Щирі слова Оверка підтримало юнацтво. Ніхто не заперечував проти такої проґрами. Звичайні будні перетворилися для Миколи в свято. Дивна гармонія звуків, взята від народу, що жила в його душі, переливалася тепер в інші душі, тривожила їх, причащала до великої таїни мистецтва. Як ніколи, Микола збагнув справедливість слів діда Василя: працювати так, як дихаєш. Не думаючи, що комусь робиш послугу. Світ виховує насамперед тебе, а не на-впаки.
Оленка раділа Миколиним успіхам. Приходила на заняття, з насолодою слухала чудові народні мелодії. Записалася в хоровий гурток, куди ввійшло більшість учителів середньої школи і сміянівського дитбудинку. Тут вона познайомилася з Громограєм, стриманим сивим велетнем з прозорими дитячими очима, які інколи ставали сталево-гострими. Директор дит-будинку водив її до "панських дач", у супроводі діда Василя знайомив з історією цього за-кладу, розповідав про методи виховання, про труднощі й складності педаґоґічної праці. Оленка побувала в дитячих спальнях, у їдальні, в класах, у майстернях. В один з вечорів во-ни разом з Миколою були в гостях у юних астрономів. Голова зоряного гуртка Толя Вогник, палкий сіроокий підліток, натхненно розповідав їм про життя на Марсі, про те, що Ціолковський незадовго до своєї смерті у тридцять п’ятому році надіслав вихованцям дитбу-динку великого листа. Він тремтячим голосом прочитав доброзичливі рядки, написані рукою великого вченого, — звернення до юних астрономів, побажання їм здійснити грядущі космічні польоти. Потім гості розглядали в окуляр шкільного телескопа гори на Місяці, кільця далекого зеленкуватого Сатурна, супутники Юпітера.
Оленка, витираючи вологі від зворушення очі, розцілувала всіх юних астрономів. Ми-кола домовився про спільний концерт. Громограй був радий. Дід вдоволено усміхався в довгі вуса.
Кілька ночей Оленка майже не спала. Після розмов з Громограєм, з дітьми, з учитель-ками, які співали в хорі, вона з хвилюванням думала про перше вересня, уявляла свій перший урок. Блискучі дитячі оченята. Напружену тишу. І її слова:
— Добридень, діти. Я ваша нова вчителька. Зовуть мене Олена Мусіївна. Ми з вами…
Плин її думок котився далі й далі, малював заманливі картини уроків, великих успіхів її учнів… її вихованців.
…Минало літо. Луки жовтіли, покривалися копицями. Курними шляхами день і ніч ревли машини, везучи хліб У район. Новостворений оркестр і хор уже підготували велику проґраму для виступів. Як і було домовлено, перший пробний концерт мав відбутися разом з самодіяльністю дитбудинку. Виручку від виступу вирішено передати на потребу Громограєвих вихованців. Сміянівці громом оплесків вітали виступ хору, оркестру. Захоп-лювалися Миколиними піснями-імпровізаціями. Особливо дивувалися талантам дітей-сиріт. Оваціями зустріли юного поета Толю Вогника, дівчинку з Карпат Іванку Черпінську, мама якої загинула в Станіславі під час страйку робітників ще до визволення земель Західної України. Вона ніжним голосочком заспівала пісню в супроводі трьох сопілок, на яких грали її товариші — учні молодших класів:
Дивокіл заряхтів зорями,
Підповзають тумани зворами,
Трембітає печаль над горами,
А Ганнуся все жде когось…
Бродять нявки поміж сосниною,
Сині тіні повзуть долиною,
Понад рідною полониною
Дивне марево заплелось…
А дівча на груні зупинилося,
Та на видиво те задивилося,
А чи справді то є — чи приснилося?
Ой, не знає вона, не зна!
Бо над горами, над ялицями
Із веселими диво-лицями
Їдуть зоряні хлопці-лицарі,
Аж гуде нічна далина!
Зал загримів від овацій, дівчинку довго не одпускали зі сцени. Вона зашарілася, рвалася за лаштунки, але її кликали знову й знову.
— Яка туга за рідним краєм, — зітхнула Оленка. — І яка радість, що він нарешті виз-волений! І ще… леґендарне, казкове осмислення об’єднання українських земель.
Громограй, почувши її слова, вдячно кивнув:
— Я радий, що ви з нами.
ЩИРІСТЬ
Наступало перше вересня. Оленка всю ніч не спала, хвилювалася. Встала з постелі вдосвіта, розбуркала Миколу. Він сонно куйовдив кучму волосся, посміювався, втішав:
— Поменше готувань. Згадай мій урок. Побільше щирості й імпровізації.
Ледь зійшло сонце над лісом, як Оленка побігла до "панських дач", де серед сосон на високій піщаній кручі білів будинок під червоною черепицею. Тут, у притулку дітей-сиріт, вона розпочне творення дивосвіту дитячих душ. Радісно й тривожно… Як її зустрінуть ма-люки? Чи знайде вона чарівний ключик взаєморозуміння?
Учителі були заклопотані, ніхто не звертав уваги на її хвилювання. Лише Громограй, скупо усміхнувшись, одразу відзначив її тривожний стан. Підійшов до неї, тихо сказав:
— Спокій і любов. Більше нічого. І щирість. Пам’ятайте, що діти, яких ви будете нав-чати, — травмовані тяжкими втратами. Вони дуже чутливі. Кожну нещирість відчувають так, як дикі звірі запахи в лісі.
Оленка засміялася, почувши таке порівняння. І полегшено зітхнула від того, що Громо-грай промовив те ж саме слово, що й Микола: щирість! Це — її ключ.
І ось вона переступила поріг другого класу. Застукали парти, в золотих скісних потоках сонячного проміння заіскрилися розмаїті чуби й кіски. Чорні й русяві, попелясті й руді. Оленці здалося, що мине вічність, перш ніж вона заговорить. Якимсь чужим голосом вона ледь видушила з себе:
— Добрий день, діти!
— Здра!.. — не дружно, але щиро відповів клас. І раптом ззаду почувся здивований дівочий голосок:
— А гарна яка! Мов намальована!
Хтось засміявся. Оленка зашарілася. Поспішаючи, поклала на стіл книжки, журнал, промовила:
— Будемо знайомитися: я ваша нова вчителька. Звати мене Олена Мусіївна. Сідайте, діти.
З середини класу піднялася рука. Оленка завважила її.
— Що таке?
З-за парти підвелася худенька дівчинка з кирпатим носиком, у простенькому платтячку. Вона, відверто дивлячись в обличчя нової вчительки, запитала:
— А то правда, що ви втекли з дому?
Сусід смикнув її, хтось пирхнув. Оленка відчула, як по спині пробіг холодок. Вона заціпеніла. Їй хотілося провалитися крізь землю. До горла підкотився клубок, вона відчула, що ось-ось заплаче. Дивилася в щирі й жорстокі дитячі личка, гарячково думаючи: "Що ро-бити? Як знайти вихід?" "Щирість", — почувся голос Миколи. "Щирість", — пролунало напуття Громограя. "Щирість", — ласкаво примружилися очі діда Василя.
Вона пересилила себе, ясним поглядом обвела клас. Голос її став спокійним.
— Тихо, діти… Я відповім. Сідай, дівчинко. Справді, я втекла з дому. Не втекла, а пішла. Від нікчемного й пустого життя. В широкий світ. Я пішла до вас, туди, де я потрібна, де мені гарно й любо. Щоб дивитися, ось як тепер, у ваші очі, щоб передавати вам найкращі скарби землі — знання й любов. Я знаю, є лише один правильний шлях у житті. Ви нічого не зробите доброго, нічого цінного, якщо уникнете його. Той шлях — щирість. Перед самим собою, перед іншими.
Клас мовчав, слухав. Уважні, серйозні личка, блискучі очі, а в них — дружнє співчуття… Душа юної вчительки співала, розквітала. Вони — її друзі й союзники. Вона го-ворила далі — щиро, натхненно, і відчувала, що між нею й дитячими серцями виникають невидимі перші ниточки дружби. Хай діти ще не все розуміють, але вони вже відчувають велику щирість, яка назавжди зв’яже їх непідробним довір’ям.
ВЕСНЯНА ОСІНЬ
Сповнені роботою, мріями, планами, збігали дні. Якось у вересні неждано приїхала Оленчина мати. Вона примирилася з одруженням дочки, привезла їй одежу, подарунки. При-губивши чарку, вона навіть розчулилася, поцілувала Миколу й схлипнула:
— Живіть. Я нічого… Тільки не заривайте себе в цій ямі. Ви ж, Миколо, можете вису-нутися. Я чула, що ваш оркестр і хор гримлять. У Києві про нього знають. Це добре. Зробіть ім’я, а потім — у місто. Дадуть квартиру, про діток можна буде подумати. Заживете, як лю-ди.
— Тут теж люди, свахо, — докірливо на це їй Миколина мати.
Оленка гарячкувала:
— Як не соромно, мамо? Що ти пропонуєш Миколі? Використати село, як драбину, щоб вилізти вище? Та люди тоді плюнуть на нас!
— Люди, люди, — буркотіла Оленчина мати. — Що там люди? Надійся на свої сили. Люди — вони тільки й ждуть, щоб ногу підставити.
Микола ледве стримувався. Зрештою, хай виговориться. Переконувати її словами — марна справа. Не вийде. Вона сформувалася давно й назавжди. Все, що не підходить під штамп її уявлень, буде химерним, неприродним, незбагненним.
Марія Іванівна прощалася з дітьми розчулено. Запрошувала в гості. Сідаючи в кабіну машини, кричала:
— Дивіться, щоб дітей не було, доки не переїдете" Київ. Одержите квартиру — тоді хоч десятеро!
Коли вона поїхала, дочка полегшено зітхнула. Все-таки це була єдина тінь на її серці — розрив з батьками. Які б вони не були, а забути не можна того, що по-своєму, як могли, мати й батько плекали її, пестили, мріяли про її щастя. Вона пішла іншим шляхом, — але, може, в цьому й їхня заслуга. Часто люди діють від протилежного. Життя складне, його не можна розрахувати наперед.
(Продовження на наступній сторінці)