«Ave Maria» Багряний Іван

Читати онлайн поему Івана Багряного «Ave Maria»

A- A+ A A1 A2 A3

 

Всім бунтарям і протестантам,
Всім, хто родився рабом — і не хоче бути ним,
Всім скривдженим, і зборканим, і своїй бідній матері
Крик свого серця присвячую.

Автор

 

ДРУЖЕ МІЙ ЛЮБИЙ!

 

Прошу — не називай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає.

 

Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй мене поетом. Бо слово п о е т скорочено стало визначати — хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар…

 

Не іменуй же мене поетом, друже мій. Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі, я хочу бути тільки нею. І сьогодні я цього найбільше хочу.

 

Ударившись об мур вифарбленої в красивий колір підлости і відскочивши від нього, я покотився в протилежний бік. І тепер уже не знадить він мене і не вдарюся я об нього, бо це дуже боляче.

 

Проте я не шкодую — так мусіло бути. Це наука.

 

Не іменуй же мене поетом, друже мій. Прийми цей твір, як приймав ти його колись — три роки тому, — за одверту сповідь одвертої людини. Тоді він тобі припав до серця. Але тоді ти чув його тільки з уст моїх, сьогодні ж з нього я починаю свій похід по новій дорозі, обсипаній камінням.

 

Я на це остаточно зважився внаслідок об’єктивних і суб’єктивних причин, і якщо зломлю собі шию, то не буду дуже шкодувати. Мокрий води не боїться.

 

Ти збентежений! Так-так, це ж виходить за рямці твого розуміння. Не турбуйся, це ж просто.

 

Ти кажеш: "Обминай те каміння, будь гнучким, будь липким, улесливим, запобігливим і, головне, будь покірним, — і ти будеш щасливий". Це кажеш ти, що маєш титул редактора, затишну кімнату і щороку по двічі їздиш на курорт. Гаразд.

 

Ну, а я кажу: "Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ". Ти пізнаєш його на власній шкурі. А пізнавши світ, ти пізнаєш себе і не понесеш ніколи душу свою на базар, бо вона буде цінніша за Всесвіт і не буде того, хто б її зміг купити.

 

Бачиш, — це майже те ж саме.

 

Що? Хтось там каже, що це "куца філософія". Не винен же я, друже мій, що в нього розум завдовжки лише від редакторського портфеля та до свого ліжка.

 

Пробував ходити по-твойому і як ходять інші, і не зумів. Це гидко. Це більше, ніж гидко. А ще гидко, що такі та шукають сучка в оці твоєму.

 

О, скільки чванства,

скільки бруду,

скільки фальші… лицемір’я… шкурництва.

Гей, не іменуй же мене поетом, друже мій!

 

Прийми цю річ і знай, що лежало моє сумління в вашому портфелі, та не лежатиме вже там ніколи-ніколи, як і не замовкну я ніколи, доки ходжу на цій планеті.

 

1929 р., Київ

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Какие ужасы кипят в моем
огне
Для этих псов, что лижут
пыл мой ярый, —
акие им пожары сквозь
удары
Метаються, чтоб смерть
искать во мне.
О женщина, вся в черном!..

Э. Верхарн

 

ПРОЛОГ

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І вся людськість хіба не єсть
інфузорії
(пожирай, пожирай себе в
краплі води)?

П. Тичина

(«В космічному оркестрі»)

 

ПЕРЕСМАГЛИ, порепались губи,

Цілував лише вітер та час…

Я такий необтесаний, грубий,

І мій біль не за вас, не про вас.

 

Не про вас, що спокійні і певні…

Не про вас, в кого сила — закон,

Що прийшли і, мов велетні древні,

Штурмом злота взяли рубікон,

 

Узяли і усілись на троні

(Щоб судить непокірних братів):

"О віки! Наші скарби мільйонні!

Наші ви!!!

До незнаних часів!" —

 

Не за їх, що з крицевих Нью-Йорків

Заґнуздали, мов спрут, бігуни…

Нарядили любов у опорки,

А культуру — у панцир війни.

 

Або тих он шляхетних, що мітять

На героїв казковий шолом,

Золотаві вінки Афродіти,

А сестрі…

Дні печаллю розбиті

І ганебне тавро на чоло.

 

Такі чисті, культурні і чисті:

Непокірних пускають в "расход"

І на брата, на братові діти

Шлють наклепи й десятки угод

Запродажних,

за мілку монету,

За блискучі дзвінкі копійки…

 

Не про Вас я. О, що Вам поети?

Такі мудрі, гуманні такі.

 

Я всього лиш, всього про Марію,

Я про тих, кого час заґнуздав,

Димом смирни в леґендах овіяв

І пожер Ваш голодний удав.

 

О Ви, люди — брати по плянеті,

О в’язниць і законів творці!

Ідеал Ваш — новенькі штиблети

І портфель в "худосочній" руці.

 

Ви боги. Ви Владарі. Ви…

Кретини!

Хто сказав там, що радість — закон?!

Мабуть, той, що єдину дитину

Зґвалтував

для рублів,

для корон.

А після у костьолі, у клюбі

Розпинався за брата свого,

Смертним боєм ламав свої груди:

"Я за нього в петлю і в огонь!!"

 

Так, я знаю, — я виріс між вами,

Так, я знаю, — бодай би не знать:

Ви за підлість ув’єте вінками,

За любов — ведете умірать.

 

Як пройдете за браму, в майбутнє?

Хто-бо там поручиться за вас?

Ви ж смієтесь, смієтесь на кутні,

Що проглинете радісний час.

 

Розікрадете радості в брата,

Обміняєте щирість на кров…

Знов безсовісний буде багатим

І в загоні, в повіях любов.

 

Там

піднімете серце мотором,

Зведете діафрагми очей;

Рабський мозок, невільний учора,

По шаблону дротів потече.

 

Ні, не встанем, не встанем з могили

Привітать Вас, "васали нові"!

Не для того літа розгубили

І любов потопили в крові.

 

Ось прийшли і пройшли покоління…

На кістках животієте Ви, —

Такі ж сірі і жадні створіння,

Як в вихрастій моїй голові.

 

Так ідіть же в прийдешнє, незнане, —

Свої скарби і досвід несіть,

І "незнане" —

обернете в "знане",

На шаги почеканете мить.

 

А як пройдете браму в майбутнє,

Не кажіть, що у вас були Ми.

То було, просто так…

на розпутті,

Серед вічної вічно зими…

 

Я всього лиш, всього про Марію, —

Я про тих, кого час загнуздав,

Димом смирни в леґендах овіяв

Й задушив

Ваш голодний удав.

 

 

ІНТРОДУКЦІЯ

 

СТУКАЄ ВІТЕР до мене в вікно,

Наче повія, забута давно…

Ну, і куди я із болем моїм?

Кому? Ну, кому розповім?

 

Стука… Ввіходить… Стає у кутку —

 

Чорна у чорнім колючім вінку;

Слова не мовить, руки не зведе…

І ніде я не дінусь, ніколи, ніде.

 

Цей образ ще змалку, ще там — в давнині,

Дійсність жорстока пришила мені

І за людей,

за їх правий закон

Тяжить, як камінь,

довічний прокльон.

 

Тінню ввіходить, стає у кутку —

Чорна, в смішнім кропив’янім вінку…

Стукає вітер і плаче в вікні —

Тягне і сотає повість мені:

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

По рудих полях,

На сухій землі

Павутиння, як дим,

Поснувалось

І скорбить земля…

Летять журавлі —

З нелюбої родини

Зірвались.

Гей летять туди,

Де немає сліз,

І курличуть — прощаються

З полем…

Залишився сум,

В павутиння ввивсь, —

Сірі стерні квітчаються

Болем.

 

Стереже верба

(Ах, оця верба!

Вартовий на шляху

Замогильнім), —

Виглядає дні,

Проважає дні,

Пропускає ключі

Журавлині:

 

"Ну куди мчите?

Куди втечете?

Та візьміть і мене

До зграї…"

 

Але де ж той крин

Золотий цвіте?..

Ой, немає його,

Немає…

. . . . . . . . . . . . .

 

ДЕСЬ її — Марія

Голубова — звали.

Ти прости, читачу,

прізвище просте,

В давнині зап’яте

чорним запиналом,

Для людей мізерне,

сіре і пусте.

(Продовження на наступній сторінці)