Слухали Толю заворожено, навіть голова розкрив рота від подиву. Хлопець ще довго викладав свої міркування з приводу прийдешнього, малював конкретні обриси життя XXI віку, як вони йому ввижалися, і ніхто його не зупиняв, не обривав. І лише коли він замовк і сів, наш фізик Сергій Гнатович, докірливо похитуючи головою, промовив:
— Все добре, Толику! Як фантазія, це прекрасно. Але гадати, що це реальність недале-кого майбуття — наївно. Ми ж з вами вивчаємо фізику, хімію, математику. Можемо провес-ти розрахунки, визначити: чи є в нашому розпорядженні такі ресурси, такі сили, щоб вирва-тися в космос? Теоретично — так! А практично? Потрібні ґіґантські кораблі, стільки цистерн пального, що ніяка конструкція не витримає. Тут потрібна інша технологія, інше паливо… та й багато чого іншого. Таке буде, може, лише років через сто-двісті. Не раніше…
— Ото ж бо! — вдоволено кивнув голова. — Не залітаймо так далеко. А то спіткнемося.
— А ми віримо! — палко відгукнувся Толя, і його підтримали десятки голосів вихованців дитбудинку, молодших і старших. — Віримо!
— Мрійте! — махнув примирливо рукою Сергій Гнатович. — Хто ж забороняє мріяти? Але від землі не одривайтесь!
Попросив слова Микола Горенко. Він з такою любов’ю глянув на Толика, що здався мені його старшим братом: такий же високий, одухотворений, експансивний, з таким же по-глядом, заглибленим у прийдешність.
— Якщо не відриватись від землі, — сказав він, — то не можна й полетіти. Знаю, що Сергій Гнатович сказав це фігурально, але слово треба вживати точно. Життя в своїй суті — вічний відрив від землі, прагнення розірвати свою скованість у зерні, в атомі, виявити сили, які приховані у власних надрах, сили творення. І не просто виплеснути їх, бо такий виплеск може бути й катастрофічним. А виявити ці сили гармонійно, тобто сотворити красу. Скла-даючи мелодію, сіючи хліб, будуючи кораблі та будинки, прокладаючи дороги в тайзі чи мріючи про польоти до зірок, як ось тепер, ми співаємо пісню життя, ми вливаємо її до великої симфонії творення нового світу, який мрійники назвали комуністичним світом. Це буде світ втіленої мрії мільйонів наших попередників. Ще недавно ми перебували в огні громадянської війни, знемагали від голоду й холоду, долали розруху, запалювали вогники освіти серед суцільної пітьми неуцтва. Та й нині оточені лютими ворогами, що готові розтер-зати нас. Але ми — перемогли. Бо ступили на шлях нового творення в ім’я всіх людей світу. Нинішній вечір, особисто для мене, також, хай і маленьке, свідчення такої перемоги. Бо про-будити до гармонійного, прекрасного творення дитячі душі може лише суспільство, яке зли-ло свою волю з волею самої творящої природи.
— Ну, напустив туману Горенко, — розвів руками голова. — Ще густішого, ніж Сміян… Але нічого, нічого! Я хоч і закручений у своїй веремії, але теж дещо тямлю й бачу. Ваші діти правильну лінію отримують. Не білоручками виростуть, не базіками. Може, й над-то кучеряво промовляють, але то, певно, справа смаку… Ми — люди минулого, ви — нові паростки. Але не дивіться на нас осудливо. Дій — ваш корінь, і ваш цей… що ото дивиться зі стіни… Ціолковський… правильно сказав: ви дивитеся в майбутнє з наших плечей. Тримай-теся ж на тих плечах міцно, і не дуже товчіться, щоб не зробити нам боляче. Що — хіба не так?
Вихованці сміялися, щиро сприймаючи репліку голови.
Виступали вчителі, учні, навіть деякі трактористи. І я відзначив, як розширився світогляд наших людей, як вільно вони ширяють думкою у глибини віків і світів, як зацікавлено обговорюють питання, котрі ще недавно булл привілеєм лише поодиноких мислителів. І уявлялося мені, паче в ті Жовтневі дні сімнадцятого зруйнувалася якась тисячолітня гребля, розметалися вкриті мохом вікові мури, і буйна стихія закутого народного духу рве всі перепони, ламає всі заборони, виходить на широкі простори вільного вияву. Стогнуть камені, плачуть уламки греблі, але поля й луки радіють життєдайним потокам, бо знають: після весняної повені піднімуться на полях і луках буйні жита, трави і квіти.
…Останній день грудня. Новорічний вечір. Усі щасливі, урочисті. Може, трохи тривожні, може, трохи тужливо-елеґійні. Ні зайвих слів, ні помпезних промов. Кілька слів напуття сказав я, вчителі, були пісні, самодіяльність, танці. Прийшов і Горенко з дружиною.
Особливо сподобалися всім співаночки Іванки. Вона одяглася в гуцульський стрій і ра-зом з Толею Вогником танцювала коломийки.
Коли скінчився вечір, я попросив своїх вихованців зібратися окремо в класі. Кортіло сказати їм щось особливе, відкрити душу навстіж, та я спромігся лише на коротке слово:
— Мої друзі! Незабаром ваші іспити випускні. Та ще лишається один-єдиний, останній іспит — іспит життя. Найважчий. Тривожуся, чи зумів підготувати вас до нього?
Катя Гірка мовчки вийшла з-за парти, поцілувала мене. Всі кинулися вслід за нею, обнімали мене, щось галасуючи. Я, здається, плакав від розчулення й наприкінці вечора по-просив, щоб вони за день-два написали останній свій шкільний твір на тему "Нащо живе лю-дина?" Не для оцінки, а на пам’ять своєму вихователю.
Якесь солодке спустошення. Я ніби бджола, яка наліталася над полями, над квітучими луками, обважніла од нектару, а потім віддала його у спільний вулик, а сама, втомлена й по-рожня, знову готується до нелегкого польоту.
Будуть нові діти, нові обличчя, нові серця. Чи замінять вони цих — неповторних, єдиних? Адже кожен з них — сльозина моєї муки, сміх моєї радості, мовчання моєї тривоги.
Минуло три дні. На моєму столі зошити вихованців. На кожній палітурці напис: "НАЩО ЖИВЕ ЛЮДИНА?"
Хвилююся, відкриваючи палітурки, ніби двері до таємничого світу; що побачу там, чи є там паростки з тих зернин, котрі сіяв і поливав, чи розростаються вони, чи готові до суховіїв, морозів і гроз?
ТОЛЯ ВОГНИК
Нащо живе людина? Мені інколи здається, що слово безсиле, коли нема взаєморозуміння. Пишучи це, я сиджу в лісі на пеньку і намагаюся спіймати, загнуздати дум-ку, передати її смисл і суть на папері… Де там!
Вона тане у високості, як імла, скаче іскрами, пурхає жар-птицею з рук. Лишається ли-ше ніжний запах, попіл від щезлого полум’я, відлуння чудо-слова.
Та все ж таки щось лишається. І того лишку досить для вас, мій дорогий наставнику, мій батьку, бо ви, я це добре знаю, вмієте читати й там, де нічого не написано…
Нащо живе людина?
Щоб зв’язати воєдино все, все на світі: людину й сонце, зірки і птахів, метеликів і квіти, слово й мовчання.
Я вже давно дивувався, чому це так: існують розрізнені слова: "тихий, віяти, степ, ла-ни". А приходить людина і ласкаво промовляє: "Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють…"
І ми чуємо музику. І плачемо від дива. І завмираємо від щастя, що по нашій землі прой-шов такий чудотворець слова.
Мій учителю, а хіба неможливо ВСЕ поєднувати так, як це робив Тарас Шевченко зі словами? Хіба неможливо, щоб у майбутті, коли ми побудуємо комунізм, люди стали поета-ми? Адже в зародку кожного з нас усе це вже є! Подумати тільки!
Виходить у поле сіяч — і лягає в землю золотиста строфа грядущого врожаю.
Ласкава рука садить у щедру землю ніжний саджанець — і дзвенить у просторі прозо-ро-зеленава гілка натхнення й краси, квіту й солодкого плоду.
Падає молот на розпечений метал, і на ковадлі жевріє орало чи залізна троянда.
Зустрічаються невідомі люди, і нова квітка дружби й любові дарується нашій планеті.
Мені часто ночами мариться такий світ, де нема муки й сваволі, грубощів та гниття. Де лише гармонія й поезія праці, творче горіння. Ви, напевне, смієтеся наді мною, вчителю? Скажете, у світі ще стільки горя й сліз, крові й смертей…
Так, я не сліпець, і знаю: доки плачуть іспанські сироти над полеглими батьками своїми, доки фашисти топчуть Європу, доки в світі вмирають від голоду діти в Африці, доки у в’язницях знемагають борці за свободу, треба нам готуватись до вирішальних боїв. І ми готуємося захистити свою країну і свою далеку мрію. І я й мої друзі, ваші вихованці, готові вступити у бій з ворогами. Для такої зоряної миті й живе людина, щоб ніхто у неї не вкрав, не розтоптав її мрію.
МАРТА СТЕБЛИНА
Нащо живе людина?
А для чого корінь?
А листя кому потрібне?
Щоб спіймати ласкавими долоньками сонячний дощ променів, перетворити його вкупі з теплими й небесними зливами в тужаву, тремтливу прозору плоть зеленого життя. Щоб розквітла на дереві, на кущі, на бадилині квітка.
А квітка навіщо?
Ой, це найсмішніше запитання. Хіба можна жити без квітів? Учителю, невже хтось мо-же жити без квітів?
Я не вірю в це. Я не уявляю собі світу без квітів. Може, квітки на Землі були прелюдом людини. Ми ж вивчали ботаніку й знаємо, що раніше, в доквітковий період, на планеті жили тільки дракони й чудиська — жахливі рептилії: повзаючі, літаючі, плаваючі. А довкола — непролазні хащі хвощів, плавунів, папоротників. І жодної квіточки!
І тільки коли все те відмерло, саме тоді з’явилися на планеті квіти. Раптово. Ніби дару-нок сонця. І ссавці завоювали землю, приготувавши стежку для людини. Чи не було це дією квітки — поява людини? Чи не помогли квітки своїми плодами, листям, запахами усунути драконів і сотворити людину? Чи не є ми — діти квіток? Чи не ждуть квіти від нас того ж самого — боротьби з потворностями життя і сіяння краси на Землі та інших планетах!
(Продовження на наступній сторінці)