Небо розкриває вогнисту книгу. Скільки поколінь читало її, а вона — вічно нова, незаймана. В серце безмовно проникають таємничі руна, збуджують несказанні думи. Як добре, що я розірвав вікову павутину. Мені легко, мені легко так, що свідомість тріскається від тягаря свободи!
Я дивлюся в зоряне поле, чогось там шукаю. Чого? Єство хвилюється, бо мас розпочати нову неозначену стежку — у порожнечі, де кожен крок — імпровізація і неждане.
Хтось підходить до мене зацікавлено зупиняється.
— Чудова ніч…
Я мовчу.
— Ясні зорі, певно, буде гарна погода?
Боже мій, які необов’язкові слова! Гарна погода? А яка вона гарна? Для кого? Для хлібороба, що чекає дощів на поля, чи для рибалки, який прагне сонячної днини, чи для хворого, що полюбляє хмарну днину без яскравого сонця? Я дивлюся на нього, зітхаю: людина як людина — повновиде симпатичне обличчя, порожній погляд, який вічно треба заповнювати новими й новими враженнями, блискучі від ситої вечері губи.
— Я не синоптик, — відповідаю йому. — І мене не цікавить погода зовнішня. Найголовніші бурі і грози — в душі.
— Тоді ви певно астроном, — усміхається чоловік. — всі зорезнавці — божевільні трохи. Еге ж? Ви так уважно розглядали небо, що я звернув увагу. Чи не скажете, як зветься оте сузір’я? Ось це, таке кучеряве, в ньому багато ясних зірок!..
О, смішний чоловіче! Як зветься? Навіщо тобі порожні слова? Навіщо таблички з назвами на безмірних сторінках величної книги неба?
— Ви мовчите? Чому? Мені так кортить знати назву сузір’я?
— То сузір’я Зелених Риб, — усміхаюся я.
— Щось не чув про таке, — спантеличено каже невідомий. — Ви, певно, жартуєте?
Я весело дивлюся на нього. Добродушне обличчя чоловіка нахмурене. О, мій друже! Я не жартую нині. Я відчув подих таїни, ось тепер можу відповісти тобі на будь-яке запитання. Казка відчиняє мені свою віковічну браму, замкнену для сонних душ.
— Справді, це сузір’я Зелених Риб. Бачте — третя зліва зоря, вона блимає блакитним вогником. Біля неї є чарівна планета. Там тихі ріки, спокійні озера, казкові ліси, сповнені співучими птахами, а у воді — ласкаві зелені риби. Вони довірливо йдуть до рук людині. Лихо ж у тому, що люди рідко з’являються там, може, лише у снах, які інколи сняться тим рибам. І зелені риби ждуть-не діждуться, щоб люди прийшли на їхню планету. Бо мають ті мешканці прозорих аквамаринових вод гаряче серце у своєму холодному тілі. Їхнє серце сповнене смутку й пісні, а нікому проспівати ті дивовижні пісні. Чуєте, друже? Зелені риби чекають чуда, щоб хтось відвідав їхню небувалу планету. Давайте майнемо з вами до далекого світу, послухаємо, як співають зелені риби! Куди ж ви?..
— Божевільний! — злякано мовив чоловік і зник у пітьмі каштанової алеї. Зник так же безслідно, як і з’явився.
Мені стало тужливо і весело. Невже я лише жартував? Невже я задарма покинув колишню наречену? Невже отак і ходитиму поміж зачарованими деревами, чекаючи чуда? Ні! Творитиму його сам! Тепер же, ось зараз піду, знайду живу душу, яка зрозуміє мене і піде у вир небувалого.
Сьогодні вночі або ніколи!
Хіба ще отак коли-небудь світитимуть зорі — довірливо, ясно, незбагненно?
Піду. Мовчазно дивитимусь в очі, сподіватимусь. Невже ніхто не захоче розірвати павутину реального, щоб полетіти на казкову приязну планету Зелених Риб, які одвіку ждуть серед прозорого плину свого ласкавого господаря?!