Я довго, дуже довго не міг спокійно сприймати гидкої лайки з вуст моїх ровесників чи навіть старших людей: щоки паленіли, було боляче й соромно, ніби це я сам вчинив щось паскудне й злочинне. Навіть тепер, коли життєвий шлях стрімко завершується, коли я слухавпереслухав тої бридоти і в повсякденному житті, і в тих місцях, куди Макар телят ганяє, нестерпно чути, коли деякі літератори вставляють в нормальні речення букети чортівських антислів.
Але це так, поміж іншим. Брудні бризки не визначали суті дитячих вражень, все нікчемне одразу ж забувалося, перекривалося веселкою того царства небесного, що "внутрі нас". Навіть перша й остання дитяча крадіжка не затьмарила надовго обрію веселощів тих років. А було так…
Сусідські хлопці підбили мене обчухрати вночі сад у однієї бабусі. Було лячно, незвично, проте я згодився. Чому? Хто скаже, де захоронені в глибині єства оті прадавні генетичні веління розбою й насилля, жадоби грабунку й привласнення того, що тобі не належить? Кілька учасників нападу годували шматками хліба пса, відвертаючи його увагу від сторожового об’єкта, а інші геть обнесли яблуню із смачнющими плодами "білий налив". Та па цьому нічна одіссея не завершилася, комусь із нас закортіло огірків (хоч у кожного того овочу було навалом на власних грядках), і ми шаснули у чужу гудину. Тут мене й схопив за комір господар, до речі, наш добрий сусіда. Мої товариші розбіглися, як мишенята, у сутінки, а майбутнього літератора, котрий пише оці рядки, було поставлено перед очі батьків з вкраденими огірками (до того ж — перестиглими жовтяками) у пазусі. Здасться, того вечора не було мені сказано нічого особливого, тільки мама сплескувала долонями та скрушно похитувала головою, батько з сусідом посміялися з моєї нічної пригоди, але вранці відбулося страшне й ганебне.
Вкрадені огірки повісили гірляндою мені на шию, і в такому вигляді батько за вухо провів мене вздовж села. Я плентався, зашпортуючись, у пилюці битого шляху, не сміючи звести очей. Навіть люди, виглядаючи зза тинів, просили: "Павле Трохимовичу, та хто з нас не творив такої чудасії в дитинстві? Та одпустіть Сашка! Він більше не буде! Еге ж ти не будеш?" Але Павло Трохимович був невблаганний: треба було викорчувати вірус прадавньої генетичної хвороби в зародку. Так воно й сталося, зазіхання на чуже в будь-якому вигляді випарувалося в дитячій душі, як невеличка брудна калюжка під палючими променями сонця.
Я тепер часто згадую той благословенний час, коли сам дух злодійства був неприйнятний для нормальної людської громади: коли в якійсь родині виявлявся грабіжник, крадій, то знеславлювалася вся сім’я з покоління в покоління. Пізніше, коли жорстока колективізація розчахнула совість народу, всі тисячолітні традиції честі й совісті було спаплюжено, навіть слово "красти" замінили словом "брати". "Я взяв", "ми взяли". Де? Не має значення. На колгоспному полі, в шкільному саду, на леваді сусіда. Сіно, солома, буряки, зерно на току — брати можна все, що потрапить під руку. Суд? Тюрма, табір? Ніщо вже не втримувало. Тисячолітні заборола впали під ураганним натиском сваволі й беззаконня, мури сумління й духовного самозахисту обрушилися в прірву демонічної вседозволеності…
Можна пояснити ту страхітливу деформацію духу: ще котився понад краєм холодний подих тотального голоду, ще болем і соромом відгукувалися в народнім сумлінні часті випадки людоїдства, я чув про те, хоч такі розповіді в дитячій свідомості відкладалися там же, де й страшні та чаклунські казки. Є десь у тридев’ятому царстві бабаяга, є дракони, є і людоїди. Хоч називалися реальні імена, села. Скажімо, село Краснопілка, що межувало з нашим селом. Там у тридцять третьому, збожеволівши від голоду, мати з старшим сином з’їли батька, а потім почергово — від старшого до меншого — п’ятеро чи шестеро дітей. Коли до хати прийшли комсомольці та комнезамівці, старший син варив у чавуні залишки матері в печі. Коли його забирали, він безтямно усміхався, тягнучись брудними, порепаними руками до кісток, що стирчали з чавуна.
А в Трипіллі, де тоді була річкова пристань, забрали стару жінку з дочкою, котрі сформували своєрідний сімейний "кооператив". Запрошували пасажирів на ночівлю, підгодовували пиріжками та борщем, а потім ті люди безслідно пропадали. Як виявилося, нічліжників убивали, перетворюючи в пиріжки, котлети, холодець. Якомусь хлопцю пощастило вирватися з рук убивць, і тоді "кооператив" тріснув: міліція заарештувала бізнесменів сталінської ери.
Мама оповідала, що на ринках у Києві лікарі проводили лекції, пояснюючи покупцям, чим відрізняється людське м’ясо від яловичини або свинини. І сама вона ледьледь не потрапила під ніж "заготівельників", обманута якоюсь меткою жіночкою, котра обіцяла їй продати пшона за невелику ціну. Треба було зайти в якийсь темний підвал, але маму зупинив нездоланний жах, вона просила: "Винесіть пшоно сюди, тут розплатимося". Жіночка звивалася вужем, запрошувала: "Та тут кілька кроків, зайдіть!" Але мама вперлася — ані руш з місця. Тоді з глибини підвалу виглянув волохатий, похмурий здоровило і злобно сказав: "Догадлива, сука! Щастя твоє!" Мама кинулася стрімголов від того двору і кілька днів не могла отямитися від несусвітного жаху…
Отож, переживши такий Страшний Суд, народ розгубив усі свої моральноетичні стереотипи поведінки, розпавшись на частки, що рухалися й діяли поза віковими традиціями та звичаями. Люди відчули, що потрапили в світ, де відсутній захист закону — чи то земного, чи небесного: кожен діяв відповідно до веління моменту. Чи не тому так шалено, так вільготно, так стихійно увійшла в побут тих років зрада, зречення від батьків, доноси, наклепи, зловтіха? Було зруйновано шлюзи совісті, зламано засторогу вічних сил, повалено браму генетичного підпілля. Звір у душі людській отримав повну свободу для дії. Тепер адресують всі лихоліття того часу Сталінові та його найближчим поплічникам — Кагановичу, Молотову, Ворошилову, Берії тощо. Чи не надто спрощена схема? Всі ті керівні нелюди (та й безліч інших, менших за чином) лише збудники, ініціатори суспільної лихоманки. Ми пережили історичне божевілля, психічну хворобу космічних масштабів. Не було б Сталіна — був би інший кат, може, ще жорстокіший! Прадавні мудреці говорили: "Те, що вгорі, — те і внизу!" Симптоми недуги, що вразила керівне ядро, визначалися всюди, майже в кожній сім’ї. Мій дядько Грицько (чоловік тітки Ганни) працював лісником у Вороньківському лісництві. Спокійний, тихий, дружелюбний чоловік. В першу світову війну відзначився мужністю, йому дали Георгія і зірочку прапорщика. Після революції повернувся додому, в жодних політичних рухах не брав участі, до білих не приставав, будь-яких бандитів сахався, одразу ж взявся до своєї улюбленої роботи — садити посадки, охороняти ліс. Сусідові закортіло зайняти заробітне місце, він настрочив до ГПУ цидулку, де пояснювалося, що такийто лісник приховує своє золотопогонне нутро, був царським офіцером, має Георгія, такому чоловікові довіряти відповідальне місце в лісогосподарстві не слід і так далі…
Дядька Грицька забрали. Від сина Івана, котрий служив радистом на Чорноморському флоті, зажадали зречення. В газеті "Пролетарська правда" було надруковано, що такийто Іван "зрікається батька — ворога народу" і обіцяє вірно служити справі Леніна — Сталіна, оскільки є членом ВКП(б). Старому лісникові в тюрмі дали прочитати це зречення, він тяжко плакав, не промовивши й слова на таке блюзнірство. Після того тітка Ганна не мала жодних вістей від чоловіка, лише віддано — рік за роком — ходила до гадалок, які запевняли, що "Грицько живий", що "після пікової дороги згодом повернеться додому". "Пікова дорога" дядька завершилася тим, що в п’ятдесят шостому році тітку Ганну ощасливили повідомленням про реабілітацію її чоловіка; а розстріляли його тоді ж таки — ще до війни. Та хіба тільки його? Лише в нашому селі, де налічувалося біля двохсот дворів, — було репресовано, знищено десятки людей. І так — у кожному селі, місті. Смертельна демонічна коса свистіла щоднини протягом десятків років. Хіба можна звести закономірності тієї "косовиці" душ лише до "характеру" Вождя та його помічників?
А втім — я поспішив, перескочивши зі спогадів дитячих до пізніших, вже зрілих думок. Тоді все те страхіття сприймалося якось інакше, може, навіть звично, природно, адже щоранку сходило сонце, тьохкав навесні соловейко, мукали щодня корови, вертаючись у хмарі куряви з громадського пасовиська. Вісті про лихоліття тієї або іншої людини, сім’ї, вплетені в потік звичайного життя, не торкалися глибин дитячої свідомості, а сприймалися як обов’язковий чинник буденності…
Щодня мовилося, діялося узвичаєне, рутинне, звичне — як дихання, як їдження, як пиття води: прокидатися вранці, носити воду, варити борщ і кашу, снідати, обідати, вечеряти, а для того, щоб все це було постійним, — треба сіяти, орати, вирощувати, копати, заробляти гроші, годувати дітей, прати, добувати паливо, предмети вжитку, цукор, горілку, молоти зерно на борошно, заквашувати тісто, вимішувати, пекти хліб…
(Продовження на наступній сторінці)