Та Лосс помилився. Катрен не одвернулася від нього. Вона пристрасно, гаряче переконувала його в гане-бності злочинного шляху, обіцяла підтримку, якщо він кине своє "ремесло". Алессандро вирішив назавжди по-рвати з минулим. Він вступить до університету, як хотіла його покійна мати. Шанси на успіх були, бо Лосс учився в школі краще від інших учнів. Особливу схильність він мав до математики й фізики.
Алессандро витримав екзамен. Той день перетворився у свято для закоханих. Згодом вони одружилися. Батько хлопця не був присутній на весіллі — незадовго до того він помер.
Алессандро продав свою халупу і перейшов до Катрен. Майже щодня їздив до університету, інколи після навчання заскакував на вантажну станцію, щоб заробити кілька песет.
Але переважно молодята жили на прибутки від городу Катрен. Ледве зводили кінці з кінцями, та все ж терпіли. Мріяли про те, як Алессандро одержить вчену ступінь, як вони щасливо заживуть у новому будинку, як будуть роз’їжджати по світу, і згадка про важке минуле стане прозорою хмаркою суму на сонці радості.
Та сталося не так, як гадалося. Закінчилися гроші, які Алессандро виручив за батьківську халупу. У мо-лодої дружини незабаром мала народитися дитина, вона вже не могла ходити на базар або поратися по госпо-дарству. Алессандро став пропускати лекції в університеті, пропадав на станції, щоб знайти якусь роботу. Але заробити щастило все менше й менше. Настали довгі голодні дні.
Алессандро ходив, як тінь, шукав виходу… Виходу не було. Допомогти ніхто не міг та й не хотів. Над Іспанією нависла тінь диктатури. За час її панування люди перероджувалися, ставали егоїстами. Страх, липкий, холодний, нікчемний страх полонив багато сердець. Тільки в робітничих кварталах вирували, клекотіли при-страсті. Того Алессандро не знав, а може, й знати не хотів. Він гарячково думав про одне — врятувати сім’ю, дістати грошей, забезпечити Катрен. Будь-якою ціною! Врешті голод примусив згадати старе "ремесло". Алес-сандро спіймали з краденим чемоданом у вагоні поїзда Мадрид — Париж. Спеціальний суд засудив його до десяти років каторги, й ось — концтабір Вальнера-П’єха в ущелині між хребтами Кантабрійських гір. Щоденна виснажлива робота в каменоломні, важкий сон на голих нарах. Так щодня. Мало хто виходив на волю з цього табору. Більшість не витримувала страшних мук і знущань. Шлях був один — на той світ…
Отже, треба боротись! Як? Він писав апеляцію до суду — даремно! Тепер залишається остання надія — милість каудільйо .
Університет, молода дружина, майбутнє — все розтануло в страшному тумані життя. За що? За те, що голодна людина вкрала чемодан у багатія?
Десь у глибині свідомості заворушилася їдка думка: "Це не виправдання. Голодних мільйони. Якщо ко-жен почне красти, країна перетвориться в бандитське кубло. Закон мусить бути безпощадним!"
Алессандро розігнувся, розправив втомлені руки. Погляд його впав на сутулу постать старого Міаса. Він має рацію — вічний каторжник. Сподіватися нема на що. Тільки принижуватися, працювати, чекати десять ро-ків… Якщо витримає тіло й душа…
— Послухай, Міасе…
— Чого тобі?
— А як ти гадаєш, каудільйо… помилує?
— Ти написав йому? — здивувався Міас.
— Ще ні.
— І не пиши. Я не знаю жодного випадку, щоб він кого-небудь звільнив. Звертатись до нього чи до Бога — все одно.
— Ясно! — спохмурнівши, промовив Алессандро. — Спасибі за відвертість. Отже, моя дорога єдина.
— Ти все-таки вирішив…
— Так!
— Ну що ж… бажаю успіху. Тільки пам’ятай — у цій місцевості не довіряй нікому. За втікачів адмініст-рація платить. Населення допомагає карабінерам.
— Я знаю.
— І ще одне… Тікай лише в таку ніч, коли з моря наступає хмара. Гроза змиє твої сліди, собаки не знай-дуть тебе. Перейдеш річку Ебро — там уже легше…
— Дякую.
— До речі, поглянь… Бачиш, на обрії темніє? То хмара.
Алессандро затремтів від внутрішнього напруження, глибоко вдихнув повітря.
— Хмара з моря? — перепитав він.
— Еге. Якщо вирішив, тікай сьогодні. Відкладеш — втратиш силу волі, звикнеш. Тоді станеш таким, як я.
На схил гори, де працювало біля тридцяти каторжників, налетів вихор. У повітрі повисла хмара пилу. Сонце швидко падало за обрій. Воно наливалося багрянцем, темніло.
— Буде сильна буря, — кинув Міас. — Колись і я в такі моменти готувався… І ні разу не спробував…
— Кінчай роботу! — прозвучала над каменоломнею гучна команда.
Алессандро рукавом драної сорочки витер обличчя. Все! Один раз вмирати. Наступає хмара з моря — ті-кати треба сьогодні…
Вздовж каменоломні йшов наглядач, приймав інструменти. Міас і Алессандро склали кирки й ломи до-купи, присіли на камінні. Кілька хвилин можна було спочити.
— Попрощаємось? — тихо запитав Міас. Алессандро мовчки хитнув головою.
— Якщо вдасться — що будеш робити?
— Дорога для мене одна, — скрипнув зубами Алессандро. — Іспанія — велике кладовище, на якому лю-тує зграя хижаків, великих і маленьких. Мені доведеться або вмерти, або бути одним із них…
— Знову слизька дорога?
— Знову.
— Дивись — посковзнешся, більше не встанеш!
— Не посковзнусь!
Міас міцно потиснув лікоть Алессандро, поспішно встав. До них наближався наглядач. Він перевірив на-явність інструмента, підозріло оглянув їх постаті.
— Про що говорили? Чому мало працювали? — крикнув він.
— Стільки, скільки й учора, — смиренно відповів Міас,
— Мовчати! Ще раз побачу — покараю!
— Що побачите? — не стерпів Алессандро.
— Мовчати! — налився кров’ю наглядач. Коротко, розмахнувшись, він палицею уперіщив в’язня по спи-ні. Алессандро скрикнув, але стримався. Треба змовчати. Сьогодні на карту ставиться все.
— В колону! — крикнув наглядач.
Вишикувавшись у шеренги по троє, каторжники потяглися до шляху. Десять рядів. Тридцять в’язнів.
Двадцять карабінерів і десять собак оточили колону. Пролунала команда. Здіймаючи куряву, каторжники рушили до табору.
…Хмара наступала повільно, але невпинно. Вона затягнула непроникливою пеленою зорі, місяць. Про-котився грім. У вікні барака замиготіло зеленкувате світло блискавиці, чітко окреслились фати.
Алессандро тихо звівся на лікті. Прислухався. Тишу порушувало тільки важке сопіння каторжників. Всі спали. Можна рушати…
Він витягнув вузлик з одежею з-під узголів’я, обережно вислизнув поміж двох сусідів. Навшпиньки про-біг довгим проходом до дверей. Там на стільці дрімав вартовий — один з каторжників. Йому перепаде від на-глядача, але що поробиш. Пожалієш товариша — сам загинеш.
Тихо, без скрипу, відчинилися двері. Вологе, запашне повітря вдарило в обличчя, проникло в легені, сп’янило Алессандро. Не гаяти ні хвилини!
Табір був обплутаний високою загорожею з колючого дроту. Вночі маленька електростанція давала струм, щоб освітлювати заборонену зону. Навколо стриміло шість дерев’яних веж. Там чатували карабінери, яких каторжники прозвали "папугами".
Алессандро хотів проникнути якраз посередині між двома вартовими. Сьогодні була добра нагода. Якщо піде дощ, то карабінери носа не висунуть з-під накриття. Можна пройти непомітно.
Кілька днів тому Алессандро дістав кусачки. Тепер вони знадобляться. Аби тільки собаки не гавкали. На цей випадок Алессандро захопив свою пайку хліба.
Стало зовсім темно. Ліхтарі на огорожі ледве блимали, хитаючись під поривами шаленого вітру. Лив гу-стий дощ.
— Слава тобі, Боже! — прошепотів Алессандро. — Тепер можна…
Він одягнув куртку з брезенту, підповз до колючої загорожі. На вежі мовчали. Значить, його не помітили.
Алессандро майже вріс у землю. Він хотів би стати мурашкою, щоб жодне око не відрізнило його від найменшої пилинки, він хотів би стати безплотною тінню, щоб не дрижати від неприємного страху перед неві-домим.
За дротом загарчав пес. Він, напевне, помітив Алессандро. "Проклятий! Що тобі потрібно? Моє життя? Але ж я тобі не зробив нічого поганого! Навпаки, я товариш тобі! На, жери мою останню пайку хліба".
Пес жадібно схопив хліб і замовк, захлинаючись глевким окрайцем. Алессандро хутко запрацював куса-чками. Одна дротина, друга, третя… Ще трохи, Ще трохи! Вони мовчать. Значить, не чують… Не бачать. Слава тобі, свята Маріє! Засліпи їм очі. Закрий мене своїм покровом!..
Сліпучий спалах блискавиці розкраяв небо навпіл. Грякнуло так сильно, що Алессандро зіщулився, по-холонув від жаху. Потім підняв голову. Темно, темно. Лампочки погасли від блискавки. Десь лінія передачі замкнулась… Тепер можна… Отвір готовий…
Алессандро, ніби вуж, прослизнув на той бік, подряпавши руки колючками. Пес глухо бурчав, доїдаючи хліб. Алессандро схопився на ноги й подався геть від табору в рятівну темряву ночі.
Серце скажено калатало, воно виривалося з грудей, заважало бігти. Спирало подих. Алессандро на мить зупинився, кілька разів глибоко зітхнув. Задер голову догори, підставив обличчя під дощ.
(Продовження на наступній сторінці)