— Але я ще не все сказав! — поспішно мовив воєвода. — Я прибув для переговорів. Єгомосць польний гетьман не бажає більше проливати кров.
— Чию? — поспитав Павлюк.
— Звичайно, шляхетську, бо хлопська єгомосць не бентежить, — з цинічною відвертістю відповів воєвода. — Коли б пан Павлюк був трохи розумніший і вгамував би хлопів, то...
— То ясновельможні пани міцніше б їм всілися на шиях? — додав за нього Павлюк.
— Не будемо шпигати один одного, — досить мило всміхнувся Адам Кисіль. — Чи не ліпше погодитися на мир?
— На яких умовах, пане посол?
— Єгомосць польний гетьман обіцяє зберегти і життя, і волю козакам, якщо вони припинять опір. Але про деталі миру єгомосць чекає пана гетьмана у себе в наметі. Життя і волю вам, пане гетьмане, твердо обіцяно.
— Передай, пане воєводо... — Павлюк якусь мить зважував свої слова. — Я прибуду до нього на переговори.
Павлюк тихенько зачиняв за собою двері й навшпиньках підійшов до ліжка.
— Ти... підеш? — тихо озвалася Марина.
— Не спиш? — сів на ліжко Павлюк.
— Я все чула.
— З Різдвом, моя люба! — Павлюк нахилився й поцілував її в теплу шию, де сторожко билася синя жилка. — Надворі така чудова погода! І тихо як у вусі. Наче й немає війни.
— Потоцький тебе чекає? — тривожно запитала Марина і, схопившись, сіла на ліжку, довге чорне волосся її розметалося по білих округлих плечах.
— Яка ти гарна! — прошепотів він, милуючись нею. — Я такий щасливий, що ти в мене є!.. — Він помовчав хвилю. — А до Потоцького я піду. Не турбуйся, моя кохана, все буде добре. Коли польний гетьман прислав послів, то почуває себе непевно. Я мушу з цього скористатися.
— А може, він скористається?
— Все може трапитися. — Павлюк гладив її плече. — Ти тремтиш?
— Бо ти затіваєш гру зі смертю. Це небезпечно. Це надто небезпечно! Ні-ні, я тебе нікуди не відпущу! Краще разом загинемо на валах міста, ніж до ляхів іти. Чує моє серце біду лютую. Ляхи підступні, їм вірити — що з хижим звіром в одній хаті жити. Як не задушить, то розтерзає. В ляхів немає жодного правдивого слова. Вони м'яко стелять, та твердо спати.
— Я знаю, — сказав Павлюк.
— То чому йдеш, коли знаєш?
— Мені, Марино, треба виграти час, — обняв її Павлюк за плечі. — Затіяти переговори, тягнути, відтягувати... Час працює не на ляхів, ось у чім суть. Тим часом повстання набере сили. Аби виграти час, я навіть дечим поступлюся ляхам. Лише б приспати їхню пильність. Повстання тільки починається, і виграти зараз час — все одно, що життя!
— А коли ляхи з тобою...
— Навіть якщо зі мною що станеться, повстання не загине. Інші його очолять. Хоч би й твій батько, славний ватаг Кизим, котрий збирає зараз в Подніпров'ї людей. — І додав твердо: — Що б там не загрожувало мені, але я мушу виграти час!
— Навіть власним життям?
— Навіть власним...
Марина заплакала, Павлюк рвучко притяг її до себе, жадібно цілував її щоки, мокрі від сліз, губи, очі.
— Допоки б'ється моє серце, ти завжди будеш зі мною!
— Гетьмане! — почувся знадвору голос Гордія Чурая. — Коні покульбачені, ляшки вже нас чекають!
— Іду! — крикнув Павлюк і востаннє обняв Марину. — Я такий щасливий, що ти в мене є! Скажи мені щось на прощання.
— Я... Ти іди... — тихо мовила Марина. — Коли треба – йди. За мене не турбуйся. Аби була воля на Вкраїні, а решта... Решта буде. Постривай!.. Ні, йди, якщо треба. А я... народжу тобі сина.
— Господи, який я щасливий! — вигукнув Павлюк. — Та мене жоден ворог не здолає. Ну хай уб'ють мене, а я все одно буду жити. У другому Павлюку. У малому Павлюку, який колись стане великим!
Він уклонився їй і вийшов з хати, і вона чула, як молодо і завзято зарипів сніг під його ногами...
Розділ двадцять третій
Дізнавшись, що Потоцький оточив Павлюка в Боровиці, Кизим із своїм загоном спішно подався виручати гетьмана. Два дні і дві ночі, не даючи ні людям, ні коням спочивку, гнав Кизим свій загін і надвечір третього дня вже був у Монастирських Луках. Звідси до Боровиці рукою подати, але змучений загін уже не міг рухатись. Кизим змушений був спинитися на ночівлю. Ледве діставшись теплих хат, козаки попадали покотом і поснули, навіть від вечері відмовившись. З усього загону на ногах трималося лише кілька вартових-дозорців та сам Кизим із сином. Хоча надворі потріскував мороз, батько з сином роздяглися до пояса і, вийшовши надвір, заходилися обтиратися снігом "від утоми". До малинового кольору натирали один одному спини і, як завжди, сперечалися. Кизименко доводив батькові, що не треба було спинятися у Монастирських Луках, а будь-що спішити в Боровицю.
— Мало що може трапитись, коли ляхи обложили місто! — запально доводив син, із злістю натираючи снігом своє молоде й міцне тіло так, що воно аж рипіло. — Обтерлись би снігом, втому зігнали — і гайда!..
— Ти хотів, щоб серед ночі коні з ніг попадали? — сердито гудів батько. — А ляхи б і накинулись на нас, як вовки. Зелений ти ще, сину, в цих ділах!
— Я — зелений?! — аж підстрибнув Кизименко.
— Тю, тю на тебе! — замахав Кизим руками. — Ще з кулаками на мене кинешся. І звідки ці Кизими такі гарячі беруться? Слова не можна мовити, так і спалахують вогнем.
Вони стояли один проти одного, високі, широкоплечі, міцні, й сердито натирали один одного снігом.
— Ху!.. Аж на душі полегшало! — задоволене кректав Кизим. — Наче тягар з пліч звалився. Я, бувало, молотом намахаюся, біля горна як напечуся, а вибіжу, снігом витруся — і знову свіжий, як огірок.
— І я такий! — додав син.
Обоє весело зареготали.
— Пане отамане! — прибіг до них козак з дозору. — Там якийсь загін до села йде. Начебто наші козаки.
— А ти звідки знаєш, що вони наші? — запитав Кизим. — На лобі в них понаписувано?
— Та вони гінця наперед вислали. Кажуть, що до Павлюка в Боровицю поспішають. А отамана їхнього Куделею звати.
— Куделя... Куделя, — повторив про себе Кизименко. — Не чув...
— Тепер отамани та загони як гриби після дощу ростуть, — сказав батько. — Всіх не знатимеш.
— Багато їх? — поцікавився Кизименко.
— Та, кажуть, з півста, — відказав козак.
— То чого ж ти стоїш? — вигукнув Кизим. — Біжи та запрошуй козаків на вечерю. Завтра з ними разом в Боровицю підемо!
Козак позіхнув, почухався і, вилізши на коня, потрюхикав вулицею, опустивши голову на груди. Батько з сином зайшли до хати й заходилися одягатися. Господиня — немолода мовчазна жінка, котра за увесь вечір не зронила й слова, — мовчки назбирала на стіл сяку-таку вечерю і почовгала спати в хижку.
— Не хнюп носа, сину! — повчав батько. — Завтра ні світ ні зоря будемо в Боровиці. Отож міцніше тримай молота в руках. Бо сидиш наче сич надутий.
— Зате ти, батьку, як сорока, тріскотиш!
— Що ти сказав? — схопився ображений Кизим. — Ти свого батька, славетного коваля, сорокою обзиваєш? Ось я ж тобі зараз!..
— Не підходь, батьку, бо й я можу духопелків надавати!
— Своєму батькові?
— А мене батько вчив нікому в броду не стояти і не забувати, що я ковальського роду, якому немає переводу.
— Твоє щастя, що і я ковальського роду! — буркнув батько і сів на лаву. — Побережімо ліпше сили для важливішого діла.
Та ось на вулиці зацокали підкови, і батько з сином вийшли з хати. Біля двору спішилося кілька десятків вершників, простуючи подвір'ям.
— Добривечір, пане отамане! — привітався перший, високий, худий чолов'яга. — Я — отаман Куделя, а то мої хлопці!
— Малувато в тебе хлопців-молодців! — ручкався з ними Кизим (Куделя з болю аж присів і довго потім непомітно розминав свою руку). — Куди ж це товариство зібралося проти ночі?
— Спішимо в Боровицю до Павлюка, — відказав Куделя. — Ходять чутки, що його кріпко ляхи обаранили. Чи й устигнемо?
— Ранок вечора мудріший, — відповів Кизим. — Спиняйтеся на ночівлю, а завтра з світом разом поїдемо. Ми також в Боровицю мчали, та з ніг збилися. Я Кизим, а це мій син Кизименко. Заходьте до хати та будьте гостями.
І повів Куделю з кількома дядьками до хати. Решта чомусь барилася в дворі. Кизименко, йдучи до хати, оглянувся, відчуваючи якийсь неспокій. Здалось, що кілька прибулих козаків повернули за хату. Це насторожило Кизименка, він і собі подався за хату...
— Ей, козаче, кресало маєш? — підійшов до нього один з прибулих. — Посіяв своє в дорозі...
(Продовження на наступній сторінці)