Багряним полум’ям спалахнув екран, щось затріщало. Потемніле обличчя Георгія сіпалося нервовою су-дорогою. Кінець!..
Він довго мовчки сидів біля згаслого екрана і механічно гладив плече Маріанни. Дівчина все ще здрига-лася в риданні. І ось ніби блискавка пронизала мозок Георгія. Ні! Недарма загинули товариші з "Вогню"! їх смерть допоможе наступним поколінням!
Так! Це вихід! Недалеко від сонця, всього па відстані десяти парсеків, летить зірка з планетами, яка по-вністю складається з антиречовини. Невичерпний склад! Не треба витрачати колосальну енергію на створення антиречовини на Землі. Організувати політ до цієї зірки, набрати дармового пального скільки завгодно, і тоді… тоді лети хоч через всю безкінечність… Тільки треба оточити корабель, скафандри, апарати полем захисту! Ри-зик? Ризик є!.. Але що зробиш без ризику? Вирішено! їхній проект знову відродиться. Тепер вже ніщо не стане їм на заваді…
— Маріанно! Вставай! Ідемо! — поторсав Георгій дівчину. Вона підвела заплакане обличчя, схлипнула.
— Куди?..
— У Цвітоград! До товаришів! — піднесено сказав Георгій. — Негайно!.. Я знову буду захищати свій проект!..
Не встигла дівчина отямитися, як Георгій розвалив курінь, переніс речі в човник і, посадивши її на си-діння, рішуче спрямував вутлу посудину до Дніпра, на трасу швидкохідних атомоилавів…
Подорож у безвість
До початку виступу залишалося кілька хвилин. Георгій промчав по центральній площі і зупинив свій лі-музин біля Палацу з’їздів. Широкими мармуровими сходами піднявся до колонади. І раптом зупинився. З-за колони метнулась тінь, постать жінки в легкому рожевому вбранні.
— Маріанна?! — здивовано скрикнув Георгій.
— Так, я! — приглушеним голосом відповіла дівчина, судорожно стискаючи руки. — Ти останні дні зо-всім не хотів бачити мене, ти уникав наших зустрічей… ти… ти не любив мене ніколи!..
Високий лоб Георгія покрився блідістю. Сині очі заблищали. Але слова текли стримано, спокійно:
— Це неправда! Нема і не буде в світі другої любові в мене, крім любові до тебе… Але ж ти знала, що ми готували корабель. Я не мав часу… Виліт — завтра!..
— То чому ж ти не візьмеш мене?.. — простогнала дівчина. її великі чорні очі, оточені довгими віями, випромінювали незвичайну ніжність. Обличчя було втомленим, повні темно-червоні губи здригались.
Георгій не витримав. Важко дивитися в такі чарівні очі коханої дівчини. Він одвернувся.
— Ти знаєш, чому я не можу взяти тебе, — ледве витиснув з себе.
Маріанна поправила важкий вузол волосся. Легкий вітер з моря пустотливо тріпав блискучі чорні кучері. На віях у дівчини повисла прозора сльоза. Але в наступну мить Маріанна рішуче витерла її. Очі її стали сухими, суворими.
— Значить, не візьмеш мене?
— Ні, Маріанно, не візьму!
Твердими кроками Георгій пройшов мимо дівчини, піднявся па трибуну. Намагався не зустрічатися з її докірливим поглядом. Адже все вирішено! Його більше нема на Землі! Це — останнє прощання!
Тамуючи подих, впилися очима сотні представників різних народів Землі в оратора. Для людей двадцять першого століття все це здавалося незбагненним. Реальним, рідним і близьким був тільки голос Георгія:
— Дорогі друзі! Сьогодні наша наука святкує завершення створення небувалого зорельота. Віднині об-меження в швидкості пересування, передбачені теорією відносності для матеріальних тіл, зруйновані. Ще неда-вно вважалося, що швидкість світла — це межа для будь-якого польоту, що людство ніколи не зможе вирватися за межі найближчих систем, бо ніякого життя не вистачить для таких польотів. Але наука руйнує всі межі, які сам перед собою встановлює консервативний розум. Ви знаєте, що рік тому був збудований апарат, який дося-гає будь-яких швидкостей. Все це навіть творцям апарата здавалося неймовірним. Та політ зорельота "Думка" до Альфа Центавра і назад за десять днів по відносному часу корабля переконав усіх. Факти сильніші від кон-сервативної звички!..
Науці вдалося створити могутнє дегравітаційне поле, і, таким чином, використати нове джерело енергії — енергії гравітації. Апарат, оточений дегравітаційним полем, може повністю ізолюватися від сил світового тяжіння! Квантова межа для нашого корабля не існує!..
Зал З’їздів загримів бурею оплесків. Георгій стримано вклонився, підняв руку.
— Не було тільки антиречовини, щоб здійснити нашу подорож. Запасів Землі не вистачає для такої мети. І ось… — Георгій важко зітхнув, — трагедія екіпажу "Вогонь" допомогла нам. Ми летимо до зірки "Чужої", де спробуємо добути запаси антиречовини. "Думка" обладнана для подорожі в антисвіт…
Георгій помовчав.
— Друзі! Ми прощаємось з вами! Нас дванадцять чоловік. Ви не зустрінетесь з нами, якщо навіть всі члени експедиції повернуться додому…
В задніх рядах почулося тяжке зітхання, приглушене ридання. Присутні тривожно оглянулись. До вихо-ду швидко йшла висока постать в рожевому. Ось вона на хвилину зупинилася, повернулася. Блиснули неповто-рні, жагучі очі. Дівчина відчинила двері.
Пальці Георгія до болю впилися в бар’єр трибуни, але обличчя зберегло спокій. Двері зачинилися. За ни-ми зникла Маріанна. Рідна, чудесна, кохана…
Треба стриматися! Попереду — безодня, яку необхідно побороти ради далеких, невідомих нащадків. А для себе — нічого!
Рівним, спокійним голосом, ніби нічого й не сталося, Георгій продовжив:
— Після подорожі до антизірки ми полетимо в сусідню галактику — Велику Магелланову Хмару. Про жертву не треба говорити. Людство не на такі жертви йтиме в ім’я науки, в ім’я пізнання Всесвіту! Мета — гра-ндіозна! Я пишаюся тим, що керую такою незвичайною експедицією!..
Звичайно, жаль, що ви, наші сучасники, не побачите результатів наших досліджень. Велетенська швид-кість космольота, руйнуючи звичні уявлення про час, перенесе членів експедиції в далекі майбутні роки. Ми, якщо залишимося живими, зустрінемо тут, на Землі, далеких нащадків, віддалених від нас на тисячі років. Але ж перша й остання людина — це члени одного і того ж великого людського роду! Значить, наш обов’язок — нести вогненну естафету Науки через морок Часу і Простору до Безкінечності!..
Серед повної тиші зійшов Георгій з трибуни З’їздів, зник за дверима. І все ще непорушно сиділи пред-ставники народів Землі в залі і мільйони глядачів біля телевізорів. Всі були вражені величчю незвичайного нау-кового подвигу…
…Георгій зайшов до рубки радіостанції Інституту Космонавтики. Назустріч йому ступив від пульта сма-глявий жвавий хлопець з чорним, як смола, чубом.
— Викличте всіх членів експедиції! — наказав Георгій.
— Слухаю! — Хлопець, заздрісно поглядаючи на синьооке обличчя начальника небувалої експедиції, швидко орудував кнопками та важільцями на пульті. О, як би він хотів полетіти разом з ним у чорну безвість! Не тому, що оцю біляву шапку волосся знає кожна людина на планеті, що багато дівчат зітхають вечорами, роз-глядаючи строге обличчя на фотографії. Він хотів би краєм ока заглянути в далекі світи — невідомі, незвичайні, безкінечні…
Одна за другою над пультом загорілось одинадцять маленьких цифр. Всі члени експедиції були на своїх місцях. Хлопець повернувся до Георгія.
— Можете говорити…
— Друзі! — Георгій став перед телеоб’єктивом, в голосі його чулося хвилювання. — Нагадую, що завтра о третій годині дня — виліт. Прощайтеся з рідними, погуляйте востаннє на рідній Землі. До побачення, дорогі друзі!..
На пульті погасли червоні вогники. Георгій гаряче потиснув руку радиста.
— Значить, я більше не побачу вас? — з якимось острахом прошепотів хлопець.
Георгій довго й уважно дивився в самовіддані очі юнака, потім сумно похитав головою.
— Ні! Не побачиш… Але мене зустрінуть твої далекі нащадки. Хіба це не все одно?..
— Я вірю вам… Але я не все розумію!..
Георгій не відповів, пішов. Йому ще самому треба було усвідомити те, що мусило відбутися. А свідо-мість до цього часу не охоплювала майбутнього польоту у Всесвіт.
Розум створив апарат, який перевертав усі уявлення людей про Час і Простір, Розум проклав шляхи па зоряних картах в інші океани матерії, Розум же залишав позаду все, що було дорогим для серця — Землю, рід-них, кохану дівчину…
Георгій зупинився на велетенській площі рідного міста-саду, задумався. Може, розшукати Маріанну? Ні! Не треба ятрити старі рани, що досі ще кровоточать! Якщо він зумів протистояти своїй безмежній любові і га-рячим проханням Маріанни, то тепер недостойно відкидати давні рішення — рішення Розуму!..
Десь у глибині свідомості дзижчала єхидна думка:
"А чи знаєш ти, що важливіше, чиї рішення — Розуму чи Серця? Уже одне те, що ти думаєш про це, го-ворить про рівноцінність того й іншого!"
Ні! Краще не думати! До людей, до радості і веселощів!
Почулися голоси зовсім поряд. Його впізнали, гурт молодих юнаків і дівчат вітав його. Щирість і непід-робне захоплення було написане на молодих обличчях. Георгій помахав рукою, посміхнувся і хутко пішов до краю площі.
Мимо пропливав відкритий вертоліт. Георгій зупинив його, вибіг по східцях до сидіння, кинувся на м’які подушки.
— У "Небесну симфонію"…
(Продовження на наступній сторінці)