Мені дуже захотілося дізнатися — який корінь ліг в основу тієї назви. Адже я тисячі разів проїжджав че-рез Трипілля, мандрував по тих кручах, проте ніколи не замислювався. Якось та прадавність не хвилювала сві-домості, а тому й долі моїх Пращурів залишалися абстракціями, занотованими, може, лише десь на сторінках книг археологів чи істориків. Горикорінь, певно, відчуваючи моє запитання, сам зачепив цю тему:
— То звідкіля пішло воно —
Те дивне, звучне імено?
В Дідів-Троянів був кумир —
У Вирій вірний Поводир.
Не ідол мертвий — Дух Життєвий,
Триликий — тобто Трисуттєвий.
Що перший Лик — то КИЙ і ДІЙ —
Таємний, звивистий, мов змій.
А суть — від коєння до дії,
Від божевілля до надії,
Бо КИЙ веде до каяття,
А ДІЯ рухає життя.
Покинеш КИЙ — то маєш спокій,
А ДІЯ дасть політ високий.
Двобічний був той лик в кумира:
Один бік — зло, а другий — миру.
І говорили Прадіди,
Що КИЙ веде лиш до біди,
Що відкриває тайний лик
Лиш той, хто в ДІЇ суть проник.
Хто коєнь марних пелену
Розвіє, мов примару сну.
В кумира другий лик — то ЧАХ,
Летючий він, неначе птах,
Дає здоров’я й забира,
Коли прийшла комусь пора,
Малює барви на щоках,
Смішинок іскри ув очах,
Незламну силу у руках,
І сіє передсмертний жах
Всесильний, таємничий ЧАХ…
— Дивно, — озвалася Громовиця-Галя, — але мені здається, що я все це знаю. Я вже відчуваю себе там… бачу обриси будівель, виблискує плесо великої ріки… в небі пролітають кораблики з білими вітрилами… Як це можливо?
— Тихо, — зауважив Сократ-Олафрам, обнімаючи Громовицю за плечі. — Сприймайте все як просту й логічну реальність. Наші ментальні стереотипи звужені до смішного. Те, що оповідали казки, колись було зви-чною реальністю. Ми самі диктували ті чи інші константи Природі. Хіба забули?
Горикорінь підняв руку, мовби одсікаючи можливість дальшої дискусії, і продовжував оповідь.
— Гнівити ЧАХА — стережись!
Він підкрадається, мов рись,
Якщо здоров’я ти згубив,
То ЧАХ тебе не полюбив.
Ти станеш чахлий, наче тінь,
Ти вичахнєш, як древня лінь,
Й тебе од світу одчахнє
Веління ЧАХОВЕ страшне…
…А третій лик — ясного ХОРА,
Який пітьму щоденно боре,
Котрий об’єднує невпинно
Усе — від люду до билини, —
Дерева, райдуги, зірниці,
Мурашки, гори, звірі, птиці:
У дивоколі все живе
Його Вітцем своїм зове.
Тому Троянськії дівчата
Так люблять ХОРА величати
У плавнім диво-хороводі,
Прохаючи кохання й вроди,
І ХОР ясний дарує їм
Любов, дітей і рідний дім.
Тому хороше все, що миле,
Тому хоробрість — ХОРА сила,
Бо він щодень у Дивоколі
Життєві зерна сіє в полі,
В блакитну всеосяжну Ниву,
У Землю — буйну і вродливу.
Він — всіх великий Хоронитель,
Пастух, об’єднувач, цілитель,
Чому його звемо ще й РОД —
Трояни всі — його народ!
Отож Троян тримав сторожу
Землі цієї і ворожу
Чужинську силу нерушимо
Ламав, мов буря бадилину.
Бо знали всі діди-Трояни,
Що лише єдність нездоланна.
Хто знає тайну праці-дії,
Хто береже дідівські мрії,
Хто в Хорі-колі, в чеснім вічі
Загляне Друзям в ясні вічі,
Того ніяка вража зграя
У буйнім герці не зламає.
Діди передали онукам
Єдину вірную науку:
Щоб мати силу й волю в світі,
Троян тримайте, любі діти!..
Урочисті слова Горикореня зненацька перебив мелодійний дзвін. Громовиця стрепенулася, доторкнулася до грудей.
— Келих, — прошепотіла вона. Одгорнула полу халата і показала чарівну чашу друзям. Там уже мерех-тіла багряна рідина, іскрилася. Від неї плинув тонкий трояндовий запах.
— Пора, — сказав Сократ. — Слуги Арімана збурилися.
Біля лікарні метушилися люди в халатах. Щось кричали, з ними сварилися постаті в уніформі чекістів, показували в той бік, де зібралися Космократори. Весь майданчик, заповнений божевільними, захвилювався, ніби сколихнутий подихом незримого урагану.
— Пийте, — наказав Горикорінь. — Я тим часом докажу ритміку коду. Лишилося кілька рядків. Пийте, мої дорогі. Рушаймо в дорогу понад віками…
Галя-Громовиця енергійно відпила ковток з келиха, передала мені. Я знову відчув ураганну вогняну си-лу, коли крапля рідини скропила мої вуста, і передав Чашу Невмирущості Юліані. А Горикорінь, занепокоєно спостерігаючи за гуртом лікарів та військових, котрі бігцем рушили до нас, хутко завершував віршований код.
— Спільноті впасти не давайте,
Тримайте ХОРА всі і знайте:
Як розпадеться міць ТРОЯНА —
Господарем чужинець стане.
Від сили й слави в час такий
Для нас залишиться лиш КИЙ,
Та й то — в чужих для нас руках.
І піде вдаль могутній ЧАХ,
І від веселки Диво-Хора
Лишиться гіркота і горе.
Отож з Трояном вік живіть —
І процвіте Троянська віть!
Тепер скінчилася зав’язка,
Почнеться справжня, давня КАЗКА…
— Брама відкрита, — твердо сказав Горикорінь. — Горіор та Гледіс тримають прохід. Рушайте, за-лишаючись тут.
— Ти ще не випив, — скрикнула Громовиця, подаючи йому келиха. Він узяв його, підніс до вуст.
У небі потемніло, хмари налилися зловісною синявою. Вдарив грім, прокотився над Куренівкою.
— Стій, стій! — Закричав якийсь військовий, махаючи рукою. — Стій, падло, кому кажу?! Застрелю, як шолудивого пса!
— Пізно, Арімане! — Спокійно промовив Горикорінь і осушив келих до дна. — Горіоре, ми йдемо…
Частина третя
Яні — син зірниці
Награлася весна в просторах Троянських. Нагулялася, наспівалася. І легко зійшла на груди Геї-Матері, землиці родючої.
І затепліли гойні груди.
Зігрілися.
І задихали, затріпотіли назустріч вітодайному Ра-Дажбогу, вічно юному Синові-Данові блакитного Ди-вокола-Сварога.
Трояни готувалися до нового радісного літування, як і в попередніх віках. Та інакше склалося, аніж ба-жалося. Хвостата зірка, що встала над краєм Троянським, примарним блиском своїм віщувала тривожні дні. Старші люди згадували, що її поява в минулих віках приносила горе, руїну і злигодні, пам’ять про які передава-лася в казках і думах…
На вершині Дивич-гори, під поглядом тисячооким Дива Зоряного, зібралися магатями Трояппільські на Раду велику, на Віче старшинське. Біля підніжжя кумира кам’яного Трояна розпалено багаття з пахучих дро-вець, нарубаних в священнім Гаю. Батьки й Діди всіх родів Дажбожих повсідалися довкола високого полум’я, заглибившись у таємні тяжкі думи.
Біліють у полисках вогню святкові шати, пишні бороди й вуса, довге сиве волосся. Всі погляди обернені до темно-синього Дивокола, на грудях якого розкинула крила примарні Зоря зловіща — вісниця змін.
Мовчання пливе понад зібранням урочистим, проте відчувається в тиші грозова дума. Внизу, під горою, виблискує плесо Дана-пра іскрами зірок, з-за обрію викочується багрове коло Місяця.
Біля кумира Трояна з’являються дві постаті: Дід Ям, найстаріший магатям у Троянськім Краї, і його син — воєвода Пріям, славетний кошатрій, вартовий морських рубежів землі Дажбожої. Він прибув нині вранці з якоюсь важливою вістю: верхові лелеки-велетні, викохані волхвами Діда Сварога, були знеможені до краю, завершивши свою тяжку дорогу понад Чорним морем та полуденними хащами Гілеї.
Ям підняв руку, і на його пальці засяяв самоцвіт владності — знак Старшинства.
— Магатями, кошатрії, володарі славних Родів Троян-поля, — пролунав у тиші голос Яма. Ви всі відчу-ваєте тривогу, посіяну з’явою зоряної вісниці. Сотні літ спокій і злагода обнімали рідний край. Рік у рік ми пле-кали надійну основу радості — цілість братерської єдності. Проте всі Старшини пам’ятають засторогу наших Покровителів — Діда Сварога, Діда Дажбога, Матусі Горогни і Баби Гайї, — що могутнє щастя притягує до себе могутній опір ворожої сили. Сип мій Пріям приніс жорстокі вісті. З далекого Кріту, з гір Греції, з пустель Лівії готуються до походу кораблі наших супротивників під рукою Синів Місяця. А вчора прибули посланці з Карпат — наші побратими. Повідомлено, що вже палають троянські городища й села, захоплено в полон сотні жінок та дітей, смерть забрала до себе вірних захисників-кошатріїв. Ви знаєте, що Троян-піль утримував свою вільність лише любов’ю до мирності й злагоди. Ми були відкриті всім племенам — дітям Матінки Гейї, відкри-ті для обміну, любові й братерства. Тому кошатрії наші зломлені грубою силою ворогів, а достойні заміни для опору відсутні. Ріка зла і руїни котиться по землях Троян-поля. Маємо вирішити, славні магатями, як діяти. Ви-рішити хутко, ясно, достойно. Я сказав! Хто воліє слова?
До вогнища виступив волхв Горислав.
(Продовження на наступній сторінці)