— Рано, — сказав Лігосов. — Ще люди сплять, а ми кендюхи набиватимемо…
— Вино, кава, — сказала Ніна.
— Вино — можна, — усміхнувсяЛігосов. — Це — завжди. Хоч уночі. Гарне вино — радість життя. І ще — мудра жінка.
— А яка вона — мудра? — перепитав Михайло, встаючи з крісла.
— Хоч би така, як твоя Ніна…
— Комплімент? — заясніла Ніна. — Прошу за мною…
— Ви ж знаєте, Ніночко, я компліментів не говорю. Це непристойно.
Перейшли до вітальні. На столі стояло кілька пляшок вина, кофейний сервіз, фрукти. Лігосов потер до-лоні, понюхав цитрину.
— Чудово. Хоч ми і кібери Природи, а все-таки чудово.
— Що чудово? — запитав Михайло, розливаючи вино.
— Жити, — відповів Лігосов, піднімаючи келих. Промінь сонця пронизав фіранку, заграв у вині. — Глянь, якась банальна рідина, а чудо. Веселить серце, зігріває душу.
— Бач — серце, душа, — під’юджив Михайло, відпиваючи маленькі ковтки вина. — Ти ж кібернетик, а вживаєш метафізичні поняття…
— Нема таких понять, — сказав Лігосов. — Є чиста фізика, кібернетика. Серце — генератор енергії, на-сос, біохімічний трансмутатор…
— О, все-таки розширили функції серця, — єхидно озвався Михайло. — А то раніше — лише насос…
— А душа, — не звертаючи уваги на іронію господаря, вів далі Лігосов, — то є сфокусований рефлекс нашого організму…
— Не розумію…
— Чому ж? Будь-яка одрегульована машина працює весело. Так і ми. Відчуття душі — це відчуття єди-ного комплексу всіх частин системи.
— Кошмар…
— Та ні, — сміявся Лігосов, наливаючи ще один келих. — То ти просто не звик до конкретного мислен-ня. Астрономи взагалі схильні до містики. А ми — люди факту. Факт — наш бог.
— Знову бог. А всякий бог — ідол.
— Що ж — краще бог, якого можна помацати, — запевнив Лігосов. — Бог, який не маніфестує себе, — nihil, вигадка.
— А бог факту, який виявляє себе, — мара. Очевидність завжди обманює нас.
— Знаю. Але все-таки менше, ніж абстракція. В повітряних замках неможливо жити. Ми віддаємо пере-вагу реальному будинку, хоч би й найбіднішому. От тобі й очевидність.
— Я кажу не про таку очевидність, а про філософську…
— Заплутався, брате! З тебе філософ поганий. Ти в кібернетиці ні бум-бум, краще слухай і мовчи. Мотай на вус…
— Так гидко слухати. Брешете ви все. Моделюєте мислення, почуття… хочете до інтуїції добратися. Любов запрограмувати…
— А чому б і ні? — здивувався Лігосов. — Ніночко, можна кави? Та міцнішої!
— Одну хвилину.
Ніна побігла до кухні. Лігосов узяв кілька скибочок цитрини, посипав їх цукром, з насолодою почав жу-вати.
— Ти, Мишко, — плямкаючи, говорив він, — ігноруєш найголовнішу закономірність світобудови…
— Яку ж це?
— Всеохоплюючу програму природи. Все запрограмовано — від атома до… ну до ангелів, якщо вони є. Ми як піддослідні кролики в лабораторії природи. Все, що не дієш, — ти дієш не своєю волею. У нас нема сво-боди. Злочин, добро — все це фікції…
— Ну знаєш, — обурився Михайло. — Тоді злочинець не відповідальний…
— А він і не відповідальний, — спокійно сказав Лігосов. — Перед ким йому відповідати? Бога нема, ду-ші нема. Перед природою? Так вона байдужа й холодна. Вона машина. Меле, крутиться, січе голови, якщо вони попадають під трибки, або підносить вгору, якщо щасливець осідлає висхідні щаблі. Ми судимо злочинця не тому, що він грішний, чи що, а тому, що більшості його дія заважає. Добро, злочин — все це фікції, символи діалектичної природи…
— Ти страшна людина, — сказав Михайло, з цікавістю дивлячись на пергаментне обличчя Лігосова. — Як ти можеш жити з таким світоглядом?
— А чому б і не жити, — знизав плечима той. — Я позбавлений ілюзій. Одні вигадують Бога. Інші — прекраснодушні ідеї. І ті, й ті — брехуни. Закон світу — вічна боротьба. Жорстока, невблаганна. Любов і краса — лише клоунські маски злоби й потворності.
— Ти цинік, — сказав Михайло. — Ти наче пеклом породжений…
Лігосов зареготався. Ніна принесла каву, він узяв чашку, одпив, вдячно кивнув.
— Ніночко, ви чуєте, що Мишко меле? Він уже замість наукових аргументів вживає терміни з церковної метафізики! Я — породжений пеклом!
— Михасику! — докірливо сказала Ніна.
— А чого з ним церемонитись? — вже дратуючись, одказав Сагайдак. — Так же можна дійти до запере-чення найсвятішого. Є абсолютне добро, є любов. Не маски жорстокої природи, а її сокровенна суть. Ти мовиш неправду. Квітка — добро. Сонячний промінь — добро. Прекрасна картина, яка захоплює глядачів, — добро…
— Сліпець, — зітхнув Лігосов. — Ягня поїдає квіти. Вовк поглинає ягня. Або людина. Сонячні промені вплітаються через фотосинтез в рослинах, через асиміляцію в тваринах, в тіло людей. І кати, й жертви поро-джені променями сонця. У зло вплетені, висловлюючись поетично, золоті ниті сонця. А ще точніше — нема ні зла, ні добра. Є лише машина світу — а в ній маріонетки, які грають спектакль, умовившись називати те або інше — злом чи добром…
— А совість?
— Що совість?
— Чому нам радісно, коли ми діємо добро, і негарно, коли чинимо зло?
— А Гітлер?
— Що?
— Ага, — злорадно мовив Лігосов, — ти не розумієш! Есесівці теж відчували совість? Коли палили в пе-чах мільйони жертв? їх мучила совість чи ні, я тебе запитую? Навпаки, вони раділи, катуючи людей. Чим пояс-ниш?
— То не люди. То виродки. То — оболонки, справді кібернетичні машини…
— Тоді що — душа?
— Так. У них не було душі. Вони втратили її…
— Що ж це таке — душа? Що ж це таке — невловиме?
— По-моєму, — спокійно відповів Михайло, — це нагромаджена тисячоліттями, в процесі суспільного життя найкраща суть людей. Вона передається через рід, через нації, через мистецтво. Хтось нагромаджує, пе-редає естафету далі й далі, а хтось — відкидає. А оскільки в природі вакууму нема, то відсутність добра запов-нюється його протилежністю. Отже, душа — це запас добра. Бездушна людина — це кібер без запасу добра. Хто має в собі той чудесний запас — той відчуває радість при добрій дії, той може любити, співстраждати, шу-кати щастя…
— Прийди до мене, — скептично сказав Лігосов. — Я покажу тобі своїх пацюків. Вони знемагають од радості й щастя, натискуючи кнопку.
— Яку кнопку? — здивувався Михайло.
— Кнопку добра, — злорадно пожартував Лігосов. — Ми з Ніночкою якраз моделюємо всі твої метафі-зичні почуття. Знаходимо в пацючому мозку локалізовані центри насолоди, радості, вживляємо електроди. Па-цюк замикає контакт, відчуває радість. І ти його вже не одірвеш від тієї кнопки. Він не буде їсти, пити, він умре біля кнопки, натискаючи її. Своєрідний релігійний фанатик. Отак-то, друже. Світ — це гігантська лабораторія для пацючої радості. Або печалі. Одні шукають кнопку, інші знайшли, насолоджуються, відпихають інших. Оце й уся філософія!..
— Іди ти к… — Михайло почервонів од гніву. — Якби це не при Ніні, я б тобі в морду дав. Ваш інститут треба висадити в повітря!
— За віщо? — невинно запитав Лігосов. — За правду? За те, що ми звільняємо людей від павутини фа-льші? Гай-гай, Мишку, ти безнадійно хворий. Я тебе днями поведу в анатомічний театр, там у мене є чудові експонати, я тебе вилікую. Ніночко, пора. Дякую за вино. Чудовий напій. Мишку, гуд бай!
— Дивися ж, готуйся, — схилившись над Михайлом, проспівала Ніна. — А я все, що слід, зроблю. До побачення…
Лігосов і Ніна вийшли. Михайло сидів за столом сам, понурий, засмучений. Здавалося, ніби його обплю-вали, обгидили чимось липким, смердючим. Боже мій, куди вони ведуть науку? Який апофеоз готують людям? Прекрасні досягнення людського генія — для ненависницької, холодної теорії. А втім — чому він турбується? То лише хитання маятника. Не всі ж кібернетики такі, як Лігосов…
Ганнусю, ластівко моя! Ти своїм поглядом, щирою мовою руйнуєш отакий потворний світогляд. Непо-трібно слів, мудрувань, ерудиції. Ласка очей, мовчазне розуміння, і навіщо докази, навіщо формули й авторите-ти?..
(Продовження на наступній сторінці)