Приїхала додому. Прадіда десь нема. Напевне, порається на пасіці в лісі. Я переглянула останні науково-популярні часописи і одразу наткнулася на цікавий матеріал. У журналі "Техника — молодёжи" опубліковано високочастотну фотографію живих листочків дерева з допомогою методу Кірліана. Цей феномен давно відомий, та мене вразило інше: у одного з листочків було одрізано верхівку і після цього поміщено у високочастотне поле; променисте сяйво було відображено не лише довкола залишків листка, а й довкола порожнього місця, де мала бути обрізана верхівка. Як це можливо — такий фантом? Отже, окрім видимої структури (біомаси), очевидно, є енергетичний каркас, по якому будується видимий листок? Чи, може, листок своїм біологічним каркасом витискує "матрицю" в геометричній структурі простору і ця "матриця" ще світиться, хоч тканини вже нема?!
Як мало ми знаємо! А що, коли рослинний світ народився не тут, на планеті, а пронизує собою безліч сфер і просторів, що його енергетична структура багатомірна і вічна, як час, простір, субстанція? Тоді флора лише відображається на планетах типу Земля, як своєрідний негатив, відбиток, і до того ж відбиток збіднений, відносний, частковий. Ну ніби наше власне відображення в дзеркалі — хіба воно може дати уявлення про глибинну суть процесів, що відбуваються в нашому тілі, чуттях, мисленні? Ох ти, як це може бути чудово! Якщо квіти й рослини такі прекрасні в своєму відбитку, у своїх умовних формах з видимої нам речовини, то наскільки вони чудесніші у всеосяжній багатомірності?!
Поговорити б з ними, встановити контакт! Прадід каже, що для цього треба забути себе. Але що означає забути себе? Може, це знайти себе? Правдивого себе…
А чому б не спробувати? Адже бачила я вже чудо. Квіти прийняли мене в свою спілку. Невже я не здатна на прямий контакт?
Піду до правічного дуба. Може, він помітить мене, відкриє своє древнє серце…
Проблукала дві години в лісі, та все марно. Я ж запам’ятала урочище, яким вів мене вночі прадід, і кущі шипшини понад берегом річечки Вити, де ми перебродили, і зарості вільхи та молодого дубняка. Все було так, як і тоді, але тисячолітнього велетня наче хтось прикрив запоною. Втомлена й розчарована, поверталася до села. По дорозі назбирала з десяток прегарних грибів-боровиків. У саду біля хати, мене привітав прадід, ще здалека гукнув:
— Здала документи?
— Атож, дідусю.
— Великий наплив бурсаків?
— Яких бурсаків? — здивувалася я.
— Та абітурієнтів, чи як вас там? — осміхнувся у вуса прадід.
— Абітурієнтів хмара. Тільки медицині від того не легше.
— Чому б то?
— Говорила з багатьма. Цікавилася, чому вони йдуть у медицину. І знаєш — жахнулася.
— Що ж тебе настрахало?
— А те, що майбутні послідовники Ескулапа практично не думають про людину, її здоров’я, покликання, про зв’язок природи і людини…
— Гай-гай, голубонько! Ти дуже багато захотіла. Скажи, чи ти багато думаєш про те, як тобі дихати? Зовсім не думаєш, все це діється машинально, бо легені твої так запрограмовані. Так і вони — оволодівши медичною премудрістю, будуть діяти машинально. Вже одне те, що їх потягло саме в медицину, про щось говорить. Щось в глибині душі чи в сплетінні долі потягнуло їх піти саме по цій стежині. А життя покаже: хто випадково потрапив — відсіється, хто путній — буде добрий плід. А бездари всюди є, то вже справа статистики. Головне — зосередься на собі. Сама досягни найвищого результату. Тоді освітиш дорогу іншим. Древні мудреці казали: "Прекрасна квітка прихорошує весь квітник". Та що це ми з тобою одразу в риторику вдарилися? Чому ти, не встигнувши відпочити, до лісу подалася? Грибків закортіло? А болото на ногах чому? Грибів на горбах повно…
Мені було ніяково, та я призналася прадідові, що шукала прадуба і не знайшла. Він нахмурився і пильно глянув на мене.
— Навіщо це тобі?
— Хотіла… поговорити з ним… Так, як ти…
— Он як! І ти вважаєш, що готова до цього?
— Мене потягло. Здається, що, осягнувши свідомий контакт з деревами й квітами, можна легше знаходити те, для чого ми призначені природою.
— Думка правильна, — задумливо мовив прадід, — тільки ж я повторю своє запитання: ти вважаєш, що готова до такого контакту?
— Не знаю.
— Якби була готова — знала б напевне. Від нас прикрито глибинну тайну життєвої сфери. І недарма. Адже й корінь рослини глибоко занурено в землю. Свиня підриває корінь, а хіба від цього вона стає мудрішою? Свині тайна кореня ні до чого, а дереву таке оголення основи — смертельне. Не ображайся, доню, такими порівняннями. Я дуже серйозно розмовляю з тобою. Недарма ти не знайшла правічного дуба. Це — знак тобі. До нього ти підеш пізніше, коли минеш певну частку стежини. Хіба, прагнучи студіювати математику, неодмінно треба йти до академіка?
— Ти хочеш сказати…
— Вгадала. Перші правила арифметики чи навіть алгебри тобі може роз’яснити навіть шестикласник чи семикласник. Мову має не лише правічний дуб чи якесь інше багатолітнє дерево, а кожне зело, всяка квітка. Весь рослинний світ промовляє, співає, гомонить. Життя — то є співзвучна мелодія. Основне — почути її. Якщо почуєш, є надія, що й тебе почують.
— А там, на Дивич-горі… що було там зі мною? Я ж чула в сновидінні пісні квіток, бачила їхні образи…
— Ти торкнулася їхнього джерела, але олюднюючи його. Є такий термін — антропоморфізм.
— Розумію, дідусю. Треба відсторонитися, забути себе. Ти казав мені про це. Стати самій квіткою.
— Чудово, доню. Це — ідеал. Тільки як же далеко до нього!.. Що ж, пробуй, серце природи відкрите — йди до нього. Тільки ще й ще раз омий душу свою. А тепер ходімо, пополуднуємо. Та засмажимо твої грибочки.
Втомлена, прилягла подрімати. Все не йде з голови думка про всеосяжність живої природи. Якщо це так, і якщо вона має космічні масштаби й виміри, тоді людина повинна змінити сам принцип "вивчення" довколишнього світу. Збагнути, що не лише ми вивчаємо природу, а й природа вивчає нас. Тобто визначає, вимірює наші можливості потенції, здібності, визначає, чи ми відповідаємо її законам і напрямку еволюції. Якщо так — тоді вона оберігає нас і підтримує, а якщо її "експеримент" (котрий може тривати тисячоліттями) покаже, що людина не виправдала надій, щоб покладалися на неї, то природа може повністю трансформувати негідний матеріал і шукати інших помічників у своїй творчій праці. (Так же діємо й ми, люди!). Це треба пам’ятати, щоб не було ілюзій відносно нашої унікальності чи "панування" над природою.
Дивні думки. А може, я вже чую міркування квітів і дерев? Ось вони зазирають у моє вікно, шепочуть щось у подиху вечірнього леготу. Може, радіють, що відкрилося ще одне вухо, здатне почути мову Зелен-Дива?
Задрімала. Приснився хвилюючий сон. Ніби сиджу я на верхів’ї велетенського дерева, горішні віти в нього покалічені, зламані, але воно ще достатньо потужне, буйне, пишне.
Земля далеко внизу, проте мені не страшно, і моє перебування на дереві здається звичним, природним. Знаю, що кудись маю добратися, щось добути. Дерево починав рухатися, звивисті корені-ноги широко ступають понад чагарями, полями, горбами, перестрибують потоки й озера. Я тримаюся легко на товстій гілляці, остраху нема, все довкола миготить, ніби від швидкого польоту. З’являються поселення, люди, хтось дивується, гнівається, кричить, та дерево не звертає уваги на перешкоди — прямує до таємничої мети впевнено, грайливо, урочисто. І мені здається, що сама я вже не людська істота, а пісня, яку співає оця буйна крона, потужний стовбур, невтомне коріння.
Прокинулася, одразу записую сновидіння, щоб не забути.
Тепер уже заснути одразу не зможу. Сад відлунює піснею соловейка, йому відповідають співці з дубового гаю. Надворі парко, десь на обрії миготять грозові зірниці. Вищерблений місяць заглядає у вікно. Духовито віє нічною свіжістю матіола під призьбою. Я перехиляюся через підвіконня, торкаюся пальцями ніжних пелюсток. Які чарівні квіти, які екзотичні! Обрали для розквітання таку виняткову пору…
Подумавши так, я почула переливи срібної мелодії. Чи це ще відгомін сну? Ні, знову чути. Бринить повітря, і пальці мої, торкаючись тендітних пелюсток, відчувають ту ж саму мелодійну вібрацію. А потім слова… Чути слова… Здається, що співає дитя — ніжно-ніжно, але кожне слово западає в душу, зливається з нею.
Так багато сонячних пісень,
І клекоче променями річ,
Легше полюбити ясний день,
Тяжче покохати темну ніч…
І, пірнувши в неба глибину,
Я пелюстки відкриваю в тінь,
Я люблю смеркання таїну,
Матір предковічних поколінь.
Над моїми сестрами нехай
Чується невпинна похвала,
Я ж дивлюся в зоряний розмай,
Ночі я всю душу віддала…
Радість, яка радість! Я почула пісню матіоли. Нічна квіточка розкрила мені серце, довірилася. Побігти до прадіда? Похвалитися? Ні, зачекаю. Матіола гарно застерігає, що не слід прагнути до видимості, суєтності, хвали. Можна відчувати щастя і в незримості, у творчій самотності…
(Продовження на наступній сторінці)