-— А-а, — махнув Ярема рукою, — осавул Кирпа. До бою маклуватий, а до злота хапкуватий. Бачив у нього торбиночки та вузлики за поясом? Носить із собою своє добро. Нікому не вірить, мабуть, 1 самому собі Каламутить тільки воду на Січі. Сам жаднюга і всіх на свій аршин міряє. А золото — так і сонний бачить. Ласогубий, хоч і лемехуватий.
— В кожного своя мрія, — додав Гнат.
Зненацька на майдані залунали позивні звуки.
— Литаври! — звівся рвучко Ярема. — Біжімо!
— Куди? — схопився й собі Гнат.
— На січовий майдан. Зараз відбудеться військова рада.
— А що таке рада? — на ходу поспитав Гнат.
— Рада — це... — Ярема аж руками потряс над головою. — Найвища у нас. І найстарша. Навіть за кошового отамана старша. Як ухвалять козаки на раді, так і буде... Тільки б встигнути ближче до литавр місце захопити, бо зараз стільки тих козаків на майдан наб'ється, що й грудці ніде буде впасти...
Розділ третій
Отаман трубецький махнув білою хусткою: загуділи труби, як у похід. Сурми заграли, наче журавлі у високості закричали... І стихли... А журавлиний звук сурем та похідний клич труб ще велично пливе над майданом. Всі відчули: мандрівочка пахне...
І тоді довбиші підняли колотушки, обтягнені повстю, і вдарили у литаври. В одну мить Їхній кличний звук злетів над січовим майданом і полинув над куренями, над гамірливим базаром, по той бік Коша, над слобідкою, над усім Базавлуком і сягнув аж ген до Дніпра. І ледве загомоніли литаври, як козаки почали вибігати звідусіль, на ходу надіваючи шапки, весело казали один одному:
"Військова рада!"
І на майдані ніби спалахнула величезна різнобарвна квітка. Замиготіли жовті, червоні, зелені, сині жупани, кунтуші, пояси, маком цвіли денця шапок з ясного сукна, з золотими китицями, загупав майдан чобітьми, сап’янцями, босими ногами, заклекотів луженими горлянками... Задиміли люльки — глиняні, мідні, деревині, череп'яні і ще бозна-які, і над майданом вже зависли сизуваті тютюнові хмарки.
Кому не вистачало місця на майдані, хто не міг уже й пальця втиснути в юрбу, той вилазив на покрівлі куренів, і невдовзі й там зробилося тісно. А козаки все бігли і бігли, видиралися на вали, палісади, набивалися у сторожеві вежі, наче галки, всідалися на деревах, виглядали з вікон дзвіниці...
Гнат Кодак та Ярема Летючий найперші встигли на майдан і захопили місця біля литавр. Хоча натовп і тис на них чимраз дужче, вони трималися й не поступалися своїм місцем. Гнат був схвильований, оглушений литаврами, гомоном козаків, і йому здавалося, що він залетів бозна-куди, у далекий і загадковий вирій… А довбиші все били й били колотушками у литаври, великі мідні казани, з одного боку обтягнені шкурами й поставлені на триніжках...
Гомін над майданом поволі вщухав. І тоді ще швидше замиготіли колотушки в руках довбишів-литавристів, ще грімкіше й ритмічніше загуділи литаври — майдан стихав... Ще мить — і на майдані стало так тихо, ніби там не було жодної душі... І тоді четверо довбишів підійшло до великих литаврів, що були схожі на величезний казан, й одночасно вдарили в туго натягнену шкуру "головного тулумбаса". І Гнатові здалось, що бабахнула гармата, такої потужної сили звук злетів від литавр.
— Набат! — захоплено вигукнув Ярема. І по хвилі: — Ідуть!.. Ідуть!..
З січової церкви вийшов високий рудий осавул, несучи військові клейноди — прапор і ще щось — пучок волосся, що висів на довгому держалні, наче кінський хвіст.
— Бунчук! Бунчук несуть!.. — загомоніли козаки.
— Зараз вийде кошовий отаман із старшиною, — шепнув Ярема. — Дивись, тобі пощастило. Такі ради рідко бувають, коли в походи збираємось, та ще на Різдво, коли кошового й старшину вибираємо.
Осавул поставив у колі прапор і бунчук.
Майдан сколихнувся і завмер.
Зненацька із сторожової вежі лунко вдарила гармата (ще луна не вщухла, котячись Базавлуком до Дніпра, як Гнат побачив кошового отамана Запорозької Січі. Він крокував неквапливо і поважно, увесь сивий як лунь, кремезний і ладний, міцно і широко ступаючи, гордо ніс в міцних руках булаву. Його сиві, прокурені вуса, пухнасті й довгі, розвівалися від ходьби, дорогий жупан сяяв блакиттю, коштовна шабля спалахувала проти сонця сріблом і злотом. За кошовим, також поважно і значуще, ступала військова старшина: першим простував суддя, тримаючи в руках військову печатку, за ним-тонкий писар з великим срібним каламарем, далі сунули обозний, хорунжий, перначник, всі в чині військових старшин, за ними — курінні отамани, полковники, старі та сиві козаки — "значні", котрі були колись отаманами. Ступивши у коло, старшина ставала під бунчук, знімала шапки і кланялась на всі боки січовому товариству.
Серед старшин Гнат угледів і отамана Івана Сулиму. Дивлячись збоку, Гнат роздивився, що його отаман середнього зросту, навіть видається аж низькуватим, але плечі має широкі, і від усієї його гордої постави віє неабиякою силою. У нього рівний ніс, трохи загострений на кінці, велике й горде обличчя з білими вигорілими бровами, високе чоло, очі карі, примружені... На отаманові гарний жупан з єдвабу, застебнутий аж до підборіддя, поверх нього — кунтуш з відкидними рукавами, прикрашений золотими й срібними галунами, підперезаний він був шовковим поясом, на якому висіла стара шабля, бувала в бувальцях, на голові — гостроверха шапка з жовтою китицею.
Та ось кошовий підняв над головою булаву і дужим голосом, що пролунав на увесь майдан, озвався:
— Панове молодці! І ви, пани отамани! Січове лицарство! Як нам далі бути з Кодацькою фортецею на Дніпрі? Ми порадились з старшиною і ухвалили скликати військову раду. Чи правильно ми зробили, панове молодці?
— Правильно, батьку! — в одну дужу горлянку відповів майдан.
— Панове молодці! — знову звернувся кошовий. — Військову раду війська Низового Запорозького із вашої згоди відкриваю. А про діло, панове молодці, буде казати вам курінний отаман, наш славний ватаг і лицар Іван Сулима.
Сулима став поруч з кошовим. Випростався, гордо окинув блискучими очима запруджений майдан.
— Козаки! Отамани! Лицарство січове! Шляхта не може спокійно спати доти, доки за порогами твердинею і оплотом України стоїть Січ! — гримів Сулима, і голос його гучнішав з кожною хвилею. — На Дніпрі, на святій українській річці, якраз на Кодацькому порозі, вона спорудила фортецю і поселила там німецьку залогу. Кода-цька фортеця відгородила нас від України. Залога перехоплює втікачів, чинить над нашим людом звірства і наругу. Укріпившись на Кодаці, ляхи з часом забагнуть ще ближче підсусідитись до Січі, аби оточити її фортецями і задушити!
— Не бувати ляхам на запорозькій землі! — крикнув високий худий козак з чорними вусами, котрий стояв неподалік Гната. — Не потерпимо душителів у себе під боком. Інакше гріш нам ціна, козаки!
— Правильно! — залунали голоси!
— То — Дмитро Гуня, — шепнув Ярема, показуючи на високого та худого козака. —Хоробрий лицар і добрий товариш. А ото біля нього стоїть Яцько Остряниця, також батьків побратим.
— Не бувати ляшкам у нашому краї! — гудів майдан. — Викуримо ос!
Сулима підняв руку, закликаючи до тиші.
— А злота у фортеці достобіса? — пролунав раптом хриплий голос. — Але правду кажи, отамане!
Сулима метнув гнівний погляд на той голос:
— Не знаю, скільки злота у Кодацькій фортеці, осавуле Кирпо, бо не лічив його.
— Кирпо, готуй капшуки та на пояс їх чіпляй! — глузливо крикнув Дмитро Гуня. — Гляди, ще й пояс не витримає, шаровари спадуть!
— Він його в пазуху нагребе, — почулося з іншого боку.
Майданом пронісся сміх.
— Не в злоті річ, осавуле Кирпо, — заговорив Сулима. — Я з десяток фортець на своєму віку брав, але так і не нажив злота-срібла. Бо не за злото б'ємося ми, запорозькі козаки, не за червінці, а за волю свого народу! І єдина нам плата за кров нашу, за голови наші, зложені в боях, — вічна шана і дяка народу нашого вкраїнського. А це — найвища плата, яку тільки можна одержати. Так я кажу, товариство?
-Так, батьку, так! — відповів майдан.
А Сулима вже далі гримів:
— Коли ви, українські козаки, не хочете ходити у ярмі, коди ви багнете, щоб Січ наша твердинею стояла на страх ворогам, як надія поневоленого люду, збирайтеся у похід. Я був на розвідці біля фортеці. Вона міцна, а мури її високі, а рови її глибокі, та немає таких фортець, яких би не взяло товариство. Чи так я кажу?
— Так, батьку, так!
— Зруйнуємо Кодак, і вся тут мова! — крикнув Дмитро Гуня. — Щоб і духу лядського не було на Дніпрі!
Стрепенувся Сулима, ніби виріс на очах у козаків, а дужий голос задзвенів молодо і завзято:
— Хто не боїться смерті, хто хоче погуляти зі славою, ворогам голови постинати, християнський люд з неволі визволяти, хто хоче, щоб слава нашої матері Січі ще вище злетіла, — збирайтеся в похід!
Загудів, заклекотів майдан, наче велетенський вулик:
— Смерть ворогам!
— Скуштують пани козацьких шабель!
— У похід, братове!
Кошовий підняв булаву, майдан поволі затихав.
(Продовження на наступній сторінці)