САШКО зітхнув. Сів. Тихесенько награє якусь мельодію. Глянув на дядька, скрутнув головою. Подумав, урвавши гру. Потім награє мелодію "КОЛИМА ТИ КОЛИМА", а далі починає задумливо співати:
(в першій строфі один рядок по-українськи, один по-російськи, шаржуючи).
Колима ти Колима —
Новая планета...
Дванадцять місяців зима,
Астальноє — лєта...
— Ха... і всі голі як у раю... (підморгнувши, наспівує голосніш):
Ходить Єва по снігу,
А Адам по кризі,
Без чобіт і без... умгу,
Чисто, як у книзі.
(Голосніш. З гіркою іронією):
Ех-ма, ти Колима —
Край соціалізму!
Кожен карцер і тюрма —
Школа комунізму...
(Голосніше. Саркастично):
Ех-ма, ти Колима —
Арештантів бочка —
І сіцілізму там нема —
Комунізм і точка.
(Дерзко):
Ех-ма, ти Колима —
Царство для народа!
А мене, бач, там нема,
о я хто? —
Прохода!
Ех-ма, ти...
От чорт. (Чухає голову) — А про "Конституцію" — забув (Зітхає) — Старий уже став. (Перебирає клавші. Починає знову тихо, журно):
Батько мій на Соловках,
Мати — на Печорі...
Я ж — як лист, по всіх світах,—
На землі й на морі
Колима ти Колима...
(Приграє куплет без слів. Далі знов):
Мати родом з Кобеляк,
Батько — з Ромодану,
Ну? а я собі козак —
Просто — з Магадану.
Ех-ма, ти Колима...
(Приграє без слів. Далі знову):
Ромодан мій Ромодан,—
Бачив чудасію?—
Пруть Полтаву в Магадан
Через всю Росію.
Ех-ма, ти Колима —
Царство комунізму.
Там петелька і тюрма —
Все з соціалізму.
(Дерзко, глумливо):
Ех-ма, ти Колима!
Якщо ти планета, —
То мене там все нема.
Бо я є комета.
Ех-ма, ти Колима —
Арештантів бочка.
Я там буду, хоч нема
І тоді, брат, — точка!
(За дверима шум).
До речі,— доки Сашко грав та співав, Данило перестав гойдатись, став пильно придивлятись до машинки. Зібрався, мов тигр до скоку. Щось шепоче. Грізно супиться. Беззвучно визвірившись, погрожує. Словом, починає "вести слідство". Дивиться то на чорнильницю, то на машинку. Сміється мефістофельським мовчазним сміхом, нагло вриває і, втопивши невидющі очі просто себе, в нікуди, ворушить губами. Кашкет йому збився на брови. Сидить, важко спершись спиною в крісло і трохи нагнувши голову.
(За дверима шум. Сашко нашорошився).
9
ГОЛОС — обурений, бундючний, владний:
— Ви мене не ведіть! Я сам піду... Ні, не туди!.. Я хочу до генерала... Ми хочем до генерала... То мій знайомий...
(Сашко стрепенувся).
ГОЛОС ЛЕЙТЕНАНТИКА, по-енкаведівськи:
— Давай іді!.. Герой тоже...
— Без рук! Без рук!.. Та що ж це таке! Я ж генерал... Куда штовхаєш, скотина!? Я туди не піду!.. Яке ти смієш генерала штовхать?!. (Розпучливо) — Ну, товаришу полковник! Ну, скажіть Ви йому....
ГОЛОС ЛЕЙТЕНАНТИКА, саркастично:
— Хе... Скажи своїй бабці. Ти знаєш, куди ти попав?!
— Знаю. В штаб генерала ПОПОВА. Це мій друг... Мій давній друг...
ГОЛОС ЛЕЙТЕНАНТА, глумливо:
— В штаб генерала Духоніна ти попав!
— Ти п'яний... В штаб Попова... Роззуй баньки!
ГОЛОС ЛЕЙТЕНАНТА ображено, обурено:
— Ага... Ну ми ось подивимось...
(Відкриваються двері, — входить рознервований і роздрочений ляйтенантик. Сашко, привстаючи, махає рукою).
Л-НАНТИК:
— ТОВАРИШУ КОМАНДИР! Там якийсь... прахвост, каже...
САШКО гаряче, хапливо:
В льох! В льох!.. (Аж зажмурився. Схопився, тримаючи гармонь в одній руці за ремень, — вона помалу розтягається, пишучи одним голоском). В льох!..
Але не скінчив Сашко фрази, як за лейтенантиком вдерлись як ихось три типи, — два дебелі, один сухорлявий. Всі химерно вбрані в цивільне. Пики випещені, але вбрані вони в випадкову, "збірну" селянську одежу. Той, що називає себе генералом — в куценькій сірячині, рукави короткі, вишита — чи не жіноча навіть — сорочка, на голові заячий капелюх, сидить на маківці, бо малий. Другий — в якімсь кожушку, шия перев'язана жіночою хусткою. Третій — в бабській куцині. По чоботях і по штанях видно, що військові.
КАПЕЛЮХ радісно:
— Ну, ось і він!.. (Та й напоровся на Сашкові очі. Здивувався Оглянув, як той стоїть в розгубленій позі, тримаючи гармонь в одній руці, що, розтягаючись на весь міх, пищить наростаючим тоном).— А це хто?.. Чудо двадцятого віку?!?
(Гармонь зареагувала другим здивованим голосником, зачепившись за халяву).
САШКО насупився, як туча, оговтавшись:
— Так точно!.. А ви — (кивнув на обох презирливо, зловісно).
— Хто такі будете? (Кинув гармонь на лаву — вона люто гаркнула всіма голосами, впавши).
КАПЕЛЮХ не зважаючи вже на Сашка, до Данила:
— А, дружище!.. Скільки літ! Скільки зим!..
(Сашко тим часом тяжким кроком зайшов наперед, до столу і став дивлячись понуро, по-енкаведівськи примруживши очі).
КАПЕЛЮХ:
— Ну, здоров, дружище!!.
ДАНИЛО звівши на Капелюха грізний, маніякальний погляд, дивиться хижо... "А-а-а..." — І враз люто кулаком по столу:
— До лампочки!!. (Аж Капелюх шарпнувся, а з ним і обидва новоприбулі, перезирнулись. А лейтенантик біля дверей злорадно потер руки і підморгнув):
ЛТ-НАТНИК про себе:
— Хе-хе... Це тобі Енкеведе, а не бал з дєвочками...
КАПЕЛЮХ.
— Хе-хе... Впізнаю, впізнаю, дружище, по словах, по цій самій "лампочці", що означає — дурниці мели до лампочки, сіреч — як об стіну горохом... Хе-хе...
ДАНИЛО (категорично)
— До лампочки!.. (Ще й кулаком по столу). Говори! Говори, гад!..
КАПЕЛЮХ розгубився, озирнувся:
— Та ти що?.. Та бог з тобою... Обпився мо?.. Це ж я — генерал Сльозкин, а це полковник...
САШКО понуро, тяжко, акомпануючи собі носком чобота:
— Так що говори — чого з фронту втік!?
КАПЕЛЮХ спалахнув:
(Продовження на наступній сторінці)