— Пс-с-с... (Озирається). Я проговорився!.. (Шарпається). Тікаймо... Знову тікаймо... Тікаймо з Європи... Що? А?.. Хіба той млин був у Європі?.. Ні чорта не розберу! Ми збились остаточно.
(Швидко проходять навшпиньки геть. Попереду — Попов. Замикає процесію той що в спідниці. Зникли).
Гонг. Відкривається завіса.
II
1
Тужить стара Лендериха, молотячи качалкою горох біля хати, на розстеленій ряднині. Та й так того гороху пильнує, ніби то бозна яке добро, як святої паски. Та й тривожно озирається. Та й мліє від туги. Збентежено звелась:
— Де ж це він? Коли б знала де його шукати... Всюди була, — як у воду впав... Мій єдиний та й нещасливий...
(Похнюпилась і стоїть з качалкою над тим горохом, переламана тугою).
— Боже... Ще Тобі мало... Чим то я так завинила?.. Чим я — бідна, темна мати так завинила, що Ти мене так без кінця караєш?.. Чи Тобі нікого карати, Боже ж ти мій?.. Хіба то я церкви зруйнувала, чи то Я тебе розпинала, хіба то Я малих діток живцем морила, хіба то Я світ і Тебе дурила?..
(Та й витирає рукавом сльози... Сльози, як той горох).
— Карай... Все — все відібрав Ти у мене руками людськими. Здоров'я, і радість, і мужа, і діток... Та й останню радість відняв, останню дитину так покарав (озирається). Почують, то й мене, як Тебе, розіпнуть. Як весь рід розп'яли. Либонь, Ти з ними спілку маєш — (плаче) — всіх, хто отак нарікає, нагла мука і смерть побиває... (Та й вжахнулась). Ой, Боже-Боже! Ти вже й мені розум відібрав, як моєму синові та й моєму мужові, та й цілому родові бідному та й беззахисному...
2
— Що це ти, Ганно, на Бога нарікаєш?.. — вийшла сусідка крадькома з-за хати, озираючись позад себе й приглядаючи всюди. Стара Лендериха витирає сльози і береться молотити горох. Молотить.
СУСІДКА озираючись, шепоче:
— Ти б хоч у присінках молотила, бо ж тут усе видно... Таж за самі колоски на каторгу позаганяли, а це горох!.. (Присідає і бере побожно стрючки, розлущує любовно й хижо. Зітхає) — Наш піт і наша кривавиця... За це ж ми й злодії.
МАТИ
— Та вони ж уже, мабуть, всі повтікали.
— Е, де там... Там таке робиться!!. Саме тікають, вже зовсім... Та й... (Озирається). А людей ти не боїшся?
— Та отож... (зітхнула) — Біда наша... Самі себе їмо. Скрізь... Боже мій, Боже!
СУСІДКА озираючись, шипить:
— Зараз же побіжать!.. Як тільки нємєць прийде — зараз же побіжать, як в Гепеву бігали.
МАТИ загортаючи нишком полу ряднини:
— Таж усі брали! І ви, і я, і всі. Це ж — трудодні наші... Власть же все геть палила, сам голова палив усе, палив дощенту, а люди з вогню нишком крихти вихапували... (Озирається нагло і рукою заслоняє горох). Так вони ще тут?
СУСІДКА:
— Тут... Нємєць стороною пішов, чи затримався, так той аргат, уже був утікши, знову вернувся і, мов сатана, гасає. Ще не все, бач, спалив і поламав, не всіх виарештував і не всіх діток на вакувацію вигнав. (Утирає очі й хитає головою). Боже, — старе й мале, як ті горобці розполохані, по коноплях та по бур'янах ховаються... (Озирнулась, на хату кивнула): А Данило ж де?
МАТИ стрепенулась, сполохалась:
— І ти не бачила?.. Так де ж він?! І Сашка не бачила?
СУСІДКА:
— І Сашка не бачила. Але не журись, — що йому... такому станеться?..
МАТИ витирає сльози:
— Ото ж, ото ж ...Він же, як малий... Такий... Кажуть, на млині були вдвох... І той — малий та безпомічний...
СУСІДКА аж скинулася:
— Сашко безпомічний?!. Не журися... Бог знав, кого й для чого сотворяв, і де йому жити приділяв. Таке затяте, та безстрашне, та невгамовне.
— Та й що з того... (Гірко так).
— Не скажи! То не ми з тобою. То якесь диво, а не дитина. Ані в вогні не горить, ні в воді не тоне! Одно-однісіньке, а не бере його ні грім, ні туча. Кинь його об землю, а воно, як кошеня,— на лапи... То великих батьків та й ще нове насіння. І де не бігає, де його не завезуть, зав'язавши йому світ, як щеняті,— а воно все назад, все на Україну ту нещасну вертає, та все її ви зволяти збирається... Мов би в твого Данила пішов.
МАТИ зітхає, посміхається крізь сльози журно та й молотить тихо горох.
— Визволяв... (Та й хитає головою).
СУСІДКА теж зітхає:
— Та я давно помітила... Що ж то з ним скоїлося?.. І не ліпшає?
МАТИ хитає головою:
— ...Цілі ночі було лежить — після тюрми тії, — лежить та й думає, та:
"Я, КАЖЕ, МАМО, НІЧОГО В СВІТІ ВЖЕ НЕ ХОЧУ... Я ТІЛЬКИ ОДНОГО ХОЧУ, МАМО, — ЩОБ З ТИМ СЛІДЧИМ МОЇМ, З ТИМ КАТОМ КОЛИСЬ ПОМІНЯТИСЯ РОЛЯМИ... І ЗА ВСІХ ЗАМУЧЕНИХ — ЗА БАТЬКА, ЗА БРАТІВ, ЗА СЕСТЕР, ЗА МАЛИХ ДІТОК, ЗА ВАС, ЗА СЕБЕ... О, ТІЛЬКИ Б ПОМІНЯТИСЯ, КАЖЕ, РОЛЯМИ..."
І сохне, і не їсть, і все думає-думає, і мовчить, як мур... Та й (витирає очі) — помінявся ...Така була Божа воля, щоб відняти розум... останнє, що ще мав крім душі і серця. Вже я й по ворожках, вже я й по шептухах. А Він каже: — "НЕ ТРЕБА, МАМО, ВОРОЖОК... Я НЕ ХОРИЙ. ТО ЛИШЕ ВОГОНЬ ГОРИТЬ! І НІХТО ЙОГО НЕ ПОГАСИТЬ... І НЕ КАДІТЬ МЕНІ... Й НЕ ТУЖІТЬ: Я НЕ ВМРУ І НЕ ЗАГИНУ... Я ДОТИ НЕ ВМРУ, ДОКИ ВСЕ НЕ ЗБУДЕТЬСЯ, МАМО!" (Хитає головою).
СУСІДКА:
— Який чоловік був! Який чоловік... Ой, Боже! — Хамула!!.
З
Засапавшись, на подвір 'я вбігає ХАМУЛА з кількома озброєними членами самоохорони.
Мати вже не мала часу закрити горох, лише сусідка злякано загорнула край ряднини.
ХАМУЛА:
— А-а... Стара карга!.. (Рукою показав хлопцям на хату і навколо, і ті мерщій кинулися все обшукувати). Молотиш? Народне майно зграбувала та й для нємців млинці готуєш?..
(Підійшов і розметав ногами той горох на всі боки).
Звелась МАТИ й мовчить, лише дивиться великими очима, не кліпаючи, просто. Опустила руки і качалку забула з руки викинути.
ХАМУЛА:
— Млинці готуєш?! (Вибив ногою з руки качалку). Зброю геть! Де син?!
(Сусідка тим часом, хрестячись та задкуючи, зникла).
МАТИ помалу:
— А я хотіла тебе спитати... Ти ж власть. І ти всім моїм дітям лад давав...
ХАМУЛА:
— Мовчать!!. Так, я власть і я тобі зараз це доведу... Я тобі покажу, хто такий Хамула... (Підступив ближче). Де син, я тебе питаю? Де той психопат, що "України" йому так захотілося?!
МАТИ повільно, допитливо дивлячись великими некліпаючими очима:
— Не лякай матері, чоловіче... І чого тобі від тієї "України" треба?.. Ти ліпше скажи, де ж він?.. Та за одно скажи — де й інші мої діти?.. Ти ж їх позаганяв десь... За тую "Україну" та й за тії колоски... Та й, либонь, і мене поженеш за горох ось...
ХАМУЛА вишкірився:
— Значить знаєш, що тобі належить за горох. Ех, ти...Стара шкапа.
МАТИ витирає сльози:
— А знаю, сину... Не знаю тільки, чого це ти ще тут? Чи, може, на старе своє подвір'я забіг подивитись, де ще безштаньком бігав та з хлопцями моїми в цурки гуляв?
ХАМУЛА не витримав погляду, опустив очі, насупився, нервово притупуючи в чеканні вислідів обшуку:
— Помовч, стара... Агітацію розвела...
МАТИ не чуючи, про своє думаючи:
(Продовження на наступній сторінці)