…Спочатку я побачила гурт прадавніх дівчат у довгих полотняних сорочках, прегарно вигаптуваних на рукавах, грудях і на подолі. Всі були у віночках і водили хоровод над Дніпром, а ріка — не така, як тепер. Прозора, могутня течія, потужні водокрути, чисті-пречисті піски край берега. Дівчата співали пісню, і я запам’ятала її слово в слово.
Ой пусти вінок
В потік-потічок,
Понесе його весняна вода.
Ти за ним іди,
Ти услід гляди,
Де твоя любов, де твоя судьба.
Як вінок пристав
Там, де тихий став,
Буде муж тебе ніжити в житті,
Буде цілувать,
Буде милувать,
Ружі заплітать в кісники густі.
Як у водокрут
Хвилі понесуть
Твойого вінка — ти за ним біжи!
Наречений твій
Десь тримає бій,
Ти йому своїм серцем поможи!
Як вінок пірне –
Доленька мине
Стороною твій одинокий дім.
Тільки не журись,
Все одно колись
Заспіває птах в серденьку твоїм!
Ланцюжок хороводу розпався, і дівчата з радісним гомоном кинулися до Дніпра, кидаючи в потік свої вінки. Хвиля підхопила їх, понесла. А потім все розтануло. Я відчула, що лежу на галявині, в густій траві, але не можу поворухнутися. Зненацька відкрилося в мені внутрішнє бачення, і стіна чагарів та квітів довкола стала прозорою. Почулися ніжні мелодії, пісні, і я збагнула, що то співають квіти й трави, святкуючи прихід літа і буйносилля землі. Теперішня моя свідомість теж зберігалася, тому що я знала: все це діється в минулому — може, в дев’ятнадцятому, а може, у вісімнадцятому сторіччі. Звідки прийшла та певність — не відаю. Знання було притаманне тому станові.
Мені здавалося, що я навіть чую слова квіткових пісень, у кожної рослини була своя пісня, свої слова, але зміст їх чітко не вхоплювався, не осідав у пам’яті, залишилися хіба що окремі строфи, та й ті, мабуть, домислені мною пізніше. Щось таке на кшталт: "Звіробій, злотовій, дивний воїн-вихровій!". Або: "У шалений танець пішов юний чебрець! Ну й чебрець, ну й митець, синьобровий молодець!".
Раптово квіти завмерли. На галявину вийшов юнак — високий, гінкий, як лозина, загорнутий в стародавній гіматій. Скорботне обличчя, чорні густі брови зсунуті до перенісся, на чолі залягла глибока вертикальна зморшка. Я знала, що це поет, бачила, що він в полоні глибокої трагедії. Юнак довго дивився на Дніпро, аж доки посутеніло, і в дивоколі спалахнули зірки. На плесі ріки засріблилися відблиски місяця, а я не мала сили поворухнутися, щоб дати поетові знак: окрім нього, тут є живі люди. Він підняв руки вгору, ніби безмовно звертався до всесвіту, і зірки над ним зажевріли під подихом вітру вічності. Обриси сузір’їв здавалися не такими, як я сприймала завжди. Світила горнулися докупи, вимальовувалися мерехтливими пунктирами образи й форми тварин, птахів, казкових квітів. Поет глибоко вдихнув запашне повітря вечора і почав промовляти. Я записую його декламацію слово в слово, бо вона врізалась у душу. Саме декламацію, хоч там, у сні, вона здавалася мені природнішою, ніж звична "прозова" мова.
Вітаю знов тебе, моя оазо,
Тепер востаннє… Ти мені прости.
Страшний потік самотності й образи
Безсилий я уже перенести.
Куди іти? Кому подати руку?
Усе завмерло в ліні і байдужжі.
І навіть ви освячуєте муки,
Фіалки ніжні і кохані ружі.
Ви одяглися в мантії владичні
В жорстокості і злоби на виду.
Краса квіток — то соус ідилічний
До страви, де прикрашують біду.
О любі квіти! Нащо ви прекрасні?
Манити душу ще у сповитку?
Накинути на неї дивне ласо –
Пелюстки з терном в царському вінку?
Простіть мене, не ганю вас нітрохи,
То біль душі в словах моїх кричить.
Ви — могікани дикої епохи,
Де квітам і поетам вже не жить!
Проте спокійні ви і величаві
Перед лицем конаючого дня.
А я — поет… і слів моїх держава
Уже сідла останнього коня.
Я відчула, що він самогубець, збирається покінчити з собою. Захотілося скинути з себе мару безсилля, підвестися з трави, зупинити його. Сказати йому, що трагедія минулого подолана, що люди вже починають розуміти красу поезії й любові, що вони ступили на стежку зірок, долають відчуженість і ненависть. Дарма! Моє палке бажання не могло перейти в дію, я лежала, мов кам’яна.
Він ступив до кручі й кинувся у Дніпро. Тоді я отямилася від забуття, подолала знемогу. Де взялися сили: стрибнула у воду, розшукала на дні знетямленого поета. Він плив у течії безвільно, і довгі пасма водорості сповивали його блакитне тіло. Я винесла його на берег, поклала на траву. І сталося диво: тіло його опадало клаптями на землю, випаровувалося, а замість нього виникла ніжно-зелена постать, вся в квітах. Вуста, ніби пелюстки троянди, волосся подібне до сиво-зеленої трави ковили, очі, як блакитні незабудки. Галявина радісно загомоніла: "Він наш, він тепер наш!".
Поет, підвівшись з трави, звернув погляд до мене.
— Сестро Русаліє, — ласкаво сказав він, — ти врятувала душу мою, слово моє. Тепер я стану серцем квітів, ждатиму суджених друзів, котрі зуміють почути поклик ніжності й краси. З тобою ми зустрінемось у прийдешньому, і ти знову впізнаєш мене. І стежка квітів простеле нам килим. Не забудь… Не забудь… Не забудь…
Я отямилася, а його слова ще відлунювали в мені, і були вони такі ж реальні, як спів птахів у гущавині, і дзижчання джмелів над квітами, і далекий гук теплоходів.
Прадід, який чекав мене біля човна, ні про що не питав, лише пильно глянув у очі, вдоволено кивнув. Вже пристаючи до протилежного берега, скупо сказав:
— Бачу — прийняла мій подарунок, доню.
— Прийняла, дідусю. Тепер уже навіки.
І ось я наодинці з моїм зошитом. Що можу передати білому аркушику? Хіба спроможні темні закарлючки літер відтворити таємничу реальність дива? Хіба вогонь втримається в паперовій посудинці? Правду сказав ти, дідусю: основне в тому, що з нами відбувається, — нове народження. Тільки той, кому відкрилися небувалі очі здатен збагнути новий обрій. Передати в словах чи якось інакше таємницю — марна справа! Можна тільки покликати друга до зачарованої криниці і, якщо він відчує спрагу, запросити ковтнути живлючої вологи…
…Здала документи до медичного інституту. Є надія, що мене приймуть поза конкурсом. Це залежить від того, скільки медалістів претендуватиме на вступ до цього вузу. Та все це байки! Я ходжу вулицями Києва, мов сновида: не бачу людей, не помічаю машин. Дивуюся лише деревам і квітам, яких зустрічаю тут, в урбаністичному лабіринті. Як все в мені змінилося після чаклунського подарунка прадіда Василя! Недавно зустріла у підземному переході на Хрещатику жінку в кошиком волошок. Жахнулася. Якимсь глибинним зором побачила все, що відбувалося з бідолашними квітами: насильне висмикування з рідного грунту, мученицька поїздка в задушливому автобусі, спрага й знемога на вулицях міста в очікуванні миті, коли хтось купить їх і напоїть хлорованою водою перед остаточною смертю.
Тепер мені зривання, квітів здається злочином, жорстокою і невмотивованою акцією. Збирати плоди, вирощувати необхідне зело — то одна річ, а мучити квіти, вважаючи це ознакою естетичності й доброго смаку — дикунство. Адже ми породжені в надрах рослинного світу, є його часткою. Наше тіло єдине з ними, спільний біосферний організм. Чому ж ми так бережемо, пестимо власну частку і так бездушно, байдуже топчемо, нищимо те, що формує нас, дає життя, повітря, красу?
Поїду знову додому. Доки вирішується справа вступу, побуду ще з моїми друзями, побратимами — квітами, травами, гаями. Спробую розгадати для себе найдивовижнішу тайну — тайну нашого співжиття з рослинним царством. Хто ми для квітки? І хто така сама квітка — дивовижне, довершене явище життя?..
Їдучи в автобусі, читала книгу Джордано Бруно "Вигнання торжествуючого звіра". Звернула увагу на глибокозначну фразу: "Реальне буття індивіда витікає з його зв’язку з цілим".
Слово "ціле" в нього підкреслене, мається на увазі універсум, всесвіт, космос, єдине буття. Моя думка потекла далі: адже цілого нема без частки. А ціле — вічне. Отже, індивід вічний? Логічність висновку — безсумнівна. Тоді як саме вічний індивід?
Знову повернулася до роздуму про квітку. Біосфера — це в основному рослинний світ, флора. Фауна і зокрема людина — то лише мізерний відсоток могутньої ріки життя зеленого світу. Якщо допустити, що флора є певний фазовий стан буття самої матерії, тоді життя Зелен-Дива вічне. А оскільки ми виникли з геноглибин квітки, то її вічність є й нашою вічністю. А що коли не ми, люди, є лідерами життя, а вона — квітка? А ми лише її наймолодші діти, виплекані в останні секунди геологічного календаря? Для чого ж ми тоді з’явилися?
(Продовження на наступній сторінці)