— Значить, що там написано? "Стати обличчям до сходу біля дуплястої верби і прочитати другий папір"… А де ж другий папір?..
— Мабуть, в сулії, — висловила припущення Юлька.
Вася поліз пальцем в шийку череп’яної сулії, але паперового сувою не дістав.
— Що ж робить? — почухав він потилицю.
— Розбити, — рішуче втрутився Сеня. — Він підняв з землі круглий камінь і подав брату. Вася з жалем подивився на посудину.
— Може, ми не маємо права розбивати її?
— Чому? — здивувався Сеня.
— Тому, що це старовинна знахідка…
— Розбивай, — втрутилася Юлька. — Все одно не повірять, якщо ми розповімо про чарівну квітку. Скажуть, збрехали…
— І то правда, — сказав Вася. Він, повагавшись, вдарив каменем по шийці. Сулія розкололась. Всередині лежав сувій таких же жовтих паперів, як і перший. Вася розгорнув його, з хвилюванням проглянув перший рядок тексту, що був написаний великими червоними літерами.
— "Стань обличчям на схід сонця біля дуплястої верби", — прочитав він. — Ну, ми стоїмо коло верби… А далі… "На червоній кручі ти побачиш сосну, що росте зовсім окремо…"
— Є! — крикнув Сеня. — Он вона!
Діти поглянули вперед. На червоній кручі, справді, росла товста вузлувата сосна. Вона була одинокою і тому віти її розкинулись широко у всі боки. Сонце вже стояло досить високо над обрієм, воно знаходилось якраз над деревом. Вася задоволено засміявся.
— Все як слід, — сказав він. — Читаємо далі… "Підійди до сосни"…
— А чого там все — "підійди", "стань"? Хіба ти один? Нас же троє? — розсердився Сеня.
Вася відмахнувся від нього.
— Ото чудний! Перестань. Хіба той, хто складав план, знав, скільки нас буде?
Сеню задовольнила така відповідь, і він замовк.
— "Підійди до сосни, — продовжував Вася, — і відміряй сорок вісім кроків на південь, тобто до кручі…" Пішли до сосни і будемо міряти…
Друзі хутко вибралися на кручу і підійшли до сосни. Напівпіщаний ґрунт навколо був покритий жовтими голками хвої і шишками. З піску, біля самої сосни, стирчав велетенський червоний мухомор. Повернувшись обличчям до кручі, Вася скомандував:
— Міряйте сорок вісім кроків.
Юлька запитливо поглянула на Васю.
— А яких кроків? Цей план розрахований, мабуть, на дорослих людей. Треба ступати широко…
— Правильно, — погодився Вася. Він, загрузаючи в піску, почав відмірювати відстань. Юлька і Сеня йшли позаду і рахували. Біля великого куща калини, над самою кручею, друзі зупинилися.
— Сорок вісім, — заявив Вася. — Читаємо далі… "сорок вісім кроків…" Так… А далі так… "Помножити сорок вісім на п’ятдесят дев’ять. Зробити таку кількість кроків, яке вийде число, вздовж кручі на схід. Там зупинитися і прочитати другий папір"…
Вася занепокоєно витер носа.
— Сорок вісім на п’ятдесят дев’ять… Множ, Сеню, а то в мене щось голова заболіла од сонця.
Юлька розгладила пісок, взяла паличку, написала цифри. Висунувши язик, вона почала множити. Сеня сердито одвернувся, незадоволено пробурмотів:
— Множ, множ! Скільки часу крихти в роті не було, а ти хочеш, щоб я рахував!.. Множте самі…
— Сказав би краще, що не вмієш! Арифметики не знаєш! — обурився Вася.
— А ти вмієш? — огризнувся Сеня,
Юлька підвела замурзане обличчя, поглянула на небо, потім на товаришів, знизала плечима.
— Папір потрібний, — сказала вона.
— Папір, олівець, парту, — єхидно прошипів Вася. — Я пішов смажити рибу, а ви множте!.. Юлька, дай сірники!
— На!
Вася взяв коробочку і, не дивлячись на дівчинку, яка продовжувала рахувати на піску, почав збирати хмиз. Потім він розпалив огонь і, вийнявши маленький складаний ножик, почистив минька і двох великих окунів. Сеня, ковтаючи слину, невідривно дивився на його роботу.
— Ех, треба було хліба взяти, — бурмотів він.
— Чого втупився? — розсердився Вася. — Допомагай Юльці…
Вирізавши лозину, він наштрикнув минька і, поволі повертаючи, підсмажив його на вогні. Почувся запах смалятини. За кілька хвилин Вася обсмалив три рибини і урочисто поніс їх до друзів, поклавши на великий лопух.
Юлька переможно подивилася на Васю.
— Вирахувала…
— Скільки? — удавано байдуже запитав Вася, приховуючи цікавість і ніяковість.
— Дві тисячі вісімсот тридцять два…
— Ого! — похитав головою Сеня.
— Що — ого? Більше ходили! Давайте поїмо і в путь!
Вася роздав кожному по рибині. Юлька гризнула окуня, скривилась, сплюнула.
— Несолона, — поскаржилась вона.
— Це що тобі — дома чи як? — образився Вася. — Де я солі візьму?
— А мені добра, — заявив Сеня, апетитно уплітаючи минька.
Скоро сніданок був закінчений. Друзі загасили огонь і закрокували вздовж кручі на схід попід розкішними кущами калини, глоду і крислатими дубами.
ОСТАННІ ЗАГАДКИ
Кроки лічила Юлька. Вона йшла позаду Васі і просила його зупинятися через кожні сто кроків, щоб зробити позначку на лозині. Нарешті, потрібна кількість кроків була пройдена. Діти зупинилися в густому гаю, де росли дерева різноманітних видів. Ліворуч простягалося болото, густо поросле очеретом і білою лозою, праворуч — та ж сама висока круча.
Вася розгорнув папір, розгублено почухав потилицю. Юлька зацікавлено поглянула на нього.
— Ще щось є?..
— Хай йому біс, — сердито відповів Вася, — Поки доберешся до тих скарбів, то й дух вилетить… Послухай, що тут написано… "Відшукати дерево сімейства відкритонасінних, залізти на нього і в гнізді хижою птаха взяти наступні вказівки. Біля потрібного дерева росте два куші шипшини"…
— А чого сама квітка не летіла до скарбу? — обізвався Сеня. — Так було б простіше!..
— Чого, чого? — похмуро відповів Вася. — Звідки я знаю. Так треба, мабуть! Та й зараз день! Вдень її не видно!..
Він занепокоєно озирнувся навколо.
— Хіба ж тут знайдеш потрібне дерево!
— А чого ж! — заспокоїла Юлька. — Гай не такий уже й великий. Давай пошукаємо…
— А яке ж з них буде відкритонасінне? — стурбовано запитав Вася, поглядаючи на Сеню, Той, роздумливо дивлячись вгору, на верховіття дуба, поцмокав губами, захитав головою.
Не знаю… Щось пам’ятаю, ніби вчитель говорив у школі. На уроках по природознавству…
— Щось пам’ятаю, — перекривив Вася. — А ти, Юлька, теж не знаєш?..
— Здається, дуб…
Тобі все здається! Треба напевне! Давайте шукати, де тут є дерева з двома кущами шипшини.
Дерев, під якими росли дна кущі шипшини, виявилось двоє, це були дуб і сосна. Росли вони недалеко одне від одного.
Вася замислився.
— Яке ж з них відкритонасінне?
— Давай дослідимо обидва дерева по черзі, — запропонувала Юлька, — Он бачиш — на дубі є дупло, Там, напевне, гніздо…
— Так нам же потрібне гніздо хижого птаха, промовив Сеня. — Там багато гнізд. Он я бачу воронячі, аж ген вгорі…
— Ворона не хижак, — авторитетно заявив Вася.
— Тоді треба шукати гніздо сови, — сказав Сеня.
Але тут гаряче запротестувала Юлька.
— Сова теж не хижак. Вона знищує мишей, це правда, але ж миші шкідливі!..
— Гаразд! — втрутився Вася. — Я зараз перевірю!..
Він поклав сувої паперів з таємничим планом на землю і спритно вибрався на дуба аж до розкаряки на стволі. Скоро він зник у густому листі.
— Дупло! — донісся згори його радісний крик.
Юлька задерла голову вгору і, затуляючи очі долонею від сонця, яке пробивалося крізь листяний покров, гукнула:
— Подивись всередині, може, там воно і є!
— Зараз! — відповів Вася.
Але в ту ж мить з дуба пролунав відчайдушний крик, потім показалось бліде обличчя Васі. Він блискавично скотився по стовбуру до розкаряки і просто впав на землю.
— Що? Що таке? — злякано крикнув Сеня.
— Гадюка! — ледве вимовив Вася. — В дуплі… була…
Не встиг він сказати цього, як Юлька заверещала і відскочила од дуба, злякано показуючи на стовбур. Хлопці зирнули туди і побачили, як по корі вниз хутко спускається маленька зелено-жовта гадючка.
— Це гонець! — закричала Юлька. — Тікайте! Він страшно отруйний!..
Гадючка стрибнула на землю, піднялась на хвіст і люто засичала. Сеню як вітром здуло. Він за одну мить обігнав Юльку і зник за кущем. Вася судорожно вихопив лопатку. Гадючка кинулась до нього з блискавичною швидкістю. Вася відкинув її лопаткою. Вона знову піднялася на хвіст і помчала до зляканого хлопця.
— Бий її зверху! — крикнула Юлька.
(Продовження на наступній сторінці)