Пшияловський опустав шаблю: реєстровці — це вже ліпше. Все ж таки вони перебувають на службі в круля Речі Посполитої. Але тут він згадав примовку панства про те, що вірити реєстровцям — все одно що вовками орати, і знову занепокоївся. Хто, як не реєстровці, вкупі із запорожцями, стають призвідцями всіх бунтів і повстань на Східній Україні?
— Слухай ти, сотнику... — почав було Пшияловський, та сотник раптом заклав пальці в рот і пронизливо свиснув. З балки вилетіли вершники і з свистом та гиком кинулись на драгунів.
— Бий панську наволочі — блискаючи білими зубами, горлав сотник.
— Сла-ва!.. — закричали реєстровці, замиготіли шаблі, І передні драгуни вже попадали з сідел. Загибель! Реєстровці повстали.
-— Ага-га!.. — кричав сотник Павлюк. — Зараз скуштуєш, комісарчику, козацької криці!
І тільки тоді з Пшияловського спала заморока. Відчув, ще мить, і він справді скуштує козацької криці. Повернув коня і погнав його до фортеці, драгуни теж панічно втікали, але частина з них, оточена реєстровцями, падала під ударами козацьких шабель. Ті ж, які вихопилися з кільця, швидко обганяли Пшияловського, несучись до Кодака.
— Стійте! — закричав до них Пшияловський. — Як ви смієте кидати свого комісара?!.
— А на бісового батька їм здалося таке собаче лайно, як ти? — реготав позаду сотник. — Їм своя шкура дорожча.
І тоді, не тямлячи себе, Пшияловський штрикнув коня кінцем шаблі в круп, кінь як скажений понісся вперед і почав відриватися від переслідувачів.
— Комісара переймайте! — загаласував сотник. — Дуже-бо спритний, чеше як заєць!
Пшияловський краєм ока побачив, що навперейми йому мчать троє реєстровців. Не цілячись, вистрілив.
— Єзус Марія... Єзус Марія... Виручай, свята діво... Пшияловський вже здоганяв передніх драгунів... Тільки б встигнути... А позаду хрипіли коні, свистіли й гикали переслідувачі, й мороз обсипав Пшияловському спину... Мури вже ось-ось... А гармати мовчать .. Певно, щоб не влучити у своїх... Надії ніякої... Хоч як Пшияловський не штрикав свого коня, але його один за одним обганяли драгуни. Прогупотівши мостом, вони зникали у фортеці. І коли Пшияловський уже домчав до рову, підйомний міст раптом здригнувся, заскрипів і поповз угору...
— Почекайте-е! — несамовито закричав комісар і, захрипівши, зірвав голос. У фортеці, певно, побоюючись, щоб разом з Пшияловським не увірвалися й переслідувачі, поспішно піднімали міст. Єзус Марія, вони жертвували своїм комісаром! Не інакше як комендант дав таку вказівку... Проклятий найманець! Негайно донести про це коронному гетьманові...
Пшияловський не міг уже стримати коня перед чорним проваллям, що зяяло там, де хвилю тому був міст… "Мабуть, я вже не донесу коронному гетьманові", — тільки й устиг подумати комісар. З усього розгону кінь полетів у рів, з якого несло цвіллю і гниллю, а може, то був запах смерті? Комісар вивалився з сідла, і, падаючи, останнє, що він побачив у своєму житті, це гостре дубове кілля. Воно стирчало на дні рову і з величезною швидкістю неслося на нього. Те кілля, котре він сам велів позабивати у рові...
Біс із ним, гоноровитим шляхтичем, міркував комендант. Він таки спекався донощика — це добре. Але куди все ж таки подівся той сотник і його загін?.. А невидимий у пітьмі поріг шумить і шумить. Чужа ріка в чужій країні. Як далеко звідси Франція. Чи ж варто було їхати сюди? Не долетиш, не добіжиш до Франції, не докличешся допомоги. А козаки поруч, десь там, за невидимим у пітьмі порогом причаїлися... І всі такі, як та фанатичка. Ось з цього місця вниз на гостре каміння вона кинулась... Настя-українка. Дівчина відкрила йому очі, зняла з них полуду. Драгуни знайшли її вранці на гострому камінні. Він велів поховати дівчину в степу з усіма військовими почестями. Полковник Жан Маріон був військовою людиною і в інших, бодай то були й вороги, вмів цінувати і хоробрість, і самопожертву.
— Слухайте мене, вояки! — звернувся до своєї залоги над могилою Насті-українки. — Дивіться на цю просту селянку, холопку з чужої вам України. Беріть з неї приклад, як треба бути мужнім і відважним, як треба палко любити свою землю і ненавидіти своїх ворогів! Коли й ви будете такими відважними й хоробрими, як ця українка, — жоден ворог не візьме нашого замку. Честь і слава мужнім і хоробрим лицарям!
— Киги-киги, — почулося з Дніпра.
Маріон здригнувся й поспішно пішов геть. Чи не душа тієї Насті кигиче серед ночі?
І ледве комендант спустився вниз, у двір фортеці, як вартівник біля сигнального дзвона поникав сюди й туди, але, не маючи сили боротися з дрімотою, що солодко склеплювала повіки, намотав собі на руку мотузку від сигнального дзвона і сів, притулившись спиною до стіни... Позіхнув — востаннє у своєму житті — і заснув...
Дмитро Гуня приклав долоні до рота і тричі заквилив як чайка.
— Киги-киги, — почулося у відповідь.
— Гайда, хлопці, — пошепки мовив Гуня козакам. Обережно спустилися в балку. Ніч була темна, хоч в око стрель. Аби не наткнутися на колючі кущі терну, Гуня тримав поперед себе випростану для самозахисту руку. Кілька козаків-розвідників нечутно спускалися за ним. Ніч ніби згускла на дні балки й застигла — хоч руками її розгрібай.
— Ну й ніч, — сказав Гуня. — Не інакше як чорти її дьогтем вимазали! Та ще й комарі. — Чути, ляснув себе по шиї. — Ну й кусючі, бісові душі!
— Комарі — то не бісові душі, а панські, — озвався хтось у темряві. — Ото як пан уріже дуба, то душа його на комара й перетворюється. Щоб і далі людську кров пити.
— І коли вже вони її нап'ються? Спустилися на дно балки в суцільну пітьму.
— Чи тобі повилазило, Дмитре? — раптом засичав хтось під ногами в Гуні. —Чого ти на вуха наступаєш?
— Розкидав свої вуха, що й не ступиш, — незлобиво буркнув Гуня і, присівши, низом побачив козаків, котрі покотом лежали на дні балки. — Вилежуйтесь, хлопці, бо скоро доведеться на мури дертися.
З темряви вирнув Гнат Кодак.
— Ідіть за мною, проведу.
Гуня пішов слідом за Гнатом, обережно переступаючи через козаків, і невдовзі вони опинилися під кущем, де ледь виднілося — на тлі неба — кілька постатей.
— Повернулися, розвідники? — почувся нетерпеливий голос Сулими. — Сідай, Дмитре, та викладай, що бачив і чув.
— Все гаразд, батьку, — Гуня обережно присів поруч. — Я з хлопцями всі околиці обнишпорив. Тихо, як у вусі.
— А варта на мурах?
— Спершу було хтось походив, — розказував Гуня, — погримав... Певно, на варту, а потім — заціпило. Мабуть, те, що гримало, пішло, а варта помаячила на стінах і зникла. Полягали спати, то ані шелесне, ані скрипне. фортеця наче вимерла.
— Яремо! — покликав Сулима джуру. — Погукай Саврана і Кикошенка. Павлюк! Де Павлюк?
— Я тут, батьку, — вирнув з темряви сотник реєстровців. — Давайте вже ворушитися, чи що. Бо мої хлопці ще й поснуть у цій балці.
— Я тут, — підійшов Савран.
— Але ж і курити хочеться, аж вуха попухли, — підійшов за ним і Кикошенко. — А в мене ж смачний тютюнець задарма в кисеті лежить.
— Доки не візьмемо фортецю — про люльки забудьте! А тепер — присядемо на удачу та й почнемо. Доки до фортеці підійдемо, буде вже за північ. Дай Боже, щоб усе скінчилося, як і задумано. Тож починаємо. Тричі кигикне чайка — вперед. Першим до рову підходить Савран з своїми хлопцями і перекидає містки через рів... Стривайте, спершу треба прибрати вартівника, котрий куняє в будці перед брамою замку.
— Цього беру на себе, — озвався Савран.
— За Савраном рухається Кикошенко з козаками, котрі несуть драбини, — уточнював Сулима. — Тоді Павлюк із своєю сотнею. Шаблі в зуби — і на мури. Кому що невтямки? Зичу вам успіху. Ярема і Гнат Кодак залишаються при мені. Все. З Богом.
Отамани один за одним зникали в темряві. Гуня, приклавши долоні до рота, тричі кигикнув. У балці, як і перше, було тихо, та ось враз звелися темні постаті і почали нечутно підніматися схилами балки. Першими з перекидними містками вийшли з балки савранівці. Сулима постояв трохи, доки повз нього проносили довгі містки та драбини, і, впевнившись, що все гаразд, подався до фортеці. Ярема Летючий та Гнат Кодак ледве за ним встигали.
Обігнавши штурмові загони, Сулима одним з перших наблизився до фортечного рову. Прислухався. Тихо. Німо. Тільки Дніпро внизу наче зітхає та глухо й невгамовно шумить Кодацький поріг. Вперед пішов Савран з козаками — знімати вартового — і зник за рогом. Невдовзі звідти повернувся козак, шепнув Сулимі:
— Вартовий у будці й не тріпнувся, на тім світі вже додивляється сни. Савран велів передати, що треба починати.
— Починайте, — велів Сулима.
Козаки пронесли містки, й вони нечутно лягли на рів. Щоправда, один місток вислизнув було з рук і сповз краєм у рів, але козаки гуртом його витягли. Ледве містки були покладені на рів, як павлюківці, допомагаючи кикошенцям нести драбини, опинилися по той бік рову на валу, з-за якого ледве бовваніли дахи замкових будівель. Як і перше, в фортеці було тихо, під мурами темно. Тільки за товстелезними мурами чулося якесь неясне шурхотіння та шамрання, наче хтось зітхав чи задихався. А може, то тільки так вчувалося. На мурах не видно жодної постаті. Спить ворог чи притаївся?
(Продовження на наступній сторінці)