією викруткою і справді не створив могутню імперію з якогось там карликового князівства. Як то вже раз і трапилося, коли московіти з дуру, чи не під п’яну руку перетворили московське князівство в російське царство, а потім і в імперію, захопивши при цьому, як потім хвастатимуться, одну шосту частину суходолу Землі. За вами, герр Йосипе, і вашим народом потрібен нагляд та нагляд. Як за змієм гориничем, якого на Русі мовби й немає, але який насправді завжди є.
БУНКЕР
КОЛИ ПОГАСЛИ КРЕМЛІВСЬКІ ЗОРІ
Могло бути й гірше. І Йосип Сталін на глибині 37 метрів став Великим Московським князем
Адольф Гітлер любив Йосипа Сталіна здавна, відчуваючи в ньому споріднену душу, і на те були свої підстави. Адольф Гітлер (недоучок, який не мав навіть атестату зрілості) у 1921 році очолить Націонал — соціалістичну робітничу партію Німеччини, а вже в 1933 році в Нюрнберзі проведе черговий з’їзд НСРП Німеччини, так званий "з’їзд переможців", стане єдиновладним правителем імперії, сакральним вождем, чий день народження буде відзначатися, як національне свято німецького народу; а Йосип Сталін, теж недоучок, без освіти, з вдома класами семінарії, в 1922 році захопить пост Генсека ЦК ВКП(б), а вже в 1934 році, провівши партійний "з’їзд переможців" стане одноособовим владикою величезної імперії, "геніальним продовжувачем справи Леніна, мудрим вождем і вчителем радянського народу".
17 червня 1939 року.
Резиденція Гітлера в Бергхофе — Берлін.
Проглянувши кінофільм про паради на Красній площі за кілька років, що його привіз воєнний аташе Кьострінг, фюрер замислено мовить:
— Я зовсім не знав Сталіна. Не знав, що Сталін така симпатична і сильна особистість.
Пізніше про ці симпатії берлінського фюрера до кремлівського горця засвідчить і Геббельс:
— Гітлер якось побачив Сталіна в якомусь кінофільмі і зразу ж перейнявся до нього симпатією. З цього, власне кажучи, і почалася німецько — руська коаліція.
Після Володимира Леніна в більшовицькій ієрархії найбільшою популярністю в партії й Червоній Армії користувався Лев Троцький (тільки на кінець 1920 року "чудесному грузину"[3] вдалося вишкребтися на п’яте місце). Так ось не хто інший, як Троцький свого часу дивувався, що "орбіти Гітлера і Сталіна пов’язані якимось внутрішнім зв’язком. Але яким саме?" І лише потім вони зчепляться між собою — двом павукам було тісно в одній банці, та й небезпечно, — обидва, до речі, під червоними прапорами.
Від початку воєнне везіння схилялося на бік Адольфа.
Вже наприкінці 42–го Сталін, перебуваючи чи не в прострації, почав пошуки надсекретних зв’язків з Гітлером, — свідчитиме М.С. Хрущов у своїх спогадах. — Сталін хотів домогтися угоди, яка дозволила б німцям зберегти за собою території, окуповані ними на Україні, в Білорусії і навіть деякі області Російської Федерації. Так вождь звертався до болгарського посла в СРСР Стаменова (на бесіді з болгарином були присутні Молотов і Берія) з проханням організувати канал для переговорів з Гітлером. На взамін перемир’я готовий був віддати Німеччині Україну та інші зайняті ними території.
І нічого в тому особливого не бачив — все це політика і кожен викручується — коли припече і запахне смаленим. Ленін, наприклад, — всім відомі факти, у 1918 році, щоб врятувати себе і свою владу, погодився на принизливий Брестський мир, за яким Німеччині були віддані Польща, Литва, Латвія, Естонія, більша частина Білорусії, окупована Україна, а на Росію була накладена велика контрибуція. І Ленін був готовий і більше віддати, аби лишень врятуватися. Все б віддав, аби йому залишився навіть сам Петроград. От і він, Сталін, вірний учень Леніна, все готовий віддати, аби йому лишили бодай Москву з областю.
Він добре знав, що німці несли величезні втрати, особливо під Москвою, тож будуть згідливішими.
Як далі свідчить Хрущов, одного з радянських дипломатів послали в Болгарію, доручивши йому повідомити там німців, що СРСР готовий на певні територіальні поступки. Спершу від Гітлера не надійшло аніякої відповіді, але це мовчання все ж про дещо говорило. Пропозиції Сталіна щодо поступок територій до нього дійшли і Гітлер мовчанням набивав собі ціну. Та й навіщо починати переговори — гадав він, коли дні СРСР уже лічені, а тоді майже все і так буде в його руках. Але після колосальних витрат під Москвою Гітлер через своїх людей почав підкидати Сталіну ідею перемир’я. Але за умови, що Німеччині "дістанеться все, а Сталіну лише певний край. Можливо й Москва з областю".
Як свідчить Г. Жуков, Сталін на початку жовтня 1941 року "вельми песимістично оцінював обстановку на фронтах", будучи певним, що "ворог підходить до столиці, а в нас необхідних сил для її захисту немає".
(Продовження на наступній сторінці)