— Невже ви вважаєте це маренням? Самі ж прибули бог зна звідки. Хто вам вірить про мандри в часі? Чому ж ви не вірите твердженням наших пацієнтів?
Я дивився в його очі і не міг збагнути — чи він провокує мене, викликаючи на відвертість, чи, може, й сам уже отруївся мареннями своїх пацієнтів?
Проте інтуїція підказує: обережність. Мені ввижаються за спиною психіатра постаті Горіора та Арімана. Кожен щось шепоче, наказує, щось очікує. Ми на перехресті таких вражаючих доріг, що вже не збагнеш само-стійно, куди йти, куди повернути. Краще остерегтися, зачекати, доки не відбудеться безповоротна трансформа-ція.
Так я нічого й не сказав психіатрові. Мені здалося, що він залишився невдоволений…
Надворі ніч. На вечірній прогулянці Галя сказала, що вони з Юліаною мали контакт з Горіором. Він знає про завтрашній збір, певен в успіхові, але просить бути пильними. Прорив має відбутися нагально, безповорот-но, блискавично. Дівчата запитали про механізм такого прориву, але Корсар лише натякнув, що ядро здійс-нення — Горикорінь. "Не дивуйтеся простоті реалізації, — зауважив Горіор. — Аріман ускладнив усі рішення до абсурду. Ви тисячоліттями заплутували клубочок гнозису. А віднині — будьте як діти. Я вам казав це тисячоліття тому".
І ще одне, попросив він. Не забудьте Чашу. Вина Невмирущості з неї мають випити всі Космократори. Тоді задумане станеться.
Галя заперечила, що чаша порожня.
Вона завжди повна, сказав Зоряний Корсар. Відтоді, як я вперше причащав з неї учнів, вона повна. Лише ви не завжди це бачите.
Дивно. Тривожно. Отже, це він був тоді, коли на Голгофі піднявся хрест, віщуючи Землі тисячолітню містерію Воскресіння? Хто ж тоді в і н? Як поєднати легенди Планети з реальністю Вищого Світу?
Відбулося… Відбулося.
Відбулося!
Тіло в огні. Тепер уже ніщо не зупинить його палання. Ми залишаємося ще тут, в божевільному лабірин-ті двадцятого віку, але наша свідомість, наша, як сказав Горениця, магатяма, прокотилася над віками, стала мостом всевідання. Вже не сни, не інтуїція свідчать про реальність Ари і нашої участі в ЇЇ житті, а від-крита книга Буття, вкарбована в наше єство. Арімане, тобі не вдалося зупинити процес трансформації.
Ми сиділи на лавочці під барвистими кленами. Ми — це я, Горикорінь, Сократ, Громовиця, Юліана. Ти-хо падало багряне листя на наші голови. Ми перезиралися, тривожно мовчали. Громовиця притримувала рукою келих, захований під халатом на грудях.
Довкола бродили зграйки хворих. Хтось кричав, хтось гаряче закликав до братерства і єдності, ніби на трибуні в Гайд-парку. Якась молода жіночка колихала біля грудей уявну дитину, приплакувала біля неї, поби-валася. Високий розпатланий дід з аскетичним худющим обличчям дивився в блідо-блакитне дивоколо, ніби виглядав звідти пришельців або ангелів.
— Ось мій опікун, — раптом сказав Сократ. — А з ним — друзі.
У грудях стало гаряче. Так просто? Так несподівано? Скільки мільйонноліть ми йшли до цього дня? І що ж тепер?
Стрункий, широкоплечий чолов’яга у вишуканому сірому костюмі наблизився до нашого гурту. На пле-чах недбало накинутий халат. Погляд чорних очей охопив усіх нас водночас, зволожився ледь стриманим роз-чуленням. Двоє дівчаток — одна русява, з хвилястим волоссям, а друга — палка брюнетка з товстими заплете-ними косами, з іскристими карими очима — тремтячими руками подали Олафрамові та Горениці кульки з пере-дачами.
— Ну, як здоров’я? — Удавано бадьоро запитав прибулець з халатом на плечах. — У вас, я бачу, нові друзі? З яких світів? З яких доріг? Олафраме, де пощастило політати? Нові дані отримав з небесного універси-тету?
— У нас нема часу для спектаклю, — ніби знічев’я, тихо промовив Горикорінь. — Познайомтеся, друзі: це — Владисвіт, з ним — Чайка та Інеса. А це — Громовиця, Юліана, Меркурій. Не скрикуйте, тамуйте радість і розчулення. Горіор велить негайно приступити до містерії прориву. Нагадую суть завдання. Ми будемо жити в епоху Трояна, коли на нашій землі став діяти троянський кінь — таємна диверсія Арімана. Маємо збагнути древнє порушення причинності і скоригувати його так, щоб пробудити весь лабіринт тримірно-сті. Контролювати вчинки своїх двійників ТАМ будемо звідси, аналізуючи їх магатямою.
— Що маємо робити тепер, щоб нагромадити енергію прориву? — запитав я.
— Створюємо ноосферне коло, — просто сказав Горикорінь. — Згадайте свою давню силу. Просто, просто, просто… Сідайте тісніше, ніби ми ведемо примітивну розмову лікаря з хворими. Владисвіте, я опові-даю тобі казочку про давній Троян. Це — ритмічний код прориву. З кожною строфою нагнітайте силу резо-нансу. Перед останнім ударом вип’ємо з Чаші вина Невмирущості. Громовице, будь готова. Зрозуміло?
— Розкажи, розкажи, друже, — поблажливо і удавано-доброзичливо згодився Владисвіт, сідаючи біля Горикореня. — Може, й ви послухаєте, дівчатка?
— З радістю, — закивали сестри. — Ми давно знаємо діда Гореницю, любимо його історії. Але невже це правда?
— Що правда? — Гнівно перепитав Горикорінь.
— Про Троян? Невже тоді, тисячі літ тому, був такий високий стрій думки, мислення, філософії?
— А чому б і ні?
— Ти розповідав, що там були літаючі кораблі, приборкування тварин і птахів, швидке вирощування овочів та живих істот; хіба примітивні прадіди могли досягти такого рівня?
— Дурні діти, — удавано-грізно рикнув Горикорінь. — Вони незрівнянно вищі від нас, бо були ближче до кореня причинності. А втім — слухайте уважно або забирайтеся геть, якщо не цікаво.
— Цікаво, цікаво! — Зацвірінькали дівчата, сідаючи навпроти Горикореня і Владисвіта на траві. — Ми — повна увага!
Я відчув, як гаряча хвиля заливає мою свідомість, прокочується від тім’я до п’ят, відлунює в грудях. Се-рце калатає, мов дзвін. Чую ритмічний речитатив Горикореня. Він оповідає, ніби старий дід на вигоні малень-ким дітям, але я відчуваю, що його слова розгойдують простір і час, руйнують тканину довколишньої реальності. Щось має статися! Але що, що?
— У дуже давнії літа
(Туди ні стежок, ні моста,
Ні слів звідтам не долина,
Не йде ні люд, ні звірина,
Лише пилюку й черепки
Подарували ті віки), —
Так от — у ті літа святі,
Що їх назвали золоті,
На землях нинішніх Трипілля
Серед веселощів, привілля,
Без лиха, горя і біди
Жили могутні Прадіди…
— Чиї Прадіди? — Ніби підігруючи Горикореневі, зацікавилася Громовиця-Галя. — Невже існували вже тоді слов’яни, русичі?
Оповідач неуважно глянув на дівчину, дивуючись, що вона перебила потік його думки, і енергійно вів далі:
— Чиї, питаєте? Та наші!
Ми теж п’ємо з тієї чаші,
Яку лишили нам вони…
Та чаша — ріки і лани,
Зірок іскристе Дивоколо,
Сади й ліси густі довкола,
Світанки й грозові дощі,
Кохання вічні радощі,
У просторі привільні птахи,
І зело буйне понад шляхом,
І Вирій вічно-таємничий,
Що нас за Пращурами кличе…
— Ти гадаєш, що Пращури ще й досі живі? — поцікавився Владисвіт, входячи в річище оповіді, а Гори-корінь природно одразу ж відповів:
— Еге ж, багато хто вважає,
Що пращурів отих немає.
Від них, либонь, одна пилюка,
Та в слові, може, їх наука.
Відсутня правда в слові тім,
Бо вічний пращуровий Дім
Й самі вони у Дивоколі,
У таємничім казок полі
Живуть і у грядуще скачуть, —
Побачить можна їх одначе!
Але зустріне їх лиш той,
Хто мудрий серцем, хто герой,
Хто осідла того коня,
Що й смерть саму переганя!..
Горикорінь на хвильку замовк і, розхитуючись, ніби в забутті, прошепотів:
— Включайтеся в менталізацію того, про що я оповідаю. Активно співпрацюйте. Хай ноосферна енергія прориву підготує вмістилища для втілення, щоб Аріман не встиг закрити щілину в континуумі. Слухайте уважно!
— Я вже сказав, що Прабатьки
Жили над водами ріки,
Яку здавен Дніпром зовуть.
У йменні тім глибока суть.
Дана — вода, Землею дана,
Що поїть вічно спрагу лану.
Вона одвічна, тому й пра,
А разом буде — ДАНА-ПРА.
Погляньте — там, над Дана-пра,
В імлі стоїть Дивич-гора.
Кумир прадавній НЕБО-ДИВ
Собі ту гору освятив.
На ній Святилище було,
Кругом і квіти, і зело,
Ну а отам, де хатки мріють,
Розташувалося село…
А втім… це ми так звикли звать,
Але для казки — інша стать:
Тоді всі селища поспіль
Чудовим словом звались ПІЛЬ.
ПІЛЬ — це і поле, й площина,
Для житла місце, і для сна,
Для сіяння, і для збирання,
Для радування і кохання.
І кожне житло, кожен піль
Стрічає вітри звідусіль, —
Від полуночі і полудня,
У дні легкі і миоготрудні, —
Ті вітри людям принесуть
І слів, і дій таємну суть.
Той піль прозвали — ТРОЯН-ПІЛЬ.
Сучасне ймення теж звідтіль…
(Продовження на наступній сторінці)