— Панове молодці! — сказав кошовий. — Я радий, що ви всі як один відгукнулися. І вірю, що лядська фортеця буде в наших руках. За давнім звичаєм, як водиться, треба перед походом вибрати похідного отамана. Вибирайте самі, кого волієте.
Гнатові здалося, що першим крикнув: "Сулиму!" — Дмитро Гуня, потім клич той підхопив Остряниця, тоді Савран, а далі увесь майдан:
— Су-улиму-у!
Сулима зняв шапку, вклонився на всі боки.
— Дякую, шановне товариство, за ласку та довір'я. Але є ще достойніші мене отамани. Їх і вибирайте.
— Сулиму-у! — заревів майдан. — Волимо Сулиму-у!
Як і велить звичай козацький, Сулима тричі відмовлявся, але на січовому майдані і втретє загуло:
— Сулиму-у-у!
Розділ четвертий
Гнат востаннє цюкнув сокирою, і високий граб, тріснувши, почав хилитися, здригаючись і поскрипуючи гіллям.
— Стережись!
Ярема відскочив убік, граб важко гуркнувся на землю, ламаючи кущі... Вдвох з Яремою вони швидко обрубали гілля й заходилися клинами розколювати стовбур на дві рівні половини. По всій балці стояв тріск, чулося цюкання сокир, гомін козаків, гупання зрубаних дерев. Роботи вистачало всім. Треба було чимало нарубати лісу, поколоти і збити міцні та легкі містки, котрі штурмові загони перекидатимуть через рів Кодацької фортеці, і драбини, по яких вони видиратимуться на мури.
— Витягуй люльку та закуримо, щоб за нами ніде не журилися, — запропонував Ярема, як вони впоралися з грабом.
Ледве присіли, як почувся сердитий окрик:
— Чого шаровари протираєте, лайдаки? А рубати ліс за вас хто буде?
Гнат оглянувся, до них підходив осавул Кирпа.
— А хоч би і ваша милість, — спокійно мовив Ярема. — Не велике ви цабе, пане осавуле, як і сокиру в руки візьмете. А ми не лайдаки, а — козаки!
Гнат з подивом глянув на побратима. І не боїться отаке казати. У п'ятнадцять літ треба бути сміливим, щоб різати у вічі правду. Як он Кирпу пересмикнуло від тих слів! Не те що почервонів, аж почорнів. Наче хто в шаровари йому їжака всунув.
— Слухай, лайдаче, що тобі старшина велить! — закричав Кирпа верескливим голосом. — Розійшлися, далі нікуди! Вже й батькувати починаєш. Шеляга за душею немає, а на старшину рота дере.
— Не шелягом цінується людина, — на диво спокійно відказав Ярема. — В декого шелягів, може, забагато, а кебети чортма! Пихи ж тої на десятьох вистачить, от і горлопанить, як дурний із-за вугла!
— Голота! — крізь зуби процідив Кирпа. —Та я таку сірому, як ти... Та я тобі карка зломлю, та я...
А тут де не візьмись — Дмитро Гуня. Так і підскочив до Кирпи потемнілий, аж руки трясуться від обурення.
— То ти пан, виходить? — Гуня був ладен з кулаками кинутись на Кирпу. — Пан, питаю? А ми хто? Бидло? Хлопи? Чули вже! Сюди, на Запоріжжя, ми прийшли, щоб людьми стати, а не бидлом. А ти в пани прешся? На шиї нам хочеш сісти? Не вийде!.. З тебе такий старшина, як з моєї сокири плавець. На ось!.. — і скрутив Кирпі дулю — Понюхай, чим пахне! Чого кирпу вернеш? І затям: я все життя панам сала за шкіру заливаю. І тобі заллю.
Вони вже ладні були вчепитися один одному в петельки, як раптом пролунав спокійний, трохи насмішкуватий голос:
— А чого це ви, як ті півні, понастовбурчували пір'я? Біля них стояв Сулима.
— Та ось... — Гуня важко дихав, — в козацькі пани лізе один злостивець. А я до нього в хлопи збираюся йти.
— Пане отамане курінний! — Кирпа підбіг до Сулими. — Що ж це таке виходить? Ніякої тобі поваги до старшини. Такі огурні та строптиві, що хоч кіл на голові теши!
— Повагу, осавуле, треба ділом заслужити, а не криком, — спокійно мовив Сулима і додав з жалем: —Ех ти, осавуле! Не той у тебе дух.
— Але я старшина! — закричав Кирпа, і його торбинки на поясі так і затряслися. — Я старшина, і вони мусять мене слухати! Я Тм не простий козак-сірома!
— Не простий козак-сірома, кажеш? — поспитав Сулима, і очі його звузилися й потемніли. —Ну, коли вже ти старшина, то ось... — Сулима мовчки взяв у Гната сокиру, підійшов до ясена і легенько цюкнув, але сокира так і вп'ялася в деревину по самий обух. — Коли ти старшина, то витягни сокиру.
— Нам це не в забарі... Одною рукою?
— Тягни одною, — знизав плечима Сулима. Кирпа хвацько підбіг до ясена, схопив сокиру, рвонув на себе, але сокира — ні з місця. Кирпа тоді щосили засмикав, піднатужився, аж шия почервоніла.
— Зараз, пане отамане, один мент... — метушився він біля ясена і ще вище закачував рукава. — А може, я двома руками візьмусь?
— Хоч і трьома, коли маєш, — відказав Сулима. Ярема почав пирхати, Гнат відвернувся й сміявся в кулак. Гнів та обурення в Гуні вже минули, і він, весело блискаючи великими чорними очима, кривив рот у посмішці. До них уже звідусіль збігалися козаки й чмихали, ледве стримуючи регіт.
— Зараз я, зараз... — Кирпа плював на руки з такою заповзятістю, ніби хотів їх відмити від вікового бруду. А потім з люттю накинувся на сокиру, як на свого запеклого ворога, щосили засмикав її обома руками, так, що й ясен захитався, але сокира — ні з місця...
— Доведеться тобі, осавуле, позичати ще й третю руку! — кинув хтось шпильку з гурту, і козаки зареготали.
Кирпа вже пік раків, не підводячи голови. Гуня не втерпів.
— Кинь, осавуле, цей вертеп, — мовив тихо. — Не гаря-чися, як курка, котрій приспічило нестися, а вона не знайде підходящого місця. Тягни з умом і спокійно.
Кирпа зробив останній захід і так схопив сокиру, що трохи було не зламав, спіткнувся і впав. З численних торбиночок, що висіли у нього на поясі, так і сипонув на землю осавулів скарб. Чого там тільки не було: срібні празькі гроші, півгроші з Кракова, галицькі срібні монети, литовські динарії, татарські дирхеми, дукати, угорські фло-ринки, великі срібні таляри, левки, різний дріб'язок, що складався з шостків, ортів, чверток, осьмаків. Все, що було колись в обігу на Україні, знайшло свій притулок в торбинках осавула Кирпи.
— Якби до тих срібняків та ще розум, — похитав головою Сулима і, однією рукою взявшись за сокиру, хитнув нею легенько і вийняв. — Ось так, осавуле. Не дурну силу треба прикладати, а кебету, вміння. Гонору в тебе забагато, а толку катма!
Кирпа, увесь червоний, рачкуючи на землі, збирав свій скарбець.
Сулима махнув рукою, сплюнув і хотів було йти, але Кирпа наздогнав його.
— Пане отамане... Але ж я осавул, а не простий козак. Я ще своє доведу. Ви ще побачите, хто такий Кирпа і на що він здатний!
— Спробуй, — сказав Сулима. — Може, що й вийде з тебе. Візьму я тебе у свій загін, може, й вивітриться з тебе ота пиха та зневага до товариства. А своє ти в і Кодаці доведеш.
— І доведу!
— Доводь, — сказав Сулима на ходу. — А поки що бери cокиру і рубай з усіма. Старшим лишаю Дмитра Гуню.
— Кирпа схопив сокиру і люто нею затряс.
— О, ви ще дізнаєтесь, панове-братове, хто такий осавул Кирпа!
Ніхто тоді не відав, яку чорну роль відіграє у житті Сулими осабул Кирпа!
...Від Громової балки Сулима попростував степом до Дніпра, звідти також неслося завзяте цюкання сокир. Там Савран з своїми людьми майстрував драбини. Сулима йшов степом навпрошки, розсовуючи руками густу тирсу, наче той очерет у плавнях. Під ногами сичали гадюки, котрих було чимало в степах, але Сулима не звертав на них уваги. Старий Нечуйвітер дав йому колись випити зілля, і звідтоді гадюча отрута на нього не діяла... Отаман ішов і думав про осавула Кирпу. Звідки в нього зневага до козаків, ота пиха, бундючність, котрою так і нашпигований, як смажене порося хроном? Звідкіля жадоба до грошей? В пани так і преться... Забагатіти хоче, труситься над кожним таляром, торбиночки ними набиває. Спить і бачить себе багатим та можним старшиною. Чи й паном ясновельможним. О, такий, дай йому тільки владу, швидко й козаків на хлопів оберне! Як реєстрова старшина. Вона ж і продала Тараса Трясила та його лицарів. Коли б вона не знюхалась з ляхами — Конєцпольський не придушив би повстання. От Кирпа з тієї породи. За злото і рідну матір не пошкодує, і батька продасть…
Після вдалих походів у козаків завжди дзвеніло в капшуках. Але ніхто з них не молився на той дзвін, не розпихував його по торбиночках чи вузликах. Раді, що завелася копа грошей, козаки юрбою валили в шинок, пили горілку, співали пісень, танцювали, згадували минулі походи, полеглих товаришів поминали, щоб земля їм пухом була, аби добре козакувалося ще й на тому світі. Так і спорожнялися їхні гаманці до останнього осьмака. Хто все життя зі смертю в обнімку, тому не гріх і повеселитися, гопака вшкварити, горілку в товаристві пити. Бо ж на тім світі горілки не дадуть.
Але не такий був Кирпа. Кожний щербатий орт, таляр, роздобутий в походах, він похапливо запихав до своїх торбиночок, і очі його горіли жадобою. Він і в шинку намагався випити на дурничку. Козаки зневажали його за ту жадобу, та зневага з нього скочувалась, як з гусака вода ..
Сулима спіткнувся, так неприємно було це згадувати. Переповідали йому козаки... Якось гуляли вони в шинку. Поткнувся туди й Кирпа. Остап Кикошенко, так, здається, Кикошенко першим його запримітив.
— Хлопці! — загорлав на увесь шинок. — П'ємо й гуляємо! Пан осавул нас вгощатиме!
(Продовження на наступній сторінці)