— Неправда, — сплеснула руками Ганнуся, і такий милий був цей її безпосередній порив, що в грудях Михайла залоскотало. — Які ж вони недобрі люди — такі філософи! Хай подивляться на матір, коли вона на-родить дитя. Скільки любові, скільки ніжності? А коли воно починає ходити чи розмовляти? То ж радощі невимовні. А вийдіть під зорі, послухайте музику ночі — де ж тут шукати загибелі? Безмір же над нами? А погрій-теся на сонечку, гляньте, як воно любо напоює всяку бадилиночку, кожне деревце? Яка ж випадковість? Не ви-падковість, а любов…
"От кого б до серця притиснув Свамі, — подумалося Михайлові. — Які перлини розсіяні по нашій землі. І не треба симпозіумів — істинна мудрість живе у серцях…"
А Ганнуся розповідала про тата, про Карпати, про своє дитинство, і Сагайдакові було любо слухати її не-хитру мову, насолоджуватись м’яким, мелодійним голосом і думати, думати до болю в скронях — звідки у ньо-го незрозуміла впевненість, що вони вже зустрічалися, що вони знають одне одного, що ця зустріч — лише од-на ланка з неосяжного ланцюга радості й печалі…
Перед Києвом вони прощалися. Сагайдак складав свої речі в чемодан, сумно говорив:
— Ганнусю, невже я вас більше не побачу?
— Як захочете — побачите, — спокійно відповіла дівчина, запинаючись хустинкою. — Коли з друзями не бачитись, кого ж тоді бачити?
— Мені так багато хочеться сказати вам. Тепер я просто не можу… Ганнусю, не подумайте нічого пога-ного, але я мушу з вами зустрітися завтра…
— Я не можу про вас подумати погано, — мовила Ганнуся. — Ваша душа дивиться з очей. Куди прийти, Михайле Кузьмовичу?
— До святого Володимира. Вам кожен покаже.
— Знайду. А коли?
— Ну о другій, о третій дня. Щоб ви встигли зробити свої справи. А може, вам в чомусь допомогти?
— Не треба, — твердо сказала Ганнуся. — Я сама… Прийду о третій, Михайле Кузьмовичу. До Володи-мира. Дякую вам за все, за все…
Колеса заляскали, зацокотіли на стрілках, наближався київський вокзал, люди зашуміли, поспішали до дверей. В купе зазирнув академік Береговий, побачив Ганнусю, цмокнув пухкими губами, підморгнув Михай-лові.
— Дома нарешті. В гостях добре, а дома краще. Правда, Мишо? А я й не знав, що в твоєму купе така ко-ролівна їде! М-да, справжня Марічка з пісні. Якби я був парубком, то…
Що "то", академік не доказав, його штовхнули в спину. Ганнуся мило усміхнулася йому, подала руку Са-гайдаку.
— До побачення, Михайле Кузьмовичу…
— До зустрічі, Ганнусю…
Сагайдак телеграми не давав, його ніхто не зустрічав. Він доїхав на таксі до площі Богдана, розплатився з водієм, піднявся до своєї квартири. Поставив чемодан біля вішалки, постояв на порозі. Поліровані меблі, сер-ванти, порцеляна, блискучий паркет. Вкрадливо цокають великі дзиґарі. Чому він прийшов сюди? Це його дім? Хто сказав? Війнуло чужим духом, незатишною привиділась кімната, холодною і неприємною.
Він пройшов до кабінету. Зупинився біля столу. Розкрита папка, на першій сторінці напис: "Походження Всесвіту в світлі релятивізму". Його дисертація. Незабаром захист. Звання доктора, вечірка, висока зарплатня, підвищення по службі. "По службі, — в думці повторив Сагайдак. — Яке слизьке слово". А хто допоможе під-нятися в дусі? Де та дисертація?
Випливла в уяві Ганнуся. На серці полегшало. Сірі очі дивилися насторожено й тривожно. Сутінки, не-ясність, надія. Що це з ним? Чим закінчиться?
Він одійшов від стола, підняв трубку телефону. Викликав обсерваторію. Обізвався Сашко. Привітав-шись, він радісно горлав:
— Скучили за вами! Скучили, кажу. Всі питають — коли та коли приїде? Вже й дядько Яків питав. Саді-вник. То як — договорились до чогось у Празі?
— Потім, Сашко, потім. Слів було багато…
— Великих слів велика сила, як писав Тарас, — кричав Сашко. — А більш нічого?
— Скажу при зустрічі. Передай шефу, що не прийду ще днів три. Дисертацію піджену, справи деякі…
— Єсть, передам. Чекаємо. Новини є цікаві… З Юпітера. Бувайте…
Михайло поклав трубку, ліг на дивані, дивився в стелю. Дивувався сам собі. Байдужими стали йому від-криття, дисертація, робота, ідеї. Ось — увійшли в душу сірі очі, заслонили Всесвіт. Що це? Звідки їхня сила? Не тваринний же інстинкт заграв у нього? Не примітивні почуття? А втім — хто знає? І чому — примітивні? Мо-же, це найголовніше в житті. Може, заради цього існує ціла Світобудова, щоб на її дорогах могли зустрітися розпорошені душі. Недарма ж писав Платон про розділені серця? І Рішідева — з якою любов’ю він оповідав про кохану дружину. А Гаррі?..
Ляснули двері. В коридорі почулися дріботливі кроки. Михайло звівся з дивана. Радісно зойкнула Ніна, кинула на підлогу сумку, метнулася до чоловіка. Повисла на плечах, припала мокрими губами до його вуст. Одхилилася, сяяла прозорими емалевими очицями, раділа.
— Михасику! Нарешті. Заждалися тебе. Ну як? Ну що?
— Тільки що повернувся…
— Чому не телеграфував? Я б зустріла. Ти їсти хочеш? Зараз розігрію…
— Не дуже, — слабо протестував Михайло.
— Кажи мені, — метушилася дружина на кухні, зав’язуючи фартух на поясі. — Одна секунда. Котлети курячі, картопелька. Свіженькі помідори…
Михайло згадав Ганнусю. Йому стало недобре. Брехня, брехня. Тепер треба уникати дивитися в очі, змо-вчувати, фальшивити. Як це негарно, як огидно.
— Щось привіз мені? — допитувалася Ніна, перевертаючи котлети на сковороді. — Там же, мабуть, ба-гато цікавих речей?..
— Я не ходив по магазинах, — знизав плечима Михайло. — Сувеніри з чеського скла. Для Андрійка…
— Того добра й у нас можна знайти, — невдоволено надула губи Ніна. — Ти б щось з жіночого туалету. Чехи вміють робити…
— Вибач, — сухувато сказав Михайло. — Не подумав…
— Ти ніколи про мене не думаєш. Ну, ну, не дмися. Забудемо. Сама собі куплю. Ось, будь ласка, сідай до столу. Випий вина. "Закарпатська троянда". Прекрасний букет…
Знову в уяві Михайла випливло обличчя Ганнусі. "Закарпатська троянда". Справді, квітка. Як разюче во-на провела водорозділ між фальшивим і справжнім. Тепер вже неможливо жити по-старому. Неможливо грати і прикидатись.
Він недбало копирсався виделкою в котлеті, а Ніна сиділа навпроти, невгамовно говорила:
— Ти дуже змінився. Ніби схуд. І якийсь похмурий…
— Голова болить…
— Від зміни місця. Це буває. Не забувай, що через кілька днів твоя дисертація. Треба класно підготува-тися. Я вже організовую вечерю…
— Яку вечерю? — здивувався Сагайдак.
— А після захисту. Запросиш душ сто. Бенкет на весь Київ.
— Ще невідомо, чи схвалять…
— Не турбуйся. То — моя справа. Все буде гладко. Зате потім — я з тебе не злізу. Наступного року у нас має бути машина і дача…
— Ну знаєш… ти мені голову прогризла з тією машиною…
— Нічого, нічого, ціла твоя голова. А у нашому інституті велике відкриття…
— Що там за відкриття?
— Дивні біологічні структури під мікроскопом. Ти розумієш — вода, певні розчини, слабкий електрич-ний струм. Виникають структури, схожі на протистів, діляться, поглинають один одного. Схоже, що підходимо до утворення штучного життя…
— Ну й що?
— Як то — ну й що? — вражено перепитала Ніна. — Що це з тобою? Тут таке епохальне відкриття…
— Багато їх було, "епохальних", — байдуже сказав Михайло, випиваючи компот. — А який толк?
— А якого толку треба? — розсердилася жінка. — Можна буде ліпити біологічні кібернетичні системи. Так говорить керівник роботи професор Авдюшко. Може, тут ниточка до безсмертя…
— Безсмертя, — покрутив головою Михайло. — Наче папуги, повторюємо ці слова, не задумуємось, що за ним. Безсмертя чого? Уяви собі, що ти безконечно крутишся на кухні, вариш борщ, бігаєш в інститут, мрієш про машину, а як придбаєш — тоді про щось інше! Це ж збожеволіти можна, захочеться померти!
— Не збагну, яка муха тебе вкусила, — образилася Ніна, забираючи миски зі столу. — Вже й безсмертя тебе не влаштовує. Чого ж тоді ти бажаєш?
— Тиші, — сказав Михайло сумно. — Тиші й мовчання. Знаєш, інколи тиша мудріша від базікання. Ми втомилися від слів. Я їх чув у Празі досить. І вдома — теж…
— Тоді давай посідаємо поряд, дивитимемось одне одному в очі, мовчатимемо. Страшенно цікаво…
— Якби-то можна було. То — велике уміння. Не кожному дано…
— Краще б ти не їздив на симпозіум. А то наслухався всяких філософій! Поїдемо на Дніпро, покупає-мось?
— Щось неохота…
В кімнату влетів Андрійко, побачив батька, радісно загоготів, обняв Михайла за шию. У Сагайдака біля серця затепліло, він поцілував сина в щоку, притиснув худе жилаве тіло до грудей. Ось та ниточка, що зв’язує його з сім’єю! Чи міцна вона? Чи витримає?
Він погладив синову вихрясту голову, відсторонився.
(Продовження на наступній сторінці)