— Потерпи, рідненький, потерпи, дорогенький… — благала то одного, то іншого, рвала сорочки на перев'язки, кип'ятила воду, готувала відвари з трав... За клопотами не було коли думати про своє горе. Чуже стояло перед очима. Та це й ліпше, бо Олена вже боялася лишитися наодинці з своїми думами. Та коли схилялася над пораненими, коли перев'язувала їх, чи не в кожному з них вбачала Романа. І їй здавалось, що десь і Роман отак стогне в маренні на соломі й кличе її...
Опівночі вийшла до колодязя по воду. Ніч потріскувала морозом, пустельна, холодна, чужа... Ледве-ледве витягла відро води обледенілим журавлем. Передихнула. Всередині колодязного зрубу понакипали брили льоду, але колодязь парував густою теплою парою. Десь там у його глибині плюскотіла жива вода, і мороз не мав сили туди дістатися і виморозити цілющий напій. Наперекір всьому колодязь парував, в його глибині била й пульсувала нескорена душа. Чи не так і людина, думала Олена. Як би її горе не сковувало кригою, як би не виморожувало з неї живий дух, все одно на денці її душі збережеться крихта тепла і віри. І ніколи холод не виморозить в людських душах прагнення до волі, ніякі невдачі не вб'ють у ній потягу до боротьби... А настане весна, розтопить крижані брили, вирветься воля...
Так думаючи, Олена кип'ятила воду в печі, заходжувалась промивати й перев'язувати рани... Ледь блимає свічка на столі, в хаті душно, нудотний запах крові підкочується до горла... Голова йде обертом. Зціплює зуби... Так і минала перша ніч. Десь під ранок, коли поранені забулися у важкому забутті, Олена присіла на лаву і тільки тоді відчула, як стомилася... Тіло мовби чуже, не підвладне їй. Притулилася спиною до стіни, задрімала.
Снилось їй зелене жито.
"Це добре, — подумала вона уві сні, — жито — це життя".
Побачила себе й Романа в полі. Йшли вони стежкою, побравшись за руки... Жито зелене-зелене. Гарно так, весна. Небо над ними голубе, вітер ласкавий, щось у вуха наспівує... Бринить повітря. Легко ж... Роман і каже їй:
— Я вже збудував хату, простору і світлу. Над Дніпром. І левада є. І верби над левадою.
— А калина? — питає Олена.
— І калина, — сміється Роман.
А на зеленому житі стоїть білий лелека.
— Глянь, Романе, який гарний бузько! — вигукує Олена. — То наш синок. Подивись, Романку, на свого сина!
Раптом бузько з білого зробився червоним. І впав посеред жита. І бачить Олена, що житом ідуть гусари в чорних обладунках, топчуть зелене жито...
— Не смійте-е! — кричить Олена, — То ж хліб наш святий! То життя наше!..
І прокинулась... Сиділа на лаві, притулившись спиною до стіни. В хаті було повно гусарів. Вони ходили по хаті і довгими блискучими мечами кололи поранених.
— Що ви робите!? — закричала Олена і кинулась до них. — Звірі!
Високий дебелий гусар замахнувся на неї мечем.
— Стривай! — спинив його другий. — Така краля нам ще знадобиться.
На Олену накинулись кілька поляків, скрутили руки і потягли з хати. Вулиці були забиті жовнірами, вони витягували з хат жінок, рвали на них одяг, топтали, били кольбами і реготали... Скрізь лежали трупи, уже горіли перші хати, жіночі, зойки не втихали й на мить.
"Як татари", — тільки й подумала Олена.
Її привели на майдан, штовхнули в юрму напівроздягнених людей. Майдан був оточений верхівцями, всюди стояли гусари з списами в руках і кололи тих, хто не міг стояти на ногах.
— Ей ви, бидло! — крикнув ротмістр в кольчузі, поверх якої була накинута шуба. — Ану слухайте універсал його милості короля Речі Посполитої. Ми вас вгамуємо, пся крев!.. Ми відіб'ємо у вас охоту до бунтів, схизмати!
Ротмістр розгорнув згорток паперу.
— "Владислав IV, Божою милістю король польський, великий князь литовський, руський, прусський, мазовецький, жмудський, ліфляндський, смоленський, чернігівський, шведський, готський, вандальський спадковий король!" — Ротмістр набрав побільше повітря в легені і знову закричав на увесь майдан. — "Усім взагалі і кожному особисто! Старостам і урядам городським, підстаростам і державцям всіх наших маєтностей на Україні оголошуємо нашу королівську милість. Люб'язні нам вірнопіддані! Свавільні козаки ухилилися від присяги і від належної нам повинності, вони все більше міцніють і проливають шляхетську кров. Вимагаємо, щоб ви повсюди карали смертю цих бунтарів, забирали їхнє майно і суворо приборкували бунти, викорінювали мечами їх всюди, де вони з'являться... Дан у Варшаві 1 грудня 1637 р., царювання нашого в Польщі в п'ятий, у Швеції в шостий рік" .
— Люди-и-и! — рвонувшись вперед, закричала Олена — Не слухайте цих катюг і вішальників! Козаки-павлюківці — то наші славні лицарі! Вони борються із лядськими душогубами за вашу волю!
Як чорні круки, накинулися гусари на Олену, збили з ніг, топтали її, били кольбами, і сніг навколо Олени почервонів. Потім схопили її за коси й потягли майданом.
— Ідіть до козаків, люди! До Павлюка! — кричала Олена. — Вірте, люди, колись здолаємо лютих ворогів!..
На неї знову накинулись, шарпали довго і люто, а потім заткнули їй ганчіркою рота, скрутили руки й погнали до обозу. Олена йшла і залишала за собою кривавий слід. Біля одного з возів стояла бочка з порохом, до неї й підвели Олену.
Ротмістр у шубі поверх кольчуги моргнув жовнірам.
— Ану насипте цій кралі пороху в пазуху! Побачимо, що вона тоді заспіває!..
Жовніри юрмою посунули до бочки з порохом, вибили клепки, регочучи, набирали пригоршні пороху й сипали Олені в пазуху. Двоє гусарів міцно тримали її за зв'язані руки.
— Сипте, сипте, не шкодуйте пороху! — горлав ротмістр. — У нас його вистачить, аби повипалювати хлопкам груди!
Згодом ротмістр вигукнув:
— Досить!.. Дайте вогню!
Йому піднесли палаючу головешку.
Ротмістр, граючись головешкою, підійшов до Олени.
— Замерзла, красуне? — помахував ротмістр головешкою, котра сичала, як змія. — Потерпи, голубко, зараз ми тебе погріємо. Більше не будеш така балакуча. Хіба що на тім світі будеш до непокори Посполитій закликати. Підпалимо тебе й пустимо. Ха-ха! Бігай собі на здоровля! Ото весело буде, як у тебе горітиме пазуха! Ха-ха!
— Підпалюйте, пане ротмістре! — кричали нетерплячі вояки. — Бідненька, вона ще замерзне!..
— Погрійте її, пане ротмістре, погрійте!..
Ротмістр відступив на безпечну віддаль, витягнув руку з головешкою і ткнув її в груди Олені.
Два гусари, котрі тримали Олену за руки, відскочили в різні боки. Олена стояла непорушно. Сорочка на грудях почала диміти, ще мить — спалахне вогник, і порох, зашипівши, вибухне їй в лице сліпучо-білим яскравим полум'ям...
— Горить! — закричали жовніри.
Охоплена вогнем Олена з останніх сил кинулася до возів і впала на бочку з порохом...
— А-а-а-а! — закричав ротмістр, обхопивши голову руками. — Рятуйтеся!
Та було вже пізно. Ніхто з ворогів не встиг утекти, як стався оглушливий вибух, і ротмістр з жовнірами полетіли вгору...
Розділ двадцять другий
Другого дня, дев'ятнадцятого грудня, заливши Мошни кров'ю, Потоцький пішов на Черкаси, куди буцімто відступив Павлюк. Аби не потрапити часом у пастку, вислав поперед себе три хоругви коронного стражника. Просувався обережно, майже не висовуючись з карети, котру з усіх боків густо обліпили гусари. На всяк випадок тримав коронну артилерію біля себе. Така обережність була не зайвою. На волостях діяли повстанські загони й замалим не щодень нападали на тили польської армії. Особливо дошкуляв численний загін якогось Кизима. Одного разу він так знахабнів, що відважився напасти на другий полк, і той ледве відбився, зазнавши чималих втрат.
Спершу Потоцький гадав, що досить Павлюкові потерпіти поразку, як повстанці розбіжаться по кущах, мов зайці. Та вийшло навпаки. Розвідка доносила, що повстання шириться з кожним днем, міщани виганяють з своїх міст старост та урядовців, вибирають власну старшину та створюють нові загони. Лише брак зброї і особливо гостра нестача пороху утримують повстанців від великих сутичок з військами Потоцького. Тому він поспішав, вбачаючи в швидкості половину успіху. Треба було будь-що не дати повстанцям об'єднати свої сили й зібратися в Черкасах. Одначе, коли Потоцький підходив до Черкас, його стрів коронний стражник і доповів, що Павлюка в місті немає.
— Вашмосць! — Стражник був блідий. — В місто не можна вступати. Черкаси охоплені вогнем!..
— Пся крев! — крізь зуби вилаявся Потоцький. — Не будемо ж ми на снігу ночувати. Негайно гасіть пожежу!
— Але це немислимо, вашмосць! Горить майже дві тисячі козацьких хат. Не місто, а пекло. На вулиці можна засмажитися швидше, ніж на пательні!
Потоцький похмуро дивився на величезну заграву на обрії.
— Хто підпалив місто?
— По місту бігали якісь жінки з головешками в руках і палили хати, — доповів стражник. — Але ми не встигли цьому перешкодити, бо місто вже було охоплене вогнем.
— Чернь ладна живцем згоріти, аніж здатися на нашу милість.
— Саме так, вашмосць! Всі вони схожі на ту божевільну, котра в Мошнах підірвала собою бочку пороху.
— До речі, ротмістра та його жовнірів поховали?
— Поховали, вашмосць! Все, що лишилося від них, згребли до одної ями.
(Продовження на наступній сторінці)