І дуже мені до душі Ванько Першоцвіт та Гриць Діброва. Нерозлучні друзі. Несхожі вони: Ванько худий, довготелесий, жилавий, з гострим поглядом зелених очей, а Гриць — кремезний, чорноокий, м’який, проте у обох характер бродяг, дух одвічних мандрів, роман-тизму і навіть деякого авантюризму. То вони навесні готують плоти, переправляють весь клас на дніпровські луки, то влаштовують цілі баталії біля Бездонної криниці, там де розта-шовано "Таємничий Острів", і ці "військові дії" тривають понад тиждень.
Вчителі наші часто повстають проти такої "розхристаності", але я, наскільки можу, за-хищаю їх, бо знаю — імпульс непокірності та дитячої свавільності не можна пересилити ка-рою, погрозами, бо він — не тимчасовий виплеск зайвої енерґії, а вікове нагромадження енерґії минулих поколінь. І не душити його треба, а повернути — обережно й з любов’ю — на благо людям. Так і стихію весняної повені неможливо запрягти сваркою чи наказом, якщо на її шляху не поставити греблю.
І нарешті — Толя Вогник. Весь дитячий будинок пишається ним. Я люблю дивитися в його одухотворене обличчя, коли він замислиться про щось на уроках і дивиться у вікно, навіть не чуючи мене. Про що мріє його душа, куди вилітає, що бачить? Можна лише здога-дуватися про це, читаючи його палкі, не завжди майстерні, але щирі вірші, котрі він пише для стінґазети або для літературного альманаху шкільної літстудії. Республіканська піонерська газета видрукувала кілька Толиних віршів, і ці газети тепер зберігаються в музеї дитбудинку серед документів та експонатів, пов’язаних з долею його вихованців. Тут і лист від Ціолковського, з яким тісно пов’язана Толикова доля.
…Був ураганний вісімнадцятий рік. Наш червоноармійський загін після запеклих боїв з біляками відпочивав на станції Калуга. Командир повідомив бійцям, що в залі для пасажирів виступатиме місцевий учитель, якийсь Ціолковський. Говоритиме про майбуття Землі, про космічні польоти, про зоряне покликання людства. Бійці підсміювалися, здивовано перегля-далися. Які там міжзоряні польоти? Довкола розруха, голод, воші, інтервенти, а смішний дивак правитиме теревені про небесні діла! Краще б допоміг повантажити дрова для Москви, столиця замерзає. Орґанізувати пасажирів, біженців для цієї справи, а не базікати про химе-ри!
— Якраз з цією метою він і виступатиме, — сказав командир. — Чекісти попросили йо-го запалити людей, вселити в їхні душі оптимізм, надію.
— Ну й ну, — знизували плечима червоноармійці, але все-таки рушили до пасажирсь-кого залу. Там, як завжди, кипів людський прибій, кричали діти, жінки сварилися з началь-ником станції, стогнали поранені. В повітрі плив тяжкий дух від немитих тіл і сотень цига-рок. На столі біля буфету стояв непоказний худорлявий дідок у пенсне, щось говорив, жес-тикулюючи. Спочатку нічого не було чути, але потім сталося чудо: лемент і гам хвилями відкочувалися до стін, а біля дідка утворювалось коло спокою, тиші, якоїсь магічної переконливості. І в тій тиші лунали вражаючі слова про вселенське призначення людини, про и могутність, про її приховану красу й невмирущість. Він казав, що революція розковує суджені сили трудящих, які віками експлуатувалися для забаганок підлих і нечесних лихварів. Тепер ці сили спрямовуються на подолання злиднів і неуцтва, на створення основи нового, казкового світу єдності, творчості, радості. Він малював перспективи виходу людей у космос, міжзоряних мандрів, контакту розумних істот різних планет.
— Ви тримаєте в своїх руках власне прийдешнє, — сказав на завершення Ціолковський, зворушений увагою слухачів, — Ви й побудуєте його! Бо кому ж і творити красу, як не вам? Ви сієте, збираєте врожаї, ви годуєте світ, ви споруджуєте будівлі, творите машини, ви — творчі руки великої природи і її улюблені сини! Вас довго тримали в рабстві, але тепер — досить!
— Баста! — захоплено тріснув долонею по буфету якийсь широкоплечий червоноармієць у будьонівці. — Дайош майбутнє!
— Дайош! — захоплено гримів зал. Репетував і я, вражений, збаламучений почутим, закоханими очима пожираючи розчуленого дивака, котрий скромно протирав скельця пенс-не. І сталося чудо: всі пасажири, червоноармійці дружно взялися до вантаження ешелону, — дрова для Москви були відправлені через кілька годин.
Пізніше, взнавши в чекістському відділі адресу учителя, я вільним вечором несміливо постукав до ветхого будиночка.
Була розмова під зорями. Я забув про холод, про час, забув, де я і що зі мною. Ціолковський заворожив мене своїм надлюдським оптимізмом, збереженим серед нерозуміння і скепсису колеґ, серед ворожості й кпинів, серед убогості й нестатків. Потім Ціолковський повів мене до майстерні, показав моделі ракет, креслення дирижаблів, фанта-стичних пристроїв. Подарував мені свої книжечки. Я у вільний час прочитав їх, не вірячи тому, що там було написано: про всемогутність людського розуму, про об’єднання мислячих істот всесвіту, про невмирущість кожного атома, про віталізуючу силу життя, яке, виник-нувши на тій чи іншій планеті, одухотворює космос, вдосконалюється, стає господарем безмірності.
Було ще кілька зустрічей. На прощання учений запитав:
— Ким ви хочете бути?
— Учителем, — непевно відповів я. — Але тепер, коли прочитав ваші книжки…
— Тим більше, — засміявся Ціолковський. — Учитель — найкраще покликання. Ще ж майже нічого не зроблено. Революція лише почала розчищати чортополох на суспільному полі. А хто буде сіяти? Треба нових, романтичних сіячів. От і вирощуйте їх. Готуйте майбутніх дослідників всесвіту.
Пізніше, після демобілізації з Червоної Армії, я закінчив учительську школу. Викладав у різних учбових закладах. Заочно скінчив інститут. А на початку тридцятих років мені до-ручили сформувати новий дитбудинок у Сміянах над Дніпром. Треба було одремонтувати напівзруйновані панські дачі, завезти парти, наочне приладдя, все необхідне для прийому дітей. Дуже допоміг мені в цьому Василь Сміян.
Поглинутий турботами, я не забував про Ціолковського. Влітку тридцять п’ятого року знову відвідав ученого, вже прославленого на весь світ. Він мешкав і працював у новому бу-динку, але здоров’я його кришилося, згасало. Проте прийняв він мене радісно й щиро. Я йо-му оповів про свою мрію створити шкільну обсерваторію, яка б стала пропаґандистом астрономії, фантастики, космічних ідей майбутніх польотів. Учений підтримав ці задуми, дав поради, подарував наукову бібліотечку. Обіцяв написати дітям листа.
Вже вийшовши від Ціолковського, я побачив біля хвіртки маленького обірванця. Йому було років дев’ять. Підійшов до хлопчика, почав розпитувати — хто він і що. Сирота, підкинутий у дитбудинок під Черніговом. Переглянувши фільм про політ на Місяць, вирішив втекти і зустрітися з дідом Ціолковським, щоб полетіти з ним разом до зірок. Ось так цей юний романтик опинився в Калузі.
Я змушений був повернутися до вченого, вибачився, розповів про юного романтика. На очі ученого набігла сльоза. Він розчулився, покликав дружину. Та пригостила хлопчика мо-лочною кашею, яблуками. Юний бродяга одразу відчув себе як удома, зацікавився слуховою трубкою Ціолковського, яку той приставляв до вуха. Показавши на широке місце труби, хлопчик раптом заявив:
— Ось тут можна поставити ракети… А всередині — каюти, харчі, паливо. І можна летіти до зірок!
— Он як! — розвеселився учений, обнімаючи за спину хлопчика. — А навіщо летіти? З якою метою?
— А бити буржуїв на інших планетах! Щоб усі були Щасливі. Щоб діти всіх планет раділи, і вчилися, і літали між зорями… в гості один до одного.
— Чудово! — розчулився Ціолковський. — Ось тільки щодо буржуїв — то сумніваюся, що в інших світах їх достатньо. Думаю, що в нашому зоряному всесвіті вже більшість планет досягли високого рівня співжиття і пізнання, що в них навіть таке поняття, як "буржуй", зникло.
— А чого ж вони не прилетіли до нас помагати? — здивувався хлопчик. — Якби були, то прилетіли б скидати царя і буржуїв. Ми ж помагаємо іншим людям, де треба визволяти рабів?
— Гм, гм, — розгубився Ціолковський. — Мабуть, усе-таки, це наша власна справа — визволитися. Свобода, дана силою, не буде власною. Якщо сам не прагнеш свободи, значить, не хочеш знайти шлях до визволення. Он ми самі взялися за зброю, власними силами відстоюємо свою свободу. І здобуваємо її.
Хлопчик задумався. Оченята блиснули.
— А все-таки треба летіти! І визволяти! А далі — хай собі… як захочуть.
— Ну, ну, — примирливо всміхнувся учений. — Хай так! Виростай, вивчишся на інженера, збудуєш ракету — й лети визволяти… Діло святе! Голос дитини — голос божий, так казали древні.
— Що будемо робити з цим мрійником? — заклопотано запитав Ціолковський.
— Заберу з собою, — вирішив я. — Такі хлопці мені до душі. З Черніговом домовлюся.
— Радий, дуже радий, — щиро зрадів учений. На прощання він написав листа дітям нашого дитбудинку:
"Дорогі діти! Перед вами пройшли ґіґанти думки й праці. Ви стаєте на схо-динки, які вони мурували. З їхніх плечей ви побачите таємничу далину великого й вічного живого космосу. Листя поколінь жовкнуть і опадають, але завжди зеленіє вічне Древо Життя, як писав великий поет Гете. Наші діла й творення, думки й мрії — невмирущі!
Ідіть далі й далі, по шляху, прокладеному батьками, і влийте свою творчість у полум’яну ріку космосу.
Ваш К. Е. Ціолковський"
(Продовження на наступній сторінці)