Марія передала немовля на руки батькові і пішла скелястою стежечкою вниз. Там її зустрів Павло з веслом в руках, посадив у човна і відштовхнувся від берега. Довго пливли вони, потім знялася буря, перевернула хистку посудину. Павло підтримував її, вона підтримувала його, і так вони добралися до протилежного берега…
Стара єврейка, вислухавши новорічний сон Марії, авторитетно заявила:
— Пом’янете моє слово — цей хлопець Павло буде вашим чоловіком…
А в Марії навіть думки такої раніше не було — ходить якийсь там сусідський юнак до батька, хай собі ходить! Але щоб одружитись?
Вона провідала батьків у Кілові. І тут зустрілася з Павлом. Диво дивне — в перший же вечір хлопець запропонував їй стати дружиною. І друга дивина: Марія одразу ж дала згоду, забувши свого коменданта, київські найми і все, що з нею відбувалося в столиці.
І Павлова родина, й Марусина були рішуче проти їхнього одруження. Навіть спокійний, поміркований Василь Олександрович заявив: "Краще б я побачив тебе в труні, аніж у коваля в дворі!" Чому такий опір, звідки він? Чи, може, певні сили тієї структури, що тепер зветься ноосферою, психосферою, мурували перепони на шляху сестриної та моєї появи?! Жартую, звичайно, а все ж таки…
Павло з Марією, не очікуючи благословення батьків, майнули до Рогозова і там любесенько обвінчалися. Поставили усіх перед фактом.
У двадцять четвертому році народилася Оля, моя сестричка. Тоді ж батько подався в Ялту на заробітки: там після страшного землетрусу все було поруйновано, вимагалися робочі руки для відбудови. Повернувся з добрячими грошенятами — заробив біля п’ятдесяти карбованців. За три карбованці купив розкішні хромові чоботи, за сімнадцять — жовте шкіряне пальто, решту привіз матері. Ціни в ті роки були на диво низькі, гроші набули високої вартості.
Наступного року сім’я виїхала на "переселення". Вимагалося оживити неосяжні дикі поля на Херсонщині, обіцялося вільне господарство, необмежена ініціатива, високі прибутки. Не відаю — здійснилося щось з намірів моїх батьків та інших земляків, котрі залишили рідний край. Пам’ятаю лише: замість індивідуальних господарств почали формувати колективні, батько разом з кількома помічниками організовував технічну базу. Одного разу, переправляючи трактора зі станції до села Вавилове, він потрапив під зливу, тяжко захворів, і в нього одібрало ноги. То була страшна трагедія: молодий, сильний чоловік — непорушний, як гнила колода. Вилікував його якийсь херсонський дід — знавець трав та всіляких інших народних способів лікування. Суміш з баранячого жиру, вівса та ще чогось там повністю вигнала ревматичину недугу з батькових ніг, проте сліди залишилися на все життя: хворе серце…
Згодом наша сім’я переїхала до Києва, де батько влаштувався слюсарем на заводі Артема. На Херсонщині залишилися родичі — тітки, дід Василь з бабою Гапкою. Коли настав страшний тридцять третій рік, старий моряк помер від голоду. А втім, який він "старий" — всього шістдесят літ. Все, що міг десь заробити, дістати — сухаря, рибину, пшоно, — віддавав дітям, сам згасав, як свічка. Баба оповідала: ввечері сів за стіл читати книгу Каміла Фламаріона, не маючи в роті й росинки. Вранці дружина покликала його — він сидів біля погаслої свічки, схиливши голову на стіл, не відгукнувся. З опущеної руки випала книга "Про невідоме". Вій спокійно попрямував у невідоме… Вірив завжди, що цей шлях за межу життя — переміна "шкаралупи", як він висловлювався.
…Наша сім’я стала жити в Передмостовій Слобідці, був такий район в Києві па Лівобережжі, нині там Гідропарк. Невеликий півострів, оточений піщаними пляжами, мав кілька вулиць, я запам’ятав старовинні будівлі, незвичайну архітектуру. Поряд — знаменитий Ланцюговий міст, по ньому гуркотіли трамваї, котилися машини, підводи. На тім боці, на кручах, блищала золотими банями Лавра, ми, діти, любили гратися на схилах під нею.
Уривки образів: прозорожовта течія могутньої ріки, зграї красноперів край берега, безжурні купальщики — хлопці та дівчата. Одного разу сестра Оля почала тонути. Люди зняли лемент, прибігла мама, безстрашно пірнула в глибінь, врятувавши дочку. її довго відкачували…
Почалися голодні дні, ми очікували щодня батька з роботи: він добирався додому трамваєм, тримаючись однією рукою за поручень, в другій руці теліпався казанок з соєвою розмазнею. Мама справедливо ділила це місиво, часто віддавала свою порцію мені або сестрі, бачачи наші голодні вовчі оченята.
Було свято, коли ми десь дістали (пополам з сусідами) половину забитої коняки. Пам’ятаю дивний смак зеленкуватого м’яса.
Тоді ж я навчився читати — якось непомітно, без жодних зусиль. Перша книга, яку запам’ятав, — "Білий Зуб" Джека Лондона. Досі згадую дитяче враження від тієї книги: безмовність, сніг, вовки, вогнище, трагедія людей і тварин…
Помилився… Перед тим, як приїхати до Києва, ми жили в комуні "Ленінка" в селі Ревне Бориспільського району. Тоді експериментували з миттєвим переходом до комунізму.
Пам’ятаю довжелезний цегляний гуртожиток. Нам дали кімнату. Чисто, порожньо. Стіл, тумбочка, ліжка. Я з сестрою цілий день в дитсадку. У мене — синя форма: трусики, сорочка, у сестри — платтячко в горошок їжа — борщ, каша. Дітвора завжди голодна, кричить: добавки! В борщі — товсті шматки жорсткої капусти. З того часу у мене довго була огида до вареної капусти.
Дорослі комунари колоною, з прапором, рушали вранці на поле. Працювали доти, доки не звучав дзвін і на вишці піднімався червоний прапор. Тоді трудящі знову лаштувалися в колону і з революційними піснями йшли до їдальні. У комунарів свого нічого не було. Все — спільне. Це вело до зловживань, незадоволення.
Згадую химерний карнавал. Був Великдень, з району веліли провести атеїстичний спектакль довкола церкви в с. Ревне. В храмі співали "Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ", а довкола танцювали переодягнені комунари, всі в масках, личинах — роги, свинячі рила, потворні пики. Діти сміялися, старенькі жінки, котрі слухали службу, хрестилися, плювалися…
Комуна незабаром розпалася. І ми поїхали до Києва…
Хоча я ледьледь пам’ятаю життя в комуні, проте пізніше часто розмірковував про невдачу таких експериментів (і в нас, і в Китаї, і будьде в іншому місці). Справа ось в чому, як мені думалося… За основу створення єдиного людського колективу, здруженого економічно й психологічно, бралася вельми примітивна модель Людини: вона, мовляв, всьогонавсього функціональна фізіологічна істота, головне для неї — харч і житло, вбрання і задоволення найпростіших потреб. Але навіть цих, зовнішніх, атрибутів життя скороспілі "комуністичні" об’єднання не могли дати учасникам, тим наче що свідомість більшості людей ще була ветха, темна, з усіма накопиченнями віків — заздрістю, злобою, жадібністю, підлістю. Чесні, хороші люди, котрих, безумовно, можна зустріти скрізь, здавалися в очах більшості дурнями.
У всякому разі, комуни всюди розпалися, Замість них виникали колгоспи, радгоспи…
Повернуся до нашої сім’ї. Два роки ми жили, як я вже згадав, у Передмостовій Слобідці. Батько, працюючи слюсарем, поступив на математичнофізичний відділ робфаку, учився добре, голова в нього була золота, ідеї різних винаходів роїлися в ній невпинно. Поряд з цілком прикладними проектами — канавокопач, механічний полільник тощо — він все життя думав над вічним двигуном (перпетууммобіле), хоча й читав про неможливість такої конструкції. Мені здається, що його захоплювала сама ідея — дати людям безкоштовну енергію, чисту, безшумну, щедру…
Сестричка Оля, котра вже ходила до школи (десь в районі теперішньої станції метро "Лівобережна"), зненацька тяжко захворіла. Лікарі в поліклініці запевнили, що, навіть коли вона виживе, все одно стане ідіотом. Батько вирішив забрати її додому: хай краще вмре біля батьків. Лікарі не давали, хотіли з нею експериментувати. Він розлючено ввірвався до палати, силою забрав дочку і поїхав додому. Запросили старенького воєнфельдшера, котрий працював ще земським лікарем. За тиждень він виходив Олю. Я спостерігав за її обличчям, коли вона вже отямилася: було цікаво — чи стане вона ідіотом, як казали лікарі, чи ні? І що це таке — ідіот?
Вона усміхнулася мені. І я теж зрадів — Оля отямилася такою, як і була, — розумненькою і веселою дівчинкою (в школі вона всі роки училася лише на п’ятірки)…
Була вражаюча повінь тридцять другого року. Слобідку залило. Хлопчаки плавали вулицями в ночвах, в коритах.
Сім’я залишила Київ, перебралася до рідного села. Жили ми в тітки Ганни, батькової сестри. Батько працював у колгоспі ковалем.
Настав страшний рік. Тридцять третій.
По хатах ходили комнезамівці на чолі з представниками "згори", забирали все, що можна було їсти: зерно, спечений хліб, борошно, картоплю, буряки, моркву. Навіть те, що варилося в печі в горшках, витягали й розбивали об землю. Відбувалося щось незбагненне, селяни падали на коліна, благали залишити бодай якусь крихту для дітей, але групи експропріаторів були невблаганні.
(Продовження на наступній сторінці)