На початку червня Микола з Оленкою вирушили до району, щоб домовитись про робо-ту. Вийшли удосвіта. Ліс дрімав, обрій прокидався зі сну, розплющував блакитне око.
Микола роззувся. Оленка, зробивши те саме, ойкала, щулилася, підстрибувала, нати-каючись на грудочки. Він сміявся:
— Звикай.
Оленка хитро примружувалася:
— Я згодна. Буду босою. Тільки неси мене на руках.
— Двадцять п’ять кілометрів? — жахався Микола.
— Хіба так багато? — дивувалася дружина. — А обіцяв усе життя носити на руках! Пам’ятаєш? Тоді, як зізнавався в коханні…
— Ой і хитра ж ти, Оленко! — жартома сплескував долонями Микола. — Так і хочеш проїхатись на чужій спині.
— На чужій? — ображено перепитувала Оленка. — Хіба ж твоя чужа?
— Здаюсь! — Микола хапав Оленку на руки, ніс її по росяній траві, зупинявся, цілував у потемнілі від жаги очі.
— Ми ніколи так не доберемось до району, Миколо!
Він опускав її на землю, брав за руку, вів, мов дитину, по лісовій стежині. Вони замов-кали, слухали голоси пробудженої природи, вдихали топкі запахи соснового бору.
Незабаром вийшли з посадки. Перед ними розкинулись поля сусіднього колгоспу. По-важно хиталися жита, гордо підносячи в небо повне, ще зелене колосся. Микола зачаровано зупинився, замріявся. Прислухався. Над полями війнув вітер, здавалося, ніби незримі пальці взяли ніжний акорд на зеленавих струнах жита й пшениці. Ще раз. Ще… Переливи пісенних, нечутних звуків покотилися над полями, сплітаючись у чудову гармонію. Оленка з любов’ю поглянула на мужа, торкнулася його плеча.
— Співає?
Він хитнув головою. Потім тихо сказав:
— У мені завжди звучать мелодії… І вірші… Вся наша земля — як поема… як пісня.
Віта мене земля, неначе мати, Мов батько, сонце руки подає… Проснулось поле, вже пора орати… Воно — моє…
— Миколко! Не орати, а збирати скоро вже треба.
— Не перебивай. Це ж не зведення по колгоспу. А ось уже інший мотив:
Ще так недавно у божевіллі
Здіймали руки до зір заграви,
Лихе поети не розповіли
Про всі походи відваги й слави…
А вже вітри несуть тривогу,
А вже горить криваво захід…
Кудись у даль ведуть дороги…
І понад ними — чорні птахи…
— Невже буде війна, Миколо? — тривожно зіщулилась Оленка. — Я не можу зрозуміти… навіщо воювати, коли ось така краса довкола?
— Наївна дівчинка, — ніжно обняв її за плечі Микола. — Якби всі сприймали красу й любов, як спільну основу життя, давно б не було ні воєн, ні рабства. Згадай леґенду, яку нам розповідав дід Василь.
— Про істину?
— Про жрицю, що приносила богові квіти. Наш народ віддає для світу любов і працю. Тому й важко нам думати, що можлива війна, руїна. Душі наші виховані красою, любов’ю, творчістю. А там що робиться? Ти ж читаєш газети.
Вони довго йшли мовчки, пригнічені думками про грізні події, про драму Європи, що здригалась у кривавих корчах війни, сплюндрована чобітьми фашистів.
Та варто було виплисти на небосхил ранковому сонцю, як той смуток розвіявся. Мали-нове, безжурне, животворне й таке мирне, сонце виповзало з-за обрію, запалюючи верхів’я тополь. Залилися треллю жайворони. Радісно зашепотіло чубате жито, засміялися блакитні волошки.
Їх догнала машина, що везла з лісництва товсті дубові колоди. Шофер підхопив под-ружжя, підкинув до району, недалеко від центру. Установи ще були закриті. До початку ро-боти залишалось зо дві години. Микола повів Оленку на ринок. Довго ходили між рядами, купили собі смаженої риби, хліба. Сіли на траві неподалік райкому комсомолу, поснідали. Походили довкола районного Будинку культури. Микола заздрісно заглядав у вікна, на сце-ну, де стояв рояль.
— От якби в Сміяни рояль. Та струнні інструменти. Знаєш, яке б діло ми закрутили!
Оленка читала афіші. Увечері мав демонструватися фільм "Богдан Хмельницький". Вирішили подивитись.
О дев’ятій були вже біля райкому. Широкими сходами колишнього панського палацу піднялися на другий поверх. Тут колись Миколі вручали комсомольський квиток. Молодий секретар Нетреба, по-хлопчачому Бра, гаряче напучував його, закликав завжди бути вірним заповітам Ілліча, берегти чистоту серця й душі. Про нього Микола зберіг найкращі спогади. Чи працює Бра ще й досі?
Ось і знайомі двері. На табличці напис: "Нетреба". Значить, він. Микола постукав у двері.
— Якого біса стукати? — почувся веселий голос. — Заходь і все!
Вони ввійшли до великого кабінету. Між двох прапорів побачили худе енерґійне об-личчя з великими блискучими очима. Над високим чолом йоржем переможно майорів чуб. Нетреба підхопився з крісла, вперся кістлявими пальцями об стіл, простягнув голову до Ми-коли, ніби гусак, що хоче вкусити.
— Те-те! Хто це? Чи не Горенко? Яким вітром? Ти ж У консерваторії, здається, вчиш-ся? Яким чином, бра?
Микола всміхнувся. Нетреба ніяк не міг позбутися звички говорити замість "брат" — "бра". Хоч і постарів, але лишився таким же експансивним, привітним, захопленим.
Потиснувши руку секретареві, Микола познайомив його з Оленкою, розповів про свої плани. Той підняв руки вгору, зацмокав.
— І-і-і! Молодця! Оце, брат, моє виховання! Значить, у село? В рідне? А не брешеш? Вірю, вірю! І жінку захопив? Ну й камса! Музику, культуру — в маси! Оце да! Дай я тебе обніму! Ми таке закрутимо, що в носі засвербить! Спочатку в Сміянах, потім — у всьому районі. Ти розумієш, що це таке? Зітремо різницю між містом і селом. Навіть переплюнемо місто! Правду кажу! Фольклор, пісню — па новий рівень! Музика й хліб — це тобі не жарти! Це платформа! Підтримаю! Всіма силами!
Миколі незвично було слухати, як секретар сипле короткими фразами, ніби виголошує лозунґи з трибуни, але щирість його була така вражаюча, радість настільки непідробна, що химерна манера вислову думки здавалася природною і навіть невіддільною від самої енерґійної постаті Нетреби.
— А голова колгоспу? — засумнівався Микола. — Він може впертися. Нам же потрібні інструменти, рояль.
— Підкрутимо, де треба, якщо впреться. Хай спробує! Ініціатива мас. Рух уперед! Гри-зи за горло. Не давай передишки! Широким фронтом. Збирай молодь! Жінка теж музикант?
— Ні, вона вчителька. Хоче в школу. Теж в Сміянах.
— Оце да! — радів секретар. — Геройське діло. Я подзвоню. В райвно. Буде порядок. Рекомендую в дитбудинок. До Громограя. Знаєш? Чудовий дядько. Колючий, непримирен-ний, але з того тіста, що й Макаренко. Там дітвора славна. Гарний колектив. Обсерваторія, гуртки. А ти поможеш їм у самодіяльності. Жінка комсомолка? Тим краще. Візьмемо на облік. Включимо в роботу. Нові сили. Нові завдання. Вихор! Ураган!..
Нетреба плескав Оленку по плечу, гуцав дружньо Миколу в груди. Очі його сяяли непідробною радістю, йоршистий чуб рвався догори. Він сміявся, підморгував.
— А жінка в тебе — богиня. Афродита. Діана. Як звати? Оленка? Певен, що краща за троянську Олену. Не червоній. Я по-дружньому. Я б на твоєму місці цілував її тільки в святкові дні. Гріх цілувати щодня, ніби їсти борщ. Ха-ха! Молодця! Радий за вас. Такі б усі — завтра комунізм…
Прощалися весело, по-товариському. Нетреба обіцяв підтримку матеріальну й мораль-ну.
— Навідаюся. Тим більше — влітку. Половимо рибки. Поговоримо з камсою. Хочу по-бачити діда твого. Зобидили його. Жаль. Тут у райкомі партії вже розбиралися. Сміливі заміри були в старого. Далекосяжні. Тільки ж знаєш — консерватизм страшний. Інерція. Та й дідуган трохи містик. Захоплений утопіями. Найшла коса на камінь. Але голова багатюща. Ти його слухай, а своє роби. Передавай йому вітання. Хай Оленка порадиться з ним, підуть разом до Громограя. А я натисну в райвно. Бажаю щастя! Ну й геройські душі! Корчагінці!..
Вони пішли, а Нетреба ще довго ходив по кабінету з сяючими очима, радіючи якимось своїм думкам…
ХЛІБ І МУЗИКА
Герасим Степанович невдоволено сопів, дивився посоловілими очима на папірець, яко-го поклав на стіл Микола. Водив товстим пальцем по рядках, мурмотів:
— "Культвідділ" … — Умгу… — "Посилаємо… для піднесення…"— Ти диви — піднесення! Що тут підносити — не розумію… "Для орґанізації музичних і хорових колективів…" Гм… колективів… Єрунда якась…
Він глипнув на Миколу, який, непевно всміхаючись, стояв перед столом. Кашлянув іронічно.
— Дивлюся я на тебе, Миколо… Дивуюся… Чого тебе припхало назад до Сміянів? Учився, учився… і на тобі! Я гадав, що ти чимсь путнім станеш… а ти знову нашу грязь місити. Спати закортіло? Тут у нас вже є один… Іван Горпинин. Добре спить! Хе-хе!
Миколині очі блиснули веселим усміхом. Він, не чекаючи запрошення, сів на лавку, поклав худі руки на стіл, пробіг довгими пальцями по уявних клавішах.
Не спати я приїхав, Герасиме Степановичу! Діло робити! Ви кажете — грязь місити? Це правда. До сих пір щось не рухається у нас справа культури. А вже пора б! Людям — ось як! — Микола провів ребром долоні по шиї, — неробство набридло. Хочеться чогось яснішого від сивухи.
— Ну-ну! Ти не натякай!
(Продовження на наступній сторінці)