Кизименко уважно глянув на нього, але поліз рукою до кишені. І тої ж миті сильний удар під груди відкинув його назад. Хоча у вічу йому й потемніло, але втримався на ногах, лише присів. І, коли нападник кинувся на нього, рвучко випростався і вдарив його головою у живіт. Той відлетів, брязнувся навзнак об мерзлу землю й затих... Другий стрибнув на спину, Кизименко, пригнувшись, мотнув його, і той, перелетівши через голову, також гуркнувся на землю. Але тут на коваля налетіло двоє, він і їх позбивав, кинувся до хати, збив ще одного, другого схопив в оберемок і з такою силою брязнув ним об стіну, що чути було, як тріснув у того череп... А потім на Кизименка навалилося чоловік п'ять, він і їх розкидав у сніг. Та невідомих було багато, і вони ще більшим гуртом накинулися на коваленка. Кизименко схопив одного за ноги й, розмахуючи ним, як голоблею, валив решту з ніг.
— А — а, диявол!.. — чулися крики. — Здоровий як бик!
— Він нас усіх переб'є!
— В тім'я його бийте!..
— Ножем!..
— Потоцький велів їх живими похапати!..
— Та бий його!..
Зціпивши зуби, Кизименко люто відбивався, кулаками, ногами, головою, нападники хряпались об землю, і деякі з них більше не підводилися. Збивши останнього з ніг, він метнувся до хати, встиг ускочити в сіни й крикнути: "Зрада, батьку-у-у!" — як пекучий удар в тім'я звалив його на долівку...
Кизим саме взявся за ложку й присунув до себе миску з борщем, коли зненацька в сінях пролунав синів крик. Він здивовано глянув на "отамана Куделю" і побачив у його руках пістоль.
— Спокійно, пане отамане! — крізь зуби процідив Куделя. — Козаки твої сплять, а сина твого ми вже прибрали. Не раджу тобі, ковалю, гарячкувати!..
— Що вдієш, коди ми, ковалі, від народження гарячі, — спокійно озвався Кизим і глянувши у вікно, крикнув: — Оточуйте, хлопці, зрадників!
Куделя мимовільно й собі глянув у вікно. Цього було досить. Кизим хлюпнув йому гарячим борщем межи очі, перекинув стіл і, в темряві вибивши вікно, вивалився разом з рамою в сніг.
— Хапайте його, хапайте! — верещав у хаті Куделя.
Хтось було кинувся на Кизима, та він з такою силою вдарив кулаком, що той і не тіпнувся. Кизим вибіг на вулицю і закричав:
— Козаки-и! Зрада-а!
За ним гналося десятків зо два чорних постатей, і вони, певно, зрозуміли, що їм коваля не здогнати. Переслідувачі попадали в сніг І дали залп, цілячись Кизимові в ноги. Дві кулі вп'ялися втікачеві у праву ногу, й вона повисла, як перебита. Кизим упав, схопився, але праву ногу відчував лише до коліна, а далі йому здалося, що порожньо, немає навіть чим дістати до землі. Він спробував нею стати, але пекучий біль різнув його, наче бритвою. В голові на якусь мить запаморочилось, Та він, зціпивши зуби, застрибав на одній нозі… Тут його наздогнали і збили з ніг. Головою він відбив двох нападників і, сидячи посеред вулиці, виставив уперед свої могутні ковальські руки. Першого ж ворога, котрий кинувся на нього, він схопив за ноги і закрутив ним у себе над головою, збиваючи решту з ніг...
— Хапайте його живцем! — верещав Куделя.
— Не кричи, бо ще пуп розв'яжеться, — спокійно мовив Кизим. — Коли ти такий хоробрий, то перший і хапай мене!
Але хтось зважився й кинувся на Кизима ззаду, тоді напали ті, що були попереду, і за мить на вулиці вже качався клубок тіл, котрі хрипіли, гарчали і тусали один одного кулаками. З того клубка виповз Кизим і, тягнучи за собою перебиту ногу, уже дістався до тину й спробував було звестися, як удар в потилицю забив йому памороки… Коваль ураз обм'як і зсунувся в сніг...
Опам'ятався Кизим у хаті.
Якраз доспівували треті півні. Хтось лив йому воду на голову. Кизим ворухнув закривавленими губами... Вода, що стікала з голови на лице, була липка й солона. Голова гула, як дзвін, і розколювалася на шматки, наче по ній хто гупав молотом. Його хотіли підняти, та він, відштовхнувши їх плечима, сам звівся, спираючись на здорову ногу. Жовтий туман перед очима нарешті розвіявся, і Кизим побачив перед собою косі хижі очі, що так і випромінювали задоволення.
— Оклигав? — майже весело поспитав косоокий. — Але ж і здоровань ти!.. Скільки живу, ще таких бугаїв не зустрічав. Ледве-ледве тебе вкоськали. Сімох моїх кращих козаків голіруч поклав, поки тебе не обамбурили по голові. Та ще троє ніяк до тями не прийдуть. Кулаки ж у тебе!.. Один удар — і череп тріскається... Не доведи Господи з тобою вдруге зустрічатися!..
— Ти хто? — запитав Кизим, притулившись спиною до стіни і переносячи всю свою вагу на здорову ногу.
— Іляш Караїмович! — відказав косоокий. — Може, чув про мене?
— Чув! — сказав Кизим. — Стерво завжди так смердить, що його далеко чути. А ти вже добряче нагадив на Україні. Відомий зрадник.
— Ще б пак! — зареготав Караїмович. — Я радий, що ти мене так високо ціниш. Не хвастаючись, скажу: мастак я заманити жертву в сільце. Що поробиш, кожен хвастає таланом. Ти ось, кажуть, вдатним був ковалем. А я мисливець. Коли яку птаху треба в сітку заманити — Караїмович тут незамінимий.
До хати, дзенькаючи замерзлим обладунком, зайшов гусар.
— Пане ротмістре! — кинувся до нього Караїмович, і голос його враз зробився запобігливим, покірним. — Дозвольте доповісти. Це і є той знаменитий коваль Кизим, — котрого єгомосць польний гетьман велів захопити живим!
— Молодець, Іляшку! — гусар ляснув Караїмовича по плечу. — Ти наш вірний підніжок, і ми тебе не забудемо! А ти, хлопе, — повернувся він до Кизима, — стій на ногах, бо доведеться тобі багато посидіти. На палі… ха-ха!..
— Ляхів за собою водиш? — повернувся Кизим до Караїмовича.
— Сам не встигаю, — охоче відповів Караїмович. — Та й що вдієш, коли більшість реєстровців за вами.
Знадвору донеслися постріли. Кизим рвонувся й застиг, прислухаючись. Постріли тріскали поодинці.
— То гусари приводять до послушенства твоїх вояк! — ошкірився Караїмович. — Ти їх так загнав, що без задніх ніг спали. Доводилося декого за ноги витягувати з хат… Щоправда, частина все ж встигла утекти, а решту похапали. Хто супротивився, той закляк у снігу. А з рештою ти ще побачишся... На палях...
— Як же таку гидоту тільки земля наша носить? — з ненавистю мовив Кизим. — Більшого катюги, ніж ти, й серед татар не знайдеш!
Тим часом до хати ввели зв'язаного Кизименка.
— Ось і друга птаха! — вигукнув Караїмович. — У батька вдався, міцний, як чорт. Його обухом по голові стукнули — і нічого. Витримав, чорт! І де вона, така дужа чернь, виростає?
— На рідній землі! — відказав Кизим і до сина повернувся: — Чи так я кажу, сину?
— Так, батьку! — відповів Кизименко. — Та лихо, що свої продають.
Впала сива Кизимова голова на груди.
— Від того і тяжко, що свої... І Павлюка не виручили, і самі в халепу вскочили.
— Павлюку ваша допомога вже зайва! — скривив рот в посмішці Караїмович. — Потоцький вже скрутив йому крили.
— Виманили, людолови?
— Авжеж, виманили та й піддурили. З вами інакше й не можна. Не виманиш, не схопиш. Польний гетьман викликав його на переговори до себе... Ну і скрутили вашому ватагу руки білі… Ха-ха!.. Не сьогодні-завтра до Варшави відвезуть! Гадаю, що вдруге Павлюк не втече. А вас велено до Києва везти.
На сході вже сіріло.
Караїмович вийшов надвір, вдихнув на повні груди свіже морозяне повітря, потягнувся до хрускоту в суглобах і відчув себе, як ніколи, бадьорим.
— Ех, біс його бери, як хочеться жити! — вихопилося в нього. Солодко, як солодко жити, бодай і вислужуючись перед паном ляхом. А Кизиму й Павлюку вже не жити на білому світі. А він живе. Щасливий. Бадьорий. На повні груди п'є морозяне повітря. І щастить же! Боже, як йому щастить! Кого вже не відрядив на той світ, а сам на волі, чини хапає... На мить аж страшно стало. А що, коли раптово все це скінчиться? Одного разу він трохи було не влип. Де там! Відкараскався від смерті. І знову інші гинуть, а він — живе! І пан польний гетьман ним задоволений. Ще б пак! За цю осінь Караїмович добряче для єгомосці постарався. Щоправда, в Нетребах трохи було не спіткнувся, передавши куті меду з тою триклятою молодицею, та, слава Богу, все скінчилося благополучно. Єгомосць хоч і потовк йому ногами ребра, і синців насадив, шо й досі не щезають, та помилував... Бо цінить, бо вірнішого, ніж Караїмович, не знайдеш у всьому реєстрі. І тепер Караїмович не просто старшина. Він уже старший реєстру його королівської милості українських козаків! Можна вже й кирпу гнути. Старший — це вже півгетьмана. Не сьогодні-завтра булава опиниться в його руках. А якийсь рік тому він був звичайнісіньким собі реєстровцем у Переяславі. Не кожен здатний так високо стрибнути! Та ще за рік! Тепер він пополює за булавою, і тоді вся Україна опиниться в його руках!
(Продовження на наступній сторінці)