— Не заперечуйте. Я вас розумію. Ви тільки що йшли на смерть. Ви відчули подих свободи… Адже пра-вда? Що з того, що тільки одну мить навколо не було дроту, мурів і охоронців! Адже за той мізерний проміжок часу пізнається вся цінність свободи. Хто переживе ту мить, той ніколи не стане рабом!..
"Так, це вірно. Він правду каже… Я пам’ятаю кожну деталь того вечора, знову переживаю кожну секун-ду втечі. Тремтіння, страх і потім… одна секунда свободи! Блаженство, яке неможливо уявити, і знову страшне падіння…"
Такі думки пробігали в свідомості Алессандро, а Моріс, схилившись над ним, вів далі:
— Ви, може, навіть зневажали мене вчора. Я розумію… Людина тільки що заради свободи йшла на муки, а їй говорять про мрію. Але… я щиро хотів підтримати вас.
— Дякую, — кволо всміхнувся Алессандро. — Та мені, напевне, не допоможе така підтримка… Я не ба-чу просвітку…
Моріс залишив абстрактні розмови. Він запитав про новини. Алессандро не міг нічого сповістити фран-цузові, бо в таборі Вальнера-П’єха теж не давали ні газет, ні журналів.
Розмову перервала поява наглядачів, які супроводжували в’язнів, що розносили обід. Похлебтавши теп-лої бурди з шматочком черствого хліба, Лосс задрімав. Минали години, чорним крилом насунулась ніч…
Поступово поверталися до Алессандро втрачені сили. Все далі відпливали в минуле страшні пригоди. Втеча згадувалася як кошмарний сон.
Якось під вечір француз знову розпочав розмову. Зранку чергував наглядач, який не давав навіть зітхну-ти, не те, що перемовитись. Хворий зуб викликав у нього лють, яку він зганяв на в’язнях. Але ввечері наглядач змінився, на його місце заступив інший черговий. Це давало можливість наговоритися вдосталь.
Моріс підсів до Лосса, торкнув його рукою.
— Ви спите, товаришу?
— Ні.
— Поговоримо?
— Я слухаю вас.
— Давайте знову поговоримо про мрію.
Алессандро хмикнув. Дивний цей француз! Далася йому та мрія.
— Ви іронізуєте? — запитав Моріс. — Хай так… Але все ж це найсильніше, що є в світі — мрія! А в на-ших умовах — тим більше…
— Можливо, — з неохотою сказав Алессандро. — Що ж це дасть нам?
— А давайте помріємо, — жваво підхопив Моріс. — Я часто думаю про різні незвичайні речі, фантазую про майбутнє Землі. Коли думаєш про майбутнє — легше жити.
— Та ж сама релігія, — пробурмотів Лосс. — Тільки з тією різницею, що релігія обіцяє нагороду за муки безпосередньо моїй душі, а ваша мрія призначена для майбутніх поколінь.
— Ну й що? — перепитав француз. — Хіба ви не бажаєте щастя прийдешнім поколінням?
— Я не знаю нічого про майбутні покоління, — заперечив Алессандро. — їх ще нема, а я ось мучуся… Чому я мушу думати про тих, хто являє собою тільки слово: "майбутні покоління"?
— Це вже якийсь хворобливий егоїзм, товаришу, — докірливо сказав француз. — Ну та можна помріяти й про себе, якщо хочете. До речі, хто ви за фахом?
— Поки що ніхто. Вчився на останньому курсі університету… Факультет фізики.
— Тоді ми колеги! — зрадів Моріс. — Я доктор фізики. Значить, ви мене зрозумієте. Можливо, ви навіть коли-небудь думали про таке…
Він обіперся спиною об стіну, втупився очима у вікно й повільно, якось урочисто заговорив.
— Зараз надворі — пітьма, ніч! Але тисячі в’язнів по тюрмах і таборах не сплять, так як і ми… Майже кожен з них мріє про волю. Але як, як пробити кам’яні стіни, як обминути лави охоронців — вірних собак ти-ранії? Ось ви спробували… а що з того вийшло! Ще гірше пекло. А що, якби…
"Знову якби", — єхидно відзначив Алессандро.
— …якби раптом стало можливим проникати крізь тверді тіла. Якби створити людину-привида. Ви ро-зумієте, що б сталося?
Алессандро мовчав. Слова Моріса ледь проникали в свідомість, майже не залишаючи там сліду. Все одно — химери, фантазії, нездійсненні марення!
А Моріс, не чекаючи відповіді, захоплено вів далі:
— Можна було б створити групу людей, які передавали б в’язням цей препарат. Не посміхайтесь іроніч-но, це ж тільки мрія. Так от. Одержавши цю штуку, в’язні уже не боялися б нічого — ні стін, ні куль, ні будь-яких ударів. Мури тюрем розступилися б перед ними. Ні охоронні загоїш, ні армія нічого б не заподіяли їм.
Потр тихенько засміявся, задоволене потер долонею неголену щоку. Промінці зморщок поповзли в нього від очей до скронь.
— Ви уявляєте, друже? Тюрми стоять цілісінькі, а в них — жодного в’язня.
— До чого ви все це розповідаєте? — втомлено запитав Лосс.
— Як то до чого? — здивувався француз. — Я гадав, що зацікавлю вас такою гіпотезою. Ви ж фізик. До того ж… хіба ви не думаєте про втечу?
Алессандро насторожився. Щось дуже настирливо говорить цей Потр про втечу. Може, він звичайнісінь-кий провокатор? Таке буває. А втім, не треба поспішати з висновками. Обачність і пильність! Треба перевірити нового товариша… і якнайобережніше.
— По-перше, мені зараз нема про що мріяти. Ось якими мурами відгороджена мрія від нас, — похмуро озвався Лосс. — А, по-друге, такого препарату немає і бути не може. А тому… знову ж таки, ваші слова — пус-та забава, інтелектуальна гра.
— Не згоден! — жваво відповів Моріс. — Я говорив про це не тільки як в’язень, що думає про волю, але і як фізик.
— Ви хочете сказати, що такий винахід є?
— Не знаю, — ухильно відповів Потр. — У всякому разі, він можливий.
— Ви говорите так, ніби самі маєте якесь відношення до цього, — сказав Лосс.
Потр не відповів. Він деякий час спостерігав за зіркою, що поволі пересувалася на темному квадраті між ґратами. Ось зірка торкнулася краю вікна, затремтіла й зникла.
Моріс важко зітхнув. Алессандро тривожно повернувся до нього. Що він за людина? Чому в таких не-звичайних умовах він думає про химери й абстракції?
— Ви, напевне, не довіряєте мені? — тихо озвався Моріс.
Алессандро зробив рукою заперечливий жест.
— Не заперечуйте. Ви не вмієте приховувати своїх думок. Та я й не ображаюсь. Ви занадто багато витер-піли… і маєте право на сумніви… Але не бійтеся мене. Навпаки, можливо, я чим-небудь допоможу вам.
— Поясніть мені тільки одне, — сказав Лосс. — Очевидно, ви революціонер. Але чому ви тут? У тюрмі для кримінальних злочинців?
— Розумію, — тихенько засміявся Потр. — Бачу, що ви профан у справах політики. Оце і є політична хитрість системи, яку створив каудільйо. Вони арештовують підпільника, революціонера, але не обвинувачу-ють його, як політичного діяча, а як злодія, грабіжника. Фальсифікаторів-суддів досить, лжесвідків — теж хоч греблю гати, й ось — результат! Революційний діяч засуджений "за пограбування чесних людей"! Погляньте, робітники й селяни, кому ви довіряєте! Ваші лідери — злодії і вбивці!
— Мерзота! — скрипнув зубами Лосс.
— Згоден, — підхопив Моріс. — Але дивуватись або протестувати не слід. Все закономірно.
Француз витягнув з-під купи ганчір’я, яке заміняло подушку, недопалок сигарети, скрутив із вати мале-ньку качалочку і, знявши черевика, почав швидко-швидко катати її по підлозі. За кілька секунд качалочка зади-міла. Потр роздмухав її. Заблищала іскрина. Француз припалив сигарету, смачно затягнувся. Синій сувій диму поплив до віконця.
— Хочете потягнути пару раз? — запропонував Потр.
Алессандро похитав головою.
— Не курю.
— Це добре. Легше сидіти в тюрмі. А я — не можу.
Француз уважно подивився на Лосса, потім дружньо поклав руку на його плече.
— Я вам весь час розповідаю про себе. А чому мовчите ви? Мені цікаво знати про товариша по нещастю.
Алессандро нічого було приховувати. Розмова з Потром показала, що боятися француза не треба. І тоді знівечена, страдницька душа в’язня відкрилася. Потр зосереджено, не перебиваючи, слухав хвилюючу сповідь Лосса про заплутане, бурхливе життя іспанського хлопця, життя, сповнене протиріч і найнижчого падіння, про зустріч із Катрен, про палкі мрії і нарешті, про останню катастрофу, що зруйнувала все.
Алессандро вже давно закінчив, а Потр все мовчав, важко роздумуючи. Лосс ждав, понуро дивлячись на тьмяну лампочку вгорі. Нарешті Потр поглянув у бік Лосса й тихо сказав:
— Я знаю, у вас уже виробились певні погляди на життя, мораль… Але я гадаю, ви розумієте, що шлях злочинів — згубний шлях. Це дорога, де спустошується душа й гине інтелект. Та й не тільки це! Гине все — доля, мрії, сім’я. Чи думали ви про Катрен по-справжньому, про її щастя? Адже ви кажете, що вона — найдорожче у вашому житті.
— А що я міг зробити? — грубо обірвав Лосс. — У мене не було вибору. Я бачив тільки злидні й сваво-лю. В такому світі рахуються тільки з силою. І повірте мені, — якби я був злодієм чи бандитом більших масш-табів, то не попав би сюди, а став би, може, бізнесменом або керівником якої-небудь політичної групи.
— А якби ви вийшли звідси?
(Продовження на наступній сторінці)