— Ще не знаю. Ми вирішимо разом. Ти глянь — руйнуються всі уявлення про світ. Всі обриси умовні. Людина відділена від Всеможливості лише рутинною звичкою, традицією, страхом втратити свою особистість. О, невігласи! Вони втрачають особистість щомиті, вони навіть не мають її. Народження — смерть! Ефемерна мить. З пітьми в пітьму через рефлекс умовного існування. І це тоді, коли людина невмируща, бо вона — всеосяжна. Щоб відкрити ту свою можливість, вона повинна зробити лише одне: прокинутися! Прокинутися з світу програм у світ імпровізації, казки. Сама природа підказує нам небувале рішення, перед нашими очима тисячі знаків, ієрогліфів, а ми не хочемо їх прочитати. Нам розум дав у руки страшну зброю пізнання Таємниці, а ми почали тим вогнем штампувати холодильники, автомашини, унітази, парфуми, гвинтівки, балістичні снаряди, мільйони дрібниць, які захаращують землю і психіку, і формують свідомість нових поколінь по образу й подобію своєму. Ти розумієш?
— Які знаки? — втомлено запитала вона. — Що ти фантазуєш?
— Лавина знаків. Від давнини донині. Гусінь — звичайна, тривіальна гусінь, яка пожирає листя дерев, перейшовши стадію лялечки, стає чарівним небесним створінням, літаючим метеликом. Ти збагнула? Від плазуючої тварі, від гидкого дракончика, який лише й знає, що жерти зелень, — до казкової барвистої істоти. Це ж чудо. То знак для людей. А ми не розуміємо. Такий шлях суджено всій природі, від примітивного проживання на поверхні планети — до космічного всебуття. Але для цього треба не боятися нового народження, кохана! Чуєш? Як гусінь самоз’їдається в лялечці, щоб стати метеликом, так і нам — людям — не треба боятися небувалого. Втратити себе щоб віднайти в іншому вигляді, в іншому світі, з іншими, нечуваними можливостями!
— Ти що ж — пропонуєш самогубство?
— Боже мій! Як ти примітивно зрозуміла мене! Не самогубство, а розширення свого розуму у неосяжність, своїх чуттів у невимірність. Не аналізуй інтелектом, а відчуй серцем, що я мовлю тобі. Можливостей безліч, а найголовніша — в нас, у нашій волі і безстрашності. Можна лежати на дровах і замерзати від холоду. Можна жебрати, никаючи від села до села в жалюгідному ганчір’ї, несучи в торбі королівське убрання і нечуваний скарб. Ми — такі жебраки. В серці людини — найбільша сила Всесвіту, Сила Казки. Природа діє за програмою, вона — дитя необхідності, а людина — дух вічної зміни й бунту, дитя імпровізації. Ми вже можемо міняти своє тіло, відкривати нові почуття, поглиблювати координати Всесвіту. Ми можемо стати Новими Деміургами, Творцями. Ми можемо ввійти в Новий Світ, в Небувалу Світлицю Краси і Любові, а боїмося порушити павутину вигаданих нами ж "законів". Ті закони — лише відображення рубежів, до яких ми посміли пізнати Матерію. Ми гадаємо, що Матерія — Мати Світу косна і байдужа, обмежена і нерозумна. Який забобон. Ми по-блюзнірськи принизили власну матір, оплювали її своїми вимірами, доктринами і жалюгідними уявленнями. А вона — Світоносна Наречена, яка вічно чекає Чистого Коханого, який би дав їй нове натхненне життя у невимірності Свободи. Матерія народжує те, чого ми бажаємо. Ми ґвалтуємо її, і вона від того незаконного шлюбу породжує хижаків і драконів, блощиць і крокодилів, Гітлерів і Неронів, жандармів і шпигунів, гадюк і вбивць. Вона корчиться в муках землетрусів і вулканічних стогонів, в руйнаціях Фаетонів — нещасних планет і загибелі наднових зірок, в кривавому народженні нових істот — тварин чи людей і в агонії їхньої смерті, яка не розв’язує вічного запитання: Навіщо? Навіщо? Навіщо?
— У мене голова йде одуром, — простогнала моя наречена. — Скажи, нарешті, чого ти бажаєш?
— Тікаймо, кохана! Зважся! Ми з тобою покинемо звичне життя. Ми почнемо містерію нового буття…
— Куди ти хочеш втекти?
— Забудь ветхі слова: куди? навіщо? як? Імпровізація відкидає узвичаєне. Ми вирішимо це на льоту. Ми кинемося в безодню можливостей…
— Божевілля!
— Може! — радісно скрикнув я, відчуваючи, як хвиля натхнення заливає всього мене. — Ми будемо божевільними і щасливими. Кожна мить відкриватиме перед нашими пробудженими серцями такі дива, які не марилися нікому. Глянь — навіть ортодоксальна наука відкриває нечуване. Місяць — той місяць, який ми тисячами років вважали природним тілом, тепер виявляється утвором розуму. Збагни це! Отже існує цивілізація, розум, який грається планетами, як м’ячиками. Кидає їх у примхливий політ між зорями, долає
галактичні безодні, засіває планети зернами нового життя, дає мутації еволюціям, щоб пробудити в них розум і людські почуття. Може, й ми такий дивовижний експеримент? Може, наші таємничі прабатьки, які колись прибули з галактичних безодень на Місяці, чекають, що їхні нащадки сміливо ринуться у безодню Метагалактики? Що розірвуть деспотію Часу й Простору? Що відкинуть механістичні уявлення про Всесвіт і стануть його повелителями, а не слухняними маріонетками природної чи штучної програми? Лавина казкових ідей заливає землю, психосфера Землі тріщить від потоку нових уявлень, і має статися щось нечуване, катастрофічне, але прекрасне! Як колись Копернік та Джордано Бруно метнули Землю у блискавичний політ, скинувши її з спини черепахи, так і тепер ми відкриваємо двері у прірву невимірності. Цей новий погляд покаже, що Сонце — не куля мільярдноградусної плазми, а магнітна лійка-прохід до Гіперпростору, до нового Всесвіту, для якого наш Час, Простір і все, що в ньому, — лише частка, лише якийсь окремий вияв. І як по тоненькому корінцю дерево посилає енергію для плоду, так і Гіперсвіт через сонячний канал ллє нам свою живоносну енергію, викохуючи в лоні Тримірності нових істот — грядущих жителів Свободи. Чуєш? Наш Всесвіт може виявитися лише Чревом Вселенського існування. І коли в серці людей народжується прагнення до Свободи, коли вони відчувають необхідність нових обріїв — це означає, що настає пора народження, що мисляча істота передчуває нову ступінь буття…
— Хай так, — втомлено сказала моя наречена. — Я зрозуміла твої прожекти, твої хворобливі ідеї. Якщо вони й мають якесь зерно, якусь раціональну краплинку…
— Раціональної — ні, — злякано скрикнув я.
— Гаразд. Слухай мене, я тебе досить слухала. Якщо — я кажу — в твоїх ідеях є слушність, то вона не для мене. Я ще не готова для таких рішень. Для мене це лише патологія і єдина реакція…
— Дзвінок до психіатричної лікарні, — підхопив я.
— Так, — холодно згодилася вона. — Я не вмовлятиму тебе, щоб ти забув свою розмову і йшов спати. Я не хочу, щоб ти завтра приходив до мене. Я розриваю наші заручини. Бенкет відбудеться, бо гостів незручно одсилати ні з чим…
— Яка ж причина тепер для бенкету, — іронічно запитав я.
— Святкування мого прозріння, — з погордою озвалася вона, встаючи з крісла— Я жалкую, що це сталося пізно. А втім все вчасно. А тепер слухай. Я скажу без кучерявості, без барвистості. Просто і зрозуміло. Те, що ти тут наговорив — лише надмірність інформації, яку твій бідолашній мозок не встиг асимілювати. Інформація захлюпнула тебе і ти… чокнувся, висловлюючись популярно. Твій мозок, рятуючись від того потопу, блискавично змоделював нову схематику Всесвіту, щоб втиснути в неї океан парадоксальних ідей. Інакше — була б катастрофа. Інформація не може перебувати в безсистемності, отже ти для неї створив фантасмагоричну форму. Твій Новий Світ — лише химера, міраж на обрії. Я не хочу жити в повітряних замках. Я не хочу божеволіти. Мені зручно сидіти в оцьому кріслі, приємно відчувати доторк руки коханого чоловіка — тепер це буде не твоя рука, — приємно смакувати рибу в томаті, солодко ніжитися на світанку під ковдрою. Я людина. Я дитя Землі. Я не хочу, щоб мене захлюпнула неозначена, нестримна стихія імпровізації й свободи. Неокраєна свобода, невправлена в ритм імпровізація — це жахливо. Зажди, не роби нажаханих очей, я вже кінчаю! Кожної миті чекати несподіваного, бути в вічній напрузі — дякую красненько, я не здатна на таке нескінченне терзання…
— Натхнення!
— Як для кого! Для мене — вічний неспокій. Я хочу знати, що мене кожного вечора чекатиме коханий, що ми з ним підемо гуляти чи цілуватися, що в мене народиться дитина, що вона ходитиме до школи. Я уявляю це, і радісно чекатиму, коли це уявлення стане життям…
— І тобі не закортить розірвати потік звичайності, щоб осягнути небувале?
— Ніколи! Для мене казка — звичайне життя. Прощай, колишній наречений! Колись ти вилікуєшся від своєї химери, та буде пізно!
— Не вилікуюся! — засміявся я, прямуючи до дверей. — Я вічно хворий, навіки вічні! Попрощатися з мамою чи не треба?
— Не треба — я сама скажу! — сухо одвітила вона.
Грюкнули двері. Дихнули на мене востаннє французькими духами і запахом риби в томаті.
Впала з плеч гора. Так легко, легко. Смуток тане в далечині минулого. Нема за чим жалкувати. Жаль — то лише непорвані ниті давніх поєднань. Свобода! Свобода!
Знову на придніпрянські схили. Я хочу впитися волею, відчуттям небувалого. Хто розділить зі мною радість і неясне томління?
Нічні роси обнімають осінні дерева. В сутіні кружляє темне листя, струшує на землю краплини. А вони самоцвітно виблискують в промені місяця і здається — з дерев облітають зореносні зерна.
О ніч! Небувала ніч! Полони мене, полони божевільністю, з якої не буде вороття!
(Продовження на наступній сторінці)