— Скоріше відкривай!..
Вася ножиком обережно відколупав смолу, потягнув за кінець білосніжного паперу, що був скручений в трубочку. Листок пружно розгорнувся. Блиснули золоті букви.
— Що? Що там? — наперебій закричали Юлька і Сеня.
Вася ковтнув слину, ніби йому невистачало повітря і схвильовано прочитав:
— "Скарб зачарований…" — Він урочисто подивився на товаришів. — А що я вам казав?.. Читаю далі… "Здобути його зможе тільки той, хто пройде до кінця Велику Дорогу…"
— Як, як? — не зрозуміла Юлька.
— "Здобути його зможе тільки той, хто пройде до кінця Велику Дорогу…"
Оченята Юльки округлилися.
— Знов якась загадка! Що це за Велика Дорога?..
— А звідки я знаю, — знизав плечима Вася. — Сама бачиш — тут якась таємниця!..
— І більше тут нічого не написано? — розчаровано запитав Сеня.
— А тобі мало?.. І так, знаєш, скільки таємниць треба розгадати?!
Юлька з сумнівом похитала головою.
— Самі не розгадаємо! Треба Колі про все розповісти! Він розумний!..
— Правильно! — підтримав її Вася, ховаючи листок з заповітом за пазуху.
Раптом Юлька схопила Васю за руку.
— Голос! Ти чуєш?..
Діти прислухались. Справді, від трьох в’язів чувся протяжний голос. Не можна було розібрати, що він говорив. Але кілька слів повторювалось. Вася не витерпів і підбіг до старого в’яза. Слова почулися виразніше. Вони линули десь згори.
— Повертайтеся додому! Повертайтеся додому! — повторив голос. Тепер ці слова розібрали і Юлька і Сеня.
Діти принишкли.
— Знову квіточка? — прошепотів Сеня.
— Може, й квіточка! — відповів Вася. — Голос чути зверху… Значить, треба йти додому. Ну, хлопці, розповісти про все в школі — нізащо не повірять!..
— А не повірять! — згодилася Юлька.
— Ну, пішли… А то справді не встигнемо до ночі. Та й їсти хочеться, кишки до спини прилипли… і хмари чорні, буде гроза…
Ще раз поглянувши з жалем на печеру, на крони столітніх в’язів, на прозорий струмінь Бездонної криниці, діти рушили назад.
ТРЯСОВИНА
Мандрівники минули калиновий гай, болото і знову вступили в дрімучий ліс. Витягаючи з волосся та одежі реп’яхи і колючки, Сеня і Юлька йшли за Васею, який впевнено крокував по стежині.
— Через годину будемо дома, — заявив Вася.
Але минуло близько години, а зарослі ставали все густішими. Крім сосни і ялини, з’явились дуби, берези, осики і дикі груші. Крони дерев угорі майже зовсім закрили небо, і внизу, серед густих кущів терну, глоду та шипшини, було темно, як після заходу сонця.
Діти зупинились, розгублено оглядаючись.
— Стежки нема, — обізвався Сеня. — Ми, мабуть, не туди йдемо… Щось не те…
— "Не те"… — перекривив Вася. — Сам бачу, що не те! Ми збилися з дороги! Кудись треба повертати. А куди?..
Тепер уже йшли сумно, з похнюпленими головами. Все густішими ставали кущі. Вася нишком оглядався навколо, щоб товариші не помітили. Він давно зрозумів, що вони не втраплять додому, бо зовсім заблудилися. В небі з’явилися темні хмари, закрили сонце і не можна було розібрати, де схід, а де захід.
Сеня почав сопіти носом. Це в нього означало хвилювання. Юля смикнула його за куртку.
— Нічого сопіти! Теж мені піонер! Заблудилися і виблудимося!..
— І нічого не заблудилися, — одрізав Вася, втомлено зупиняючись коло велетенського дуба.
— Ну, ти мені не говори, — миролюбно перервала його Юлька. — Я добре бачу…
— Боятись нічого, — несподівано бадьоро вкинув слово Сеня. — Цей ліс тягнеться в ширину всього на сорок кілометрів. Пам’ятаєш, дід Левко говорив! Куди-небудь та вийдемо…
— От спасибі! — іронічно скривився Вася. — Зовсім заспокоїв…
Вгорі раптово пролетів вихор, рвучко сколихнув верховіття дерев. Ліс зашумів тривожно, загрозливо. Стало темно, небо затягнулось грізною чорно-синьою хмарою. Десь далеко прокотився грім.
— Ой як цікаво, — застрибала Юлька, плетучи в долоні. — Гроза в лісі!..
Сеня знизав плечима.
— Ось як прополоще тебе до кісток, тоді будеш радіти!
— Треба знайти захист, — рішуче сказав Вася. — Нас, мабуть, будуть розшукувати. Переждемо грозу! Потім, може, й самі виберемося…
І він швидко закрокував уперед. Інші, не сперечаючись, поплелися за ним.
Впали перші великі краплі дощу і залопотіли по спинах мандрівників. Трава навколо і листя дерев заблищали в присмерковому освітленні. Діти, щулячись, побігли під захист великого крислатого дуба, який стояв недалеко від них. Його віти поки що не пропускали води, і під стовбуром було сухо.
— Що ж тепер будемо робити? — запитала Юлька.
— Не пропадемо, запевнив Вася. — Дід уже нас шукає, це точно!
— Їсти хо… — не вимовляючи слова від холоду, озвався Сеня. Юлька ковтнула слину.
— Може, ти ще що-небудь "хо"? — обурився Вася. — Мовчав би вже краще! Раз тонкошкірий — не треба ходити в подорожі!
Сеня винувато шморгнув носом і замовк. Розмову дітей перервав сліпучий зигзаг блискавки, який спалахнув прямо над головою. В ту ж мить оглушливо загуркотів страшний грім. Юлька затулила пальцями вуха, хлопці заплющили від страху очі. Стало зовсім темно, дощ перетворився на зливу. Здавалося, що з неба ллється ціла ріка, а серед її течії блискавично проносяться золоті в’юни-риби, з тріском розтинаючи воду.
Сухе коло під дубом поступово звужувалося, потім листяний покров не витримав, і потоки води полилися прямо на дітей. Ховатися було ніде — навколо висіла непроглядна сіра стіна. Друзі похмуро мовчали, цокаючи зубами.
— Чуєте, хлопці, — раптом обізвалася Юлька. — А чого ми будемо стояти тут? Все одно уже мокрі до нитки! Давайте побіжимо — буде тепліше!..
— Правильно! — радісно стріпнувся Вася. — Ти молодець, Юлька! Побігли!..
Забризкуючи грязюкою литки, вони чкурнули поміж кущами, дотримуючись того напрямку, в якому йшли раніше. Дощ немилосердно сік прямо в обличчя. Вася, що біг першим, зупинився.
— Ліс кінчився! Якась галявина! — крикнув він.
— Тихо! Наче собака гавкає! — озвався Сеня.
— Який там собака! — вигукнув Вася. — Тут свого голосу не почуєш.
Все-таки прислухались. Але, крім бурхливих поривів вітру та гримотіння в небі, не було чути нічого. Вася махнув рукою.
— Побігли через галявину!
Під ногами чвякала мокра трава. Ґрунт раптом пружно заколихався. Юлька застережливо крикнула, хотіла схопити Васю за руку. Але було пізно.
Вася зойкнув, захитався і провалився в траву. Бризнула грязюка. За ним пірнув Сеня, ледве встигнувши схопитись за гілку молоденької берези. Юлька у відчаї простягла руку до Васі, щоб витягнути його, але і її всмоктало багно.
— Трясовина, — пополотнівши, закричала дівчинка.
Вася несамовито заборсався, намагаючись добратися до твердого ґрунту, але багно невблаганно тягнуло його і товаришів униз.
— Не ворушись, — гукала Юлька. — Так гірше, коли рухатись!..
Сеня заревів, розмазуючи брудні сльози по щоках.
— Не скигли! — крикнув на нього Вася. — Найдуть нас, не пропадемо!..
Сеня замовк, з відчаєм поглянув навколо.
— Хто нас знайде? Нічого не видно кругом…
Але дощ потроху вщухав. Над лісом з’явився шматочок чистого неба. Вітер шалено гнав сірі хмари вдалину. Нарешті блиснуло сонце. В його промінні широка галявина заграла чудесними барвами зеленої травки і синіх квітів.
— Гарно як, — прошепотіла зачарована Юлька.
— Здуріла, — крикнув Сеня, — її до пояса затягнуло, а вона квітами милується…
— Тихо! — радісно вигукнув Вася. — Хлопці! Дивіться! Дивіться вгору!
Юлька і Сеня здивовано зирнули вгору, завмерши від несподіванки.
— Квітка! Чарівна квітка!.. — ахнула дівчинка.
— Ми врятовані! — сказав щасливим голосом Вася. — Квітка не залишила нас!
Справді, над галявиною кружляла чарівна квітка папороті, яка вели їх вночі до заповітної печери. Її пелюстки тріпотіли, переливалися різними барвами в промінні сонця. Ось квітка зупинилася над головами, від неї доносилось тихе шипіння. Раптом пролунав схвильований голос:
— Тримайтеся, друзі! Я прийду до вас! Тримайтеся за березу!
— Хто прийде? — схвилювався Сеня.
Але квіточка піднялася вгору і стала повільно кружляти над дітьми, більше не промовляючи ні слова.
— Береза! Сеню! За березу треба триматись! Простягни мені руку!
Вася дотягся рукою до Сені, вчепився за тонесеньку гілку дерева. Він напружив усі сили, щоб витягти ноги і болота, але гілка раптом одчахнулась і обоє ще глибше поринули в багно.
Трясовина невблаганно затягувала дітей у свої гнилі обійми…
КОЛЯ ПОСПІШАЄ НА ДОПОМОГУ
Вранці схвильована баба Оришка настирливо добивалася в комору до Колі. Коля довго не відчиняв, але, нарешті, його нерви не витримали.
(Продовження на наступній сторінці)