Ось Катя Гірка. Дівчина-соняшник. Золотокосе створіння весни з світло-карими прозо-рими очима. Худенька, висока, довгонога. Наливаючись соком життя, стає задумлива й елегійна. Любить історію, кохається в оповідях про героїв прадавніх визвольних воєн та пов-стань — Спартака, Наливайка, Гарібальді. Мабуть, мріє зустріти в житті такого героя. Здійсниться мрія — і народиться диво небувалого світу: палке кохання, великий подвиг, самовіддана праця, ґеніальна поема. А ні, буря тривоги й печалі понесе юнацький човник надії у хаос хвиль, у круговерть урагану, на рифи розчарувань.
Як не допустити такої біди? Хіба не досить лиха звідало юне серце з перших дитячих літ? Мати її померла, ледь народивши дівчинку. Батько-геолог, лишившись вдівцем, уже не одружувався, і як тільки Каті сповнилося два роки, взяв її з собою у нескінченні мандри по тайзі, по горах. Бувала вона і у непролазних сибірських хащах, пробиралася на коні верхи до алтайської красуні Білухи, пливла й на плотах порожистими ріками, ночувала під дивоколом північного сяйва у тундрі, слухала співучу мову багаття — незмінного друга геологів.
Коли Каті минув шостий рік, батько загинув при гірському обвалі. Дівчинка не могла збагнути, чому це її тато навіки залишається під кам’янистим горбиком землі в далекому краю, чому її, самотню й пригнічену, везуть подалі від того місця, де він навіки спочив?
Так вона потрапила до нашого дитбудинку. Спочатку навчалася у підготовчому класі, а потім потрапила до гурту моїх вихованців. Я одразу полюбив золотого соняшника, похмуре дикунча з ручками-цівками, з янґольським личком, зі страдницькими очима — краплинами блакитного неба. Вона, відчувши любов і щирість, швидко відтанула й опромінилась прихо-ваним вогнем ніжності, вічного чекання якогось дива.
Русалочко моя! Ти навіть не уявляєш, скільки ночей я не спав, спостерігаючи в думці кожен твій хибний крок, кожен душевний злам! Сім років щастя й муки. Дякую тобі за них! Дякую, Катю, сонячна доню, полум’яна птахо з казкового краю мрії!
Марта Стеблина. Тихий сумирний підліток. Маленька, непоказна, смаглява. Очі в неї завжди опущені долу, голос негучний, приглушений. Коси попелясті й це ще більше робить її невиразною поміж іншими учнями. Та то лише на перший погляд. А як тільки її щось зацікавить, темно-русі брови злітають вгору, з-під них спалахують вогники, уважні ясно-сірі очі, суворі й ніжні водночас.
Марта мовчазна й відлюдкувата. Навіть на екскурсіях до лісу чи в полі вона завжди трохи збоку, оддалік від інших дітей. Коли дівчата сплітають вінки чи збирають гербарій, Марта квіток не рве, а тихо бродить між житами, пестить ніжні волошки пальчиками, щось шепоче їм чи, може, співає.
Батька дівчинка не знає, матір-учительку в роки колективізації вбили куркулі. Сироту взяли далекі родичі, сяк-так прогодували до трьох років та й послали пасти гусей, полоти бур’янці на городі. Я зустрів її під тином у канаві, де вона їла чорний достиглий пасльон. Залякана малесенька замазура. Поманив її пальцем. Вона заперечливо похитала голівкою і злякано присіла у бур’яні.
— Того не можна їсти, — сказав я. — Тобі може стати погано.
— Не, — засміялася дівчинка. — Я їм од пуза, і нічого нема.
— А чого ти така замурзана?
— Ги, — прозвучало у відповідь.
— Де твій тато?
Дівчинка глянула на мене з-під лоба, витерла рукавом брудної сорочечки цоса й нічого не відповіла.
— А мама в тебе є?
— Нє, — мовила вона сумно. — Маму вбило.
Того ж вечора я забрав Марту від сварливих родичів до дитбудинку. Як вона боялася білого простирадла й чистої кімнати! В перші дні втікала до саду чи лісу, лазила в чагарях, видлушпуючи з землі коріння козлика, вночі заривалася в копицю сіна, змушуючи учителів та вихователів до півночі шукати її.
Та минули дні, місяці, роки. Ти, мій непоказний скарбе, тужаво й міцно вростав у мою душу своєю вірністю, спокоєм, незламністю в слові, чутті й дії. Я на тебе міг покластися у всьому: ти легко вивчала найважчі уроки, ти у мандрах несла найбільші рюкзаки, не промов-ляючи й слова про втому, хоч втомлювалась, я це бачив, до краю. Ти мирила хлопців та дівчат, коли вони зчіплювались у своїх дитячих, але вельми серйозних для них сварках та конфліктах. Ти залюбки чергувала в школі за інших дівчат, котрі любили поспати вранці. Ти була, як повітря, потрібна усім, тим повітрям, яким усі дихають, але якого ніхто не помічає.
З сумом і радістю відпускатиму тебе в нескінченний політ: ти священний птах-лелека, що приносить людям щастя й здійснення бажань. Марто, незабудко моя, буду втішений, як-що згадаєш ласкавим словом свого вчителя на тернистім шляху життя.
Галя Кревна. Чорноока, чорнокоса тремтлива лань. Гаряча, палка й чутлива до неймовірності: її може образити найменший неделікатний натяк, грубе слово.
Мати її підкинула в дитясла ще немовлям, і тому Галя особливо гостро реаґувала на книги й бесіди про знедолених матерів та покинутих дітей. Здавалося б, дівчинка мусила зненавидіти матерів, котрі залишають сиріт напризволяще. Та де там! Вона напам’ять вивча-ла поеми Кобзаря про покриток, про наймичку, про гірку долю жінки, дівчини, коханої. А ще любила Галя маленьких дітей. Вона вміла подружитися з першими-ліпшими дикунчатами посеред шляху, які бавляться пісочком та пилюгою попід тинами, ліпила їм казкові вежі й палаци з тужавого глею, майструвала літаючих голубів з паперу. Я знаю про те захоплення дівчинки і втішаюся потайки, вірячи, що з Галі вийде справжня вчителька, котра замінить своїм вихованцям і матір, і батька.
Галю, вогняна перелеснице! Ще кілька літ, і ти станеш дивовижною красунею. Захоплені погляди супроводитимуть тебе, від них танутиме твоє серце. Не поспішай вручити долю свою першому-ліпшому закоханому. Будь ощадливою в цьому польоті, долети до свого омріяного вирію. Тільки коли стрінешся з вірними очима друга, махни йому крилом: я твоя! Лише тоді…
Іванка Черпінська. Блакитноока русява гуцулочка. Її тата замучили польські жандарми. Мама — революціонерка, перебралася через кордон, лишила доньку тут, а сама знову пода-лася в Західну Україну. Назад вона не повернулася: дійшла звістка, що її вбили під час страйку робітників у Станіславі. Іванці про те не сказали, і вона палко вірила, що мама десь далеко виконує важливе завдання, що вона визволяє маленьких дітей з неволі й гніту, що настане день, і вона знову почує любий голос, поїде з мамою в мальовничі Карпати, які вже стали вільними, які так часто маряться їй у снах.
Іванко, чічко гірська! Я допоможу тобі повернутися в рідні краї, пройти широкими по-лонинами, послухати чаклунські пісні вікових смерек. Я хочу, щоб дитячі сни збулися, щоб дух правічних Карпат прийняв тебе до свого лона, як вірну улюблену доню. Тільки бережи мрію, Іванко. Бережи казку старої Говерли, яку тобі розповідала рідна матуся.
А казка та дивна й чарівна. Розповідає вона про те, як у прадавні часи кордони Русі оберігали могутні витязі — мандрівні лицарі. Сильні вони були й незламні єдністю своєю, чистотою, безстрашністю, вірністю. Де лише з’являлась ворожа навала на рубежах землі рідної, як туди одразу мчала сила лицарська й зупиняла чорну силу, захищала рідних людей від полону й ганьби.
Так було довго, віки.
Та одного разу від заходу сонця прибули до лицарів посланці чужинських земель. Їхній повелитель пропонував дружбу й спілку. А на знак правди й твердого слова віддавав свою єдину доньку в жони старшому лицареві — Говерлі.
Чарівна була чужинецька княжна. Струнка, як смерічка, ніжна, мов світання весняне в горах, прегарна личком, мов зоря вечірня. Лише блакитні очі її були сповнені прохолоди, мов снігові шапки на верхів’ях Карпат.
Покохав лицар Говерла чужинецьку принцесу, запала вона йому в серце. І запитав він вірних братчиків, вояків мужніх:
— Чи брати мені в жони княжну західну? Що скажете ви, побратими любі, незрадливі?
Мовчали звитяжці, опустивши очі долу. Довго мовчали. Лише наймолодший з них зрештою сказав:
— Досі воля нашого народу була під захистом наших мечів. На що тепер сподівається наш старший побратим Говерла?
— Хочу миру між нами, — твердо сказав Говерла, — Хочу, щоб єдина кров стала у нас і в них. Народиться у мене син від княжни чужинецької — стане запорукою вічного миру.
Не зронили більше й слова звитяжці, лише очі їхні затуманилися від суму, як полонини гірські в час грози. Та й що було казати Говерлі, коли зіниці його втоплені були в блакитно-крижаних очах нареченої?
Бучне весілля відгуляли західні посланці. Пили й побратими чашу хмільну, та не тан-цювали, не співали веселих співанок, як то завжди водилося в горах Карпатських.
Минали літа. Народився у жони звитяжця найстаршого прегарний син. Мирославом на-рекли його в знак вічної спілки між колишніми ворогами. Побудував Говерла жоні й синові палац розкішний серед гір, сам часто пропадав біля них, втішаючи серце своє іграми дитя-чими, ласкою жіночою, мріями солодкими.
А побратими блукали горами, степами, проганяли з кордонів Русі кочових напасників, сумували за давніми часами, коли ще хитрість ворожа не роз’єднувала їх із старшим побра-тимом.
Виріс Мирослав. Став сильним, мужнім звитяжцем. Брав його батько в походи, на герці. І всюди, з найлютішої січі, виходив юний лицар переможцем. Пишався Говерла сином, милувався ним. І лише вірні побратими бачили те, чого не хотів бачити батько: холодний блиск блакитних очей дістався легіню у спадок від матері, щось недобре на дні їх таїлося.
(Продовження на наступній сторінці)