Вони вийшли й попрямували дворищем. Вона попереду, він трохи відставши. Дивився на її довгі стрункі ноги з пружними литками, на горду поставу, на легку ходу й облизував сухі губи, що вкривалися смагою. Потім вони довго піднімалися крутими східцями і зрештою опинилися на стіні. Варта відзадкувала геть до бастіону.
— Дихай свіжим повітрям, пташко, — комендант розтягнув губи в подобі посмішки. — Сьогодні я щедрий, виконаю будь-яку твою забаганку!
Широко відкритими очима дивилася дівчина на світ. З високого муру видно було далеке Задніпров'я, де зеленіли гаї...
— Земле моя рідна, — прошепотіла дівчина. — Так хочеться жити...
Глянула вниз, на гостре каміння, відсахнулась.
— Страшно? — засміявся комендант. — Ходімо краще звідси.
— Зачекай, людолове!
І полонянка вискочила за зубчастий виступень стіни.
— Назад! — крикнув комендант.
— Ти хотів, воріженьку, знати моє ім'я? — вигукнула полонянка і замахала руками, аби втримати рівновагу. — Настею мене люди кличуть. А для тебе я просто українка. Настя-українка. А ще у мене є брат Ярема, він на Січі козакує. Братик і відомстить тобі, злий воріженьку. А я полечу до Дніпра... — Зойкнула: — Дніпре, любий Дніпре, прийми мене, і тіло моє, і душу. І зроби мене чайкою-зигзицею.
Хитнулася вперед, відірвалася од стіни і зникла. Маріон кинувся до краю стіни. Дівчина летіла далеко внизу, розкинувши руки, наче крила...
— Дурень! — раптом вголос вигукнув комендант. — І я прителющився допомагати полякам корити Україну? Невіглас!
Розділ другий
Острів Базавлук, на якому запорозькі козаки ще в 1593 році заснували столицю свого краю-Січ, лежав якраз там, де в Дніпро впадали три його праві притока: Чортомлик, Підпільна та Скарбна. Довкола безліч дрібних річечок, озер та озерець, єриків, гаїв, лісів, в непрохідних, заплутаних плавнях день у день галасувало птаство, а в річках була повна-повнява риби, в гаях, лісах та байраках — всякого звіра.
Вільно жили у тих краях, ні своєї паноти, ні чужої не знали.
Запорозькі степи у ті часи були малолюдними, слобід майже не зустрічалося, а сиділи козаки, або, як їх звали, — гречкосії, пічкури, на одміну від січовиків, маленькими хутірцями-зимівниками, котрі мостилися здебільшого по схилах балок і байраків, часом у глухих, віддалених урочищах, верхів'ях рік. Основне ж ядро козаків, або товариство, завжди стояло залогою в своїй столиці, матері Січі.
Базавлуцька Січ була оточена високим земляним валом з дерев'яним частоколом. Вал і частокіл були окопані глибоким ровом. На валах здіймалися високі веж з бійниць яких визирали жерла гармат і дула самопалів. Але гармат тих стояло не так вже й багато, як для столиці такого великого краю, яким був Запорозький. "На біса вам армати, — казали запорожці, — як у нас кулаки великі".
А навколо Січі, або внутрішнього коша, тулився форштадт — передмістя. У передмісті запорозької столиці в нечисленній (в ті часи) слобідці мешкали різні майстри, ремісники і взагалі робітний люд: кравці, шевці, зброярі, ковалі, шабельних справ майстри, зрештою, гендляра Тут же стояли шинки, пивниці, крамниці та ятки з товарами мало не з усього світу. На велелюдному базарі з ранку й до вечора було гамірно і тісно, в ятках повнява різного краму, котрий привозили гендлярі з України, Молдавії, Польщі, Криму і навіть Туреччини. Біля шинків та крамниць товпилися гурти веселих козаків, посполитих, ремісників та іншого люду, серед якого було чимало сіроми, заробітчан.
В кінці базару через глибокий рів перекинуто міст (на ніч його підіймали), пройшовши тим мостом, прибулий спинявся біля воріт з дикого каменю, вітався з вартою, а вже за воротами і починалася, власне, столиця козацтва, внутрішній Кіш — серце всього людославного Запоріжжя, Січ-мати, де жило січове товариство з кошовим отаманом і військовою старшиною.
Поминувши ворота, прибулий ступав на широкий і рівний січовий майдан. Його півколом обступали низенькі курені, де мешкало січове товариство з курінною старшиною. В кінці майдану височіла дерев'яна церква в Ім'я Покрови і висока дзвіниця. З боків до дзвіниці тулилися різні будівлі-комори, військова канцелярія, хати старшин, пушкарня, окреме помешкання — станок — кошового отамана. Над станком маяв білий прапор — знак того, що глава козацтва знаходиться в січовій столиці.
Гнат Кодак вийшов з військової канцелярії й зітхнув на повні груди — вільний Віднині і назавжди він вільний козак запорозький. Січовик. Над майданом гудів вітер, вільний вітер Запорозького краю, маяв білим прапором над станком кошового, гудів у верхогір'ї дзвіниці, й чутливі дзвони легенько бриніли від його дотику.
Гнат стояв і посміхався сам до себе, до свого щастя. Віднині він вільний, і панський канчук вже відсвистів над ним. І чув він, як на оболоні Скарбної іржали козацькі тоні, як у передмісті Січі гупали молотами ковалі, як бриніли-гули од витру січові дзвони, а з неба линули лебедині згуки... Віднині він вільний козак-січовик. Аж не вірилось, що те, про що мріяв днями й ночами, нарешті збулося Шкода тільки Христини, не поталанило дівчині, а ось він вирвався. Гнат прислухався і вловив ще одні звуки, що випливали десь ніби збоку — ніжні, тремтливі... Хлопець повернувся і наче заворожений пішов на ті звуки. Біля пушкарні побачив Ярему Летючого, джуру отамана і одного з своїх рятівників-визволителів. Ярема сидів на жерлі гармати, звісивши босі ноги, й грав на якомусь дивному для Гната інструменті. Він тримав біля рота металеву підківку, щипав рукою пластинка, і з тієї підківки вилітали крихкі, тендітні звуки, що текли майданом, наче дзюркітливий струмок.
— Що то в тебе? — запитав Гнат.
— Дримба, — відповів Ярема і знову поклав на зуби звужений кінець підківки, щипав пластинку, видобуваючи ніжну мелодію.
Гнат і собі вмостився на жерлі гармати, але Ярема урвав гру, повернув до побратима зажурене лице. В блакитних його очах стояв сум.
— Сестричка сьогодні наснилася, Настя, — озвався по хвилі. — Тільки дивно снилася, чайкою білою примарилась. Буцімто пливу я Дніпром, а наді мною в'ється біла чайка. І жалібно-жалібно квилить "Чого ти, чайко?" — питаю її. А вона мені й одказує людською мовою: "Я не чайка-зигзиця, я сестриця твоя Настя... " Я руки до неї простягнув і прокинувся... Хоч би з Настею яке лихо не лучилося, бо чого це вона чайкою у мій сон прилітала?.. — Посміхнувся і запитав Гната: — Знаєш, як я Настю дражнив, коли ми ще дітьми були? Жайворонятком. В день сорока мучеників Настя завжди пекла з тіста жайвора. Бабуся казала, що того дня сорока кладе у гніздо сорок прутиків, а жайвір вилітає з вирію і спішить у наші краї з весною. Мама завжди пекла бублики, сорок бубликів, а Настя ліпила з тіста жайвора. Як зараз бачу. Виходили ми з жайвором у двір, а в дворі снігу повно. Ще й завірюха, буває, гуде-виє, крутить-свище. Настя простягала до завірюхи жайвора, спеченого з тіста, і прохала його: "Лети-лети, жайворе, до братів своїх жайворів, та повертайтеся всі з вирію, принесіть нам красну весноньку з теплого краю, застеліть барвінком наш двір. Хай дорога ваша буде легкою, а крилоньки міцними, несіть нам весну хутчіше.." Так прохала-заклинала Настя, і віхола тоді затихала, і невдовзі й справді надходила весна.
Ярема підніс до рота дримбу, поклав на зуби вужчий край підківки, защипав пластинку... І знову полинули ніжно-сумовиті звуки... Та Ярема відразу ж урвав гру, сховав дримбу.
— Ти вже запорожець? — запитав Гната.
— Уже. Записали мене до Канівського куреня під прізвищем Кодак. На згадку про фортецю, з якої мене визволив батько Сулима.
Ярема обняв Гната:
— Будь здоров, козаче! Ходімо покажу, де твій курінь. І завів Гната до однієї з приземкуватих будівель. Посередині стояло сирно — довгий стіл, збитий з грубезних дощок, попід стінами дощані нари, на стінах порозвішувана зброя, в кутку — ікони. А над столом висіло велике панікадило... Це й було помешкання Канівського куреня. Все Гнатові в диво, озирався, роздивляючись то зброю на стінах, то панікадило, то лампадку, що блимала перед іконою Георгія Побідоносця. Молодий і гарний святий з білим покривалом на спині, сидячи на коні, проштрикував довгим списом змія. І цей святий був схожий на запорожця, бо мав оселедця І довгі козацькі вуса.
— Сідай, — припрохував Ярема. — Ось тут і почнеться твоє козакування. Батько Сулима навчить тебе шаблею орудувати. Та й я, Ярема Летючий — запам'ятай моє прізвище, — дечого тебе навчу. Бо козакую вже з півроку.
— Стривай, а чому в тебе таке дивне прізвище — Летючий?
— Та з хати літав, — посміхнувся хлопець. — Ряднину розіп'яв над головою і стрибнув. Але полетів не вгору, а додолу. Так гуркнувся, що аж надвечір очуняв. Мати нагримала: "Ще хоч би убився, — кричала, — а то ж покалічишся, а мені — тягайся з тобою... Іч, що надумав — літати!" А дід і каже матері: "Соломіє, не чіпай хлопця. Коли йому заманулося літати, то хай літає, бо душа в нього така — летюча". От мене звідтоді й прозивають Летючим.
— І не кинув своєї мрії?
(Продовження на наступній сторінці)