— Не лише змінити, а розкріпачити монади мислячих істот від будь-яких алгоритмів, вернути їм Право Самодеміургів.
— Ти хочеш оголити сучасність від Космократорів? І тоді настане хаос, адже ця реальність зв’язана з цими.
— Ми використаємо багатовекторність Духу. Вони будуть одномоментно тут і там.
— Пе загрожує божевіллям, роздвоєністю свідомості.
— Вони вже здатні усвідомлювати кілька рівнів реальності. Іншої стежки нема.
— Як ти мислиш передати їм таке рішення? Як зведеш докупи?
— Вони самі мають вийти на контакт. І збагнути потребу в парадоксальному експерименті. Імператив неприпустимий. Хоч доля їхня в цій сфері жахлива, ми не можемо її полегшити.
***
Гримнули двері. Брязнули ключі.
На прощання холодні погляди міліціонерів. І жорстке прощальне слово майора Куштенка:
— Я зробив усе, що міг. Виплутуйтеся самі зі своєї пастки. Тепер лише слово закону…
— Невже ви гадаєте, що шпигуни або розвідники могли б творити химерну легенду?! — Відчайдушно скрикнув Григір, простягаючи руки до Куштенка, який уже зачиняв двері. — Адже академік чітко аналізував факти, і логічно мислячі люди…
— Вступила в дію не логіка, — повчально обірвав його майор, — а щось глибше. Думайте, вирішуйте. Я лише простий виконавець наказів. Приготуйтеся, за вами скоро прийдуть. Можливо, цієї ночі.
Затихли кроки в коридорі. Тиша. Галя перша порушила стан заціпенілості, рушила до кухні.
— Треба випити міцного чаю, Григорчику, — сказала вона. — І заспокоїтися. Сідайте і думайте.
Галя ввімкнула газову плиту, поставила чайник з водою. Сіла за стіл поруч з Юліаною. Григір ходив від дверей до вікна, зосереджено думаючи.
— Ти знаєш звичаї цього часу, — озвалася Юліана, — тим більше вивчав юриспруденцію двадцятого ві-ку. Як гадаєш, що вони можуть зробити з нами?
Бова різко повернувся до дівчат, зупинився. Іронічна посмішка з’явилася на його міцно стиснутих вус-тах.
— Яка юриспруденція? — вигукнув він. — У ці роки на будь-яку розправу лише накидали фальшивий юридичний флер. Суцільна містифікація! Мільйони людей були розстріляні, закатовані, згноєні в таборах та в’язницях не тому, що вони вчинили злочин, а просто так… за примхою підлотника, який садистично користу-вався владою. Згадайте генерала, який оскаженів лише тому, що в нашій сфері події розвивалися не гак, як тут.
— То, може… — Галя несміливо глянула на хлопця.
— Що може?
— Саме це допоможе нам? Інша сфера, інші закономірності. У нас кумир Ленін. У них — Троцький. Треба роз’яснити їм…
— Роз’яснюй вовкові про гуманізм, коли він захотів зжерти вівцю, — гірко зауважив Бова. — Тим біль-ше що Троцький аніскілечки не кращий від Сталіна чи Леніна. Сам він мріяв про трудові армії, про жорстокий примус на виробництві, про світову революцію. Дуже кривавий тип. Сподіватися на доброзичливість марно.
— А що вони можуть нам інкримінувати? — здивувалася Галя. — Проведуть слідство. Знайдуть наших відповідників. Я ще навіть не народилася. Юліани тут нема. Ти десь бігаєш хлопчиськом. Твій шеф, як повід-омив Куштенко, ще працює дільничним міліціонером. У них голова піде обертом від усіх цих фактів. І рано чи пізно — вони змушені будуть повернути справу до учених…
— Галю, не будь наївним дитям! Ми опинимося — і це в кращому випадку — там, де був твій батько в нашій сфері. В дурдомі. А звідти шлях нам справді до божевілля. Я вивчав архіви злочинів колишнього ЧК у нашій реальності. Гадаю, що тут вони не кращі. Подвиги інквізиції бліді порівняно з цими борцями за щастя людства.
— Що ж нам робити?
Григір наблизився до столу, сів навпроти дівчат, схопив їхні руки в свої великі долоні.
— Треба викликати Горіора, — прошепотів він. — Негайно. Доки ми разом. Запитати у нього.
— Я згодна, — рішуче озвалася Юліана.
— А зможемо? — Брови Галі запитливо зійшлися на переніссі.
— Я вірю, — твердо запевнила Юліана. — Коли була в монастирі, найкращий контакт з іншими сферами був при найвищому напруженні. Хіба тепер не так?
— Заждіть, — підхопилася Галя. — Закипів чай. Вип’ємо по склянці і почнемо.
— Сядь, — наказав Григір. — Жодної секунди не втрачаймо. За нами можуть прийти несподівано. Я пе-вен, Горіор і Гледіс знають про нашу екстремальну ситуацію. Вони ждуть… Ваші руки, дівчаточка…
Він поклав свої руки долонями вгору, Юліана і Галя прикрили їх своїми. Очі до очей. Потік сили і волі. Жадібне бажання пронизати час і простір. Де ти, Зоряний Корсаре? Де ти, Володарю Казки? Гледіс, Принцесо з таємничого світу думки, чи чуєш нас?
Танець золотавих іскринок між ними. Ніжні пунктири променів тчуть обриси знайомого обличчя. В сві-домості відлунює схвильований голос Корсара:
— Нарешті. Ви зважилися. Це знак вірної дороги. Запитуйте.
— Чому ми опинилися тут? — запитав Григір.
— Сплелася причинність кількох сфер і епох. Марно тепер теоретизувати. Я не можу просто так розв’я-зати причинний вузол і повернути вас у вашу реальність.
— Невже ми залишимося тут? — скрикнула Галя.
— І так, і ні.
— Як це може бути?
— Слухайте уважно. І вирішуйте блискавично. Бо канал може раптово перерватися — умови міста чужі для такого єднання. Ми з Гледіс проаналізували вашу ситуацію в спів’єдності з долею всієї сфери життя. Ко-ротко картина вимальовується така: той набір реальностей, що формує долю двадцятого віку, — штучний спек-такль Арімана та його тисячолітніх земних виконавців. Правдива еволюція та історія зупинена давно, замість них твориться псевдоеволюція і псевдоісторія. Але в цьому космоісторичному сні нагромаджена така енергія карми, що вона може зачати в субстанційному полі Великої Матері стабільну реальність. Монстр сновидін-ня почне жити як суверенна сутність, експлуатуючи єдиний потік Буття.
— Невже Вищі Світи дозволять народження потворної реальності? — скрикнула Юліана. — Мільйони душ на Землі мріють про справедливість тієї сили, яку йменують Богом, Вітцем Небесним, а виявляється, що така Сила… безсильна?
Прекрасні очі Горіора ніби затуманилися від печалі. Він якусь хвилю мовчав, потім у свідомості Григора й дівчат знову почулися лагідні, але вольові слова:
— Друзі мої! Доки ви в земних тілах, море знання, яким ви вже володієте, заховане, законсервоване. І лише ви самі можете звільнити його з глибин лабіринту тримірної щільності. Прошу відчути визначальне, те, що маєте здійснити тепер. Слухайте… Щоб пробудити потік сплячих монад і ввести до Дії енергію правди-вого Світу, вам треба втілитися в прадавній реальності, де Предки людства формували під гіпнотичною волею Арімана теперішній містифікований світ.
— Сновидіння Брахмана, дрімота Вішну? — схвилювався Григір.
— Далеко дивишся, — схвально мовив Горіор. — Це мене тішить.
— Ти кажеш — втілитися в прадавній добі. Що це означає? Зникнути тут? Відчути себе в інших тілах, зберігаючи теперішню свідомість?
— Не так, друзі, — м’яко заперечив Корсар. — Ваші тіла залишаться тут. Ви приймете на себе весь жах цієї сфери. Якщо залізли в чужу грядку, не мрійте, щоб вас зустрічали з фанфарами. Згадайте Христа чи інших Великих Учителів. Хрести і вогнища, на яких вони вмирали, — бумеранг від того Вогню, що його вони дарува-ли людям. Бідна Земля! Вона ненавидить Вогонь, але розкладається, якщо не матиме його благодаті. Отже, збе-ріть все терпіння, все розуміння, йдучи тут по гострому камінні. Я не покину вас. спрямую назустріч вітрила інших кораблів.
— Інших Космократорів? — Радісно скрикнула Юліана.
— Так. Ви неодмінно зустрінетеся, — ласкаво підтвердив Горіор. — І тут, і там, за п’ять тисяч літ до сьо-годення.
— Так далеко? — зітхнула Галя.
— На відстані однієї миті, — заперечив Корсар. — Для пас є лише мить і вічність. Одна дорівнює дру-гій.
— Ми й там будемо знати, хто ми і звідки? — запитав Григір.
— Ні. Там ви будете людьми того віку. А тут — подвійна свідомість. Це терзатиме вас, ви перетворитеся у ноосферні мости понад епохами, а по них рушать легіони співробітників видимих і невидимих сфер.
— Яким же чином ми зможемо змінити причинну ситуацію там, у передісторичну епоху? Адже ця свідо-мість розтане… і просто забудемо, звідки й куди?
— Кожен з вас тут аналізуватиме те, що відбуватиметься з вашими двійниками т а м, у минулому. І при-йматиме коригуюче рішення. Парадоксальне рішення, щоб збурити вже сформовану програму, реалізований алгоритм Арімана. Коли це станеться, весь його задум впаде. І тоді засяє реальне Буття. І ми повернемося до рідної Оселі, щоб стати садівниками Великої Матері. Нам теж тяжко у Небесному Вітаполісі. Нам самотньо. Свобода потрібна не лише живим духам, а й живі духи потрібні Свободі. Ви збагнули, рідні мої?
— Так, — сказав Григір.
— Ви готові прийняти такий тягар? Іти поміж громами і прислухатися до майже нечутного камертону Неба?
— Я готова, — рішуче мовила Юліана. — Я вже вирвалася з однієї лабіринтної реальності, тепер можна рвати скільки завгодно інших.
(Продовження на наступній сторінці)