«Тартар» Олесь Бердник

Читати онлайн драматичну поему Олеся Бердника «Тартар»

A- A+ A A1 A2 A3

Судді виходять, варта несе за ними стіл. Зникає Кат, гуляки розбігаються хто куди. Шукач сидить на камені, задумався. Жебрак знову перебрався на середину, вмощується. Мати теж присіла на камені, заколисує Дитя. Поет підходить до Боввана Світла.

ЖЕБРАК (насторожився).

Щоб ваша доля ясно розквітла,
Дайте убогому во ім’я Світла,
Дайте грошину, дайте хлібину,
Дайте на пиво і на свитину!

ПОЕТ.

Убогий старче! Краще попроси
У мене ти не грошей, а краси,
І я тобі відкрию диво слів
І чарівництво поетичних снів…

ЖЕБРАК.

Щось ти верзеш — нічого я не втну…
Чи маєш ти грошину хоч одну?

ПОЕТ.

Над всі багатства — мудрість у поета,
Бо слово — вічне! Гроші — то тенета!
Вони полонять нас і нам дають
Лише пекельну жадобу і лють!

ЖЕБРАК.

Мели, мели… Як золото в кишені —
До тебе липнуть люди, як шалені,
Ти маєш все — і їдло, і любов.

А грошиків чортма — ти стерво знов.
Тож про поезію якусь там не мели,
На золото не розпускай хули! (Дрімає).

ПОЕТ.

Сліпці і неуки! (До Боввана Світла)
О ясний боже Дня!
В твоє ім’я крилатого коня
Поезія у небо шле з правіку,
Вінки тобі сплітає там без ліку.

А там — в пітьмі — твій вічний антипод,
Дух Ночі, що його жахається народ!
Між цими антиноміями світ
Буття кує уже мільйони літ…

ШУКАЧ (до Поета).

Добродію поете, ви — я бачу —
Про цих бовванів судите добряче,
То, певно, знаєте, що там, в оцій печері,
Яку вартує Чорная Пантера?
Чому в ній стогін і тяжкі жалі,
Чому таке ричання з-під землі?

ПОЕТ.

Це вхід у Тартар, у страшну глибінь,
Таку, що перед нею блідне кожна тінь…

ШУКАЧ.

А хто його створив?

ПОЕТ (гордо).

Поезія створила!

Вона дала прадавнім міфам силу.
Із Хаосу безликого колись
Вона на крилах ринулась увись,

Створила зореокого Урана,
І запалила Сонце полум’яне,
Прослала Геї-Матері поля,

Дала життя, що дух наш звеселя,
Титанів породила і богів,
Людей — царів, тюремщиків, рабів…"

ШУКАЧ.

Пробачте, та ніяк я не збагну:
Нащо ж творити лихо і війну?
Нащо вигадувати Тартарі катів?

ПОЕТ.

Еге, чого ти, брате, захотів!
Коли б один лиш полюс був у світі,
Коли б, скажімо, все тривало літо,
Коли б жили самі лиш чоловіки, —
Прогресу нам не бачити довіку,

Бо поступ — то є прагнення увись!
Старіє все, що мало сенс колись,
Що панувало — в рабство упада,
Що радістю було — тепер біда!

Подумай сам — якби не цей Тартар,
Де взять людині той духовний жар,
Щоб кинутись до пошуку рятунку,
До нових обріїв і нового ґатунку?

Були титани… Час новому богу
Звільнити для діяльності дорогу, —
Куди титанів діти? У Тартар!
Таке містечко — то чудовий дар!

Старіють боги,
Нові йдуть ідеї,
Куди подіть богів?
У емпіреї

Уже нові владики постають!
Старі нехай готуються у путь —
В безодню, у Тартар…
І по всьому!

ШУКАЧ.

Химерне щось я бачу у цьому…
Допоки ж буде так, щоб та безодня
Ковтала все, мов чудисько голодне?

Адже той "поступ" поміж полюсів,
Що ти про нього мовив стільки слів, —
То лише біг у колесі повік…

ПОЕТ.

Так творчий дух з прадавності прорік!
Ті протиріччя, що тобі болючі,
Ті антиномії жахливі та пекучі
Дають снагу, поезію, кохання,
Породжують розлуку і стрічання,
Народжують героїв і нікчем
І сіють зерна поетичних тем!..

ШУКАЧ.

Які там теми! Темрява одна…

ПОЕТ.

Е, не скажи! Тебе яка мана
Веде по світу, щоб у нім знайти
Хоч стежечку до тайної мети?

Знов те ж роздвоєння — від жаху до любові,
А від любові — до падіння знову.
Тому цей вхід у Тартар — наш рушій,
Він вічне зло, прадавній хитрий змій…

Титани в ньому і великий Крон,
Який Уранів зруйнував закон,
Відкривши пащу грізного часу,
Що гострить на життя свою косу.

У тій безодні славний Прометей,
Що не жалів себе в ім’я людей,
У нім яріє гордий Люцифер —
Володар муки і пекельних сфер,

І Зевс, мабуть, туди уже попав,
Як новий пан у небі засіяв!
Так світ під тиском Тартару пливе,
Старе йде в тьму, радіє все нове…

ШУКАЧ.

Душа моя такого не сприйма,
Щоб все ковтала тайна і пітьма.
Усяка сила прагне бути в світі,
Любити, жити, рухатись, радіти…

Чому б тобі, Поете, не почати
Нової казки? Людям розказати
Про те, як Тартар світу віддає
Усе назад, що в ньому звіку є?

Титани і боги, і всі ті люди,
Яким зловісна тьма лягла на груди…
Нехай зрадіє добра мати Гея,
Нехай для всіх засяють емпіреї!

ПОЕТ (зітхнув).

Пусті надії! Пізно щось робить…
Прислухайся — у Тартарі ричить
Страшне поріддя чорних хижаків,
Хіба вони послухаються слів?

Живуть Пантери Чорні в глибині,
Куди подіти їх? Скажи мені?
Хто в очі гляне їм — той кам’яніє.
Даремні сподівання і надії!

ШУКАЧ (зважується).

Нехай і так! А я свого доб’юся!
Загляну в Тартар… і не побоюся!

ПОЕТ (хапає його за руку).

Зажди, скажений! Що ти захотів?

ШУКАЧ.

До дії перейти від слів!
Уже віки змарновано дарма,
А все лякає нас пітьма…

Тягне Поета до ями, той впирається, але все-таки обоє заглядають в безодню.

О темний жах! Які зловісні очі!

ПОЕТ.

Пантери чорні! О, поріддя ночі!

Обоє кам’яніють.

ДИТЯ (прокинувшись).

Матусю, мамо! Хто це застогнав?

МАТИ.

Приснилося, синочку! Ти ж бо спав…

ДИТЯ (скочило з материних колін, біжить до ями).

Та ні, не снилось! Бо оці дві скелі
Були раніш дядьки живі, веселі.
Я бачив сам, матусю, А тепер… (мацає їх)
Умер оцей… і цей також умер…
Холодні, наче камінь… А чому?

МАТИ (простягає руки до нього).

Вони заглянули в одвічну тьму!
Тікай, синочку, геть від тої ями,
Іди до мене, до своєї мами…

ДИТЯ.

Чому? Я хочу глянути в печеру!

МАТИ (сахнулась).

Не смій, живуть там Чорнії Пантери!
Як глянеш їм у очі — згинеш ти!
Тікай хутчій, не смій туди іти!..

ДИТЯ (сміється).

А я таки загляну — так і знай!

Біжить, заглядає в прірву Тартару. Мати розпачливо простягає руки йому вслід.

Матусю, мамо! Бачу дивний край!
І райдугу, і квіти, і поля,
Ідуть до мене друзі звідтіля!

То не Пантери Чорні, а дівчата,
Вони в чарівних і блакитних шатах.
Блакитні Діви, йдіть сюди, угору —

Під ясне Сонце, йдіть під наші зорі
Мої подруги, йдіть до мене, йдіть,
І райдугу над світом запаліть!

Задрижала Гея-Земля, рушаться Боввани Світла й Темряви, щезає кров, ешафоти, плахи, черепи на палях, пустеля На обрії виростають блакитні сади, в небі летять білі птахи 3 безодні Тартару виходять Блакитні Діви, беруть Дитя на руки, передають його Матері, замикають обох у барвисте кільце

Поет і Шукач оживають, з подивом оглядаються на оновлений світ, на блакитний хоровод, на райдугу в небі

ПОЕТ.

Дитя збудило Тартар! Що за диво!

ШУКАЧ.

Знайшов я правду! Мить яка щаслива!

ЖЕБРАК (мацає свої повіки).

О Боже! Що зі мною? Я прозрів…
Чи, може, я ще у полоні снів?..

БЛАКИТНІ ДІВИ (співають).

Дитя одвічний Тартар розбудило,
І знов розірвані з’єднались сили,

Ворожості стихій настав кінець,
Пітьма і Світло зоряний вінець,

Розірваний з правіку, об’єднали,
І мить любові вічної настала!

Будь славна, Мати, і твоє Дитя,
Ви — джерело кохання і життя,

Ви — Радості хранитель і рушій,
Живіть довіку в райдузі ясній!

Органно гримить обшир Всесвіту Веселка сповила хоровод Блакитних Дів. Дитя щасливо сміється на руках у Матері.

17.10.1979 р.—31.01.1980 р.