«Південний комфорт» Павло Загребельний

Читати онлайн роман Павла Загребельного «Південний комфорт»

A- A+ A A1 A2 A3

— Може, все-таки спробуємо? — пробурмотів ні до кого професор. Лариса Василівна не встигла йому відповісти, бо чоловік так само мовчки метнувся за двері і щез, ніби його тут і не було, аж Твердохлібові закортіло озирнутися, щоб переконатись, що все це йому не сниться. Безглузде становище.

— Раз я вже вернувся, за що прошу мені пробачити,— сказав він,— то чи не міг би я подивитися на історію хвороби дружини Масляка?

— Ви можете навіть одкрити тут стрілянину! — зло кинула асистентка, тепер не приховуючи своєї ненависті до слідчого. Як в опереті: "Я тот, которого не любят". Але хто ж дуже любить слідчих?

— Я стріляв тільки тоді, як служив у армії,— примирливо мовив Твердохліб.— У слідчого прокуратури немає зброї.

— Що ж вас захищає од убивць?

— Закон.

— Ти вже, Лесю, не сердься, а покажи там товаришеві,— втомлено сів край столу Костриця.— У нього теж воно... Наше діло пускати людей на світ, а вже що з ними зроблять — хто ж те знає... Покажи там, що в нас є...

Знов Твердохліб ішов через один двір і через другий слідом за хиткою і хисткою постаттю, в реєстраторській на першім поверсі Лариса Василівна подала йому тоненьку папочку, не запросила сідати, стояла сама, вичікувально колола його своїми трикутними очима.

— Може, я десь примощуся,— промимрив Твердохліб,— щоб вас не затримувати...

— А ви й так не затримуєте. Дивіться.

Він розгорнув папочку й здригнувся. Дивитися й не було на що. Один-єдиний аркушик. Прізвище, вік, стать, діагноз, три рядки про вжиті заходи, підпис чергового лікаря — і все. Людське життя.

— Як же це? — нічого не міг збагнути Твердохліб.— Тут нічого... Прибула о третій ночі, а вже за півгодини... Нічого не розумію...

— "Швидка допомога" привезла вмираючу о третій ночі. З ОХМАДИТу. Масляк домігся, щоб перевезли дружину сюди. Ті не мали права, але... Ніхто вже не міг нічим допомогти. Вся медицина світу безсила...

— Професора Кострицю не викликали?

— Ні.

— Чому?

— Чому-чому! Тому що він у цей час їхав з конгресу в Москві поїздом № 1, у вагоні № 2. Вас це задовольняє?

— Тоді як же?

— А ось так. А ви ходите і морочите голову!

— Даруйте. Мені треба обдумати все це.

— Обдумуйте! Скільки завгодно! Хоч до двохтисячного року!

Вона висмикнула папочку з його рук і подала реєстраторці. На Твердохліба більше не дивилася.

Він мовчки вклонився і пішов. Таким розгубленим ще не був ніколи.

Уперше за всі роки їхнього спільного життя Твердохліб вирішив порадитися з Мальвіною. Все ж таки його дружина — фахівець. Не мав звички переповідати Мальвіні свої службові клопоти, вона також ніколи не цікавилася. Життя йшло паралельно, як у біографіях Плутарха.

Коли ввечері, плутаючись у недомовках, Твердохліб заговорив про справу Костриці, Мальвіна попервах нічого не збагнула.

— Ти про кого? Невже про самого професора Кострицю? — округливши й так великі очі, поспитала вона.

— Хіба неясно? — спробував усміхнутися Твердохліб, поволі починаючи розуміти всю недоречність свого звертання до дружини.

— Ти знаєш, хто ти такий?

— Ну?

— Ненормальний — ось хто! Ні, ви тільки погляньте на цього борця за справедливість! І з таким чоловіком я жила стільки років! Мамо! Ти чуєш, мамо?

З найглибших .надр велетенської професорської квартири, лагідно мружачись, усміхаючись ангельською своєю усмішкою, з'явилася Твердохлібова теща Мальвіна Вітольдівна, колишня балерина, а тепер просто дружина Ольжича-Предславського і мати оцієї роз'юшеної молодої жінки, такої не схожої на неї ні тілом, ні душею (хоч і носила те саме ім'я). Мальвіна Вітольдівна покліпала очима, безпорадно розвела руками.

— Ну, Теодор? Ну, що ви тут?

— Ах, не називай ти його цим безглуздим ім'ям! — вигукнула Мальвіна.— Який з нього Теодор? Він просто вульгарний Хведя, який може накинутися на пристойного чоловіка, на такого чоловіка, боже, на якого тільки чоловіка!

— Мальвіно! — докірливо зітхнула теща.— Ти забула, що твій рідний батько має відношення до цього... як його?., до правосуддя... Ти мала б вибирати вислови...

— Яке мені діло, до чого має відношення мій батько? А от твій зять — він хоче віддати під суд самого професора Кострицю! Ти про таке чула колись? Могла б ти уявити, щоб хтось заніс руку на професора Кострицю?

— Кострицю? — Мальвіна Вітольдівна ніяк не могла згадати, де чула це прізвище. Щиро кажучи, її цікавила тільки музика і все, що з нею пов'язане, але, здається, там ніколи не зустрічалося таке прізвище.

— Може, Караян? — несміливо спитала вона дочку.

— Та який Караян! Забудь хоч на хвилину про своїх музикантів! Костриця. Славетний гінеколог. Той, хто жде Героя. Про нього вже робить фільм Столяренко, а Столяренко робить фільми тільки про тих, кого не зупинить ніяка сила. А ось твій зять захотів зупинити.

— Я ніяк не можу пригадати,— може, щоб якось злагіднити натиск Мальвіни, всміхнулася теща,— ніяк...

— А Кірстейна ти пам'ятаєш? Ти ніколи нічого не хотіла знати, окрім свого балету та своєї опери. А доля рідної дочки... Сто разів казала я тобі, що професор Костриця згодився бути науковим керівником моєї дисертації, а тепер твій зять і ти з ним...

Про дисертацію Твердохліб чув. Власне, й не про саму дисертацію, а про бажання Мальвіни стати кандидатом наук. Хтось їй вибрав уже тему. З не зовсім пристойною назвою. Про жіночі хвороби. Може, саме Костриця і порадив? А він, як останній телепень, нічого не знав. Але, зрештою, яке це має відношення до правосуддя?

Так подумавши, він і вголос висловив свій подив, але не знайшов у дружини ні розуміння, ні співчуття — навпаки, її обурення досягло тепер, сказати б, критичних меж.

— Коли те, що я тобі сказала, не має відношення до твого так званого правосуддя,— закричала Мальві-на,— то й ти не маєш однині аж ніякісінького відношення ні до мене, ні до всіх нас, і взагалі...

— Мальвіно,— спробувала подіяти на дочку Мальві-на Вітольдівна,— хіба так можна? Треба бути толерантною...

— Толерантною! Хай забирається з нашої квартири на свою Куренівку — ото йому вся толерантність! Я піду до нього на роботу і спитаю.

— Не смій! — забувши про свою вперту стриманість, зойкнув Твердохліб.

— А, боїшся? А от і піду. Виберу час і зведу тебе з твоїм начальством, з усіма зведу. Чи це вони тебе насилають на людей, чи ти сам... Тільки подумати: на професора Кострицю з брудними підозрами.

— Не смій такі слова! Твердохліб ладен був кинутися на неї.

— А от і брудні! Всі ваші підозри брудні. Хіба можуть бути чистими підозри? Брудні, брудні, брудні!

Знайшовши слово, вона повторювала його з якимсь незбагненним залассям, готова танцювати з ним, як з барабаном.

* Кірстейн — відомий американський балетний критик.

Теща кидала на Твердохліба благальні погляди: йди, втікай, не дратуй її. Він мовчки знизав плечима і почалапкав до своєї, віднині вже не подружньої, а холостяцької кімнати. Сів біля вікна, підпер щоку і спробував задуматися. Нічого не виходило. Голова була порожня, аж гуділа.

Як він жив усі ці роки, чому жив з цією жінкою (сказати правду, досить привабливою), яка, власне, завжди була для нього далекою і чужою, тільки не казала про це через свою цілковиту байдужість або ж тому, що він ніколи її не зачіпав, а ось раз зачепив — і все злетіло з неї, оголилася душа, холодна, жорстока, ненавислива.

Познайомилися вони на дні народження в слідчого з кавказьким прізвищем. (Безглузде словосполучення: "на дні народження". День і дно. Дно дня чи день дна? І чи буває дно народження?) Син якогось професора мав добрячу квартиру, грузинські вина й екзотичні страви до столу. В нього завжди товклося безліч люду, Нечиталюк затягнув туди й Твердохліба. Твердохліб довго не одружувався, а цього Нечиталюк не міг нікому простити. Сам він одружився дуже рано, тепер закохувався в кожну вродливу жінку, яку бачив, але гірко зітхав, коли від нього вимагали того, чого вже не міг дати.

— Ці жінки всі подуріли! — скаржився він.— Як поцілунок, так і до загсу! Примітивізм мислення!

Твердохліб довго не йшов з Нечиталюком, коли ж опинився серед незнайомих людей, то пошкодував, що дав себе намовити. Хотів непомітно щезнути, але Нечиталюк упіймав його на порозі, заслинив вухо.

— Старий, я тебе познайомлю. Чудо природи! Розумна, сексуальна і чия б, ти думав, дочка? Самого Ольжича-Предславського! Шукає вільного чоловіка, а хто тепер вільний? Усі раби, всі жертви, всі закабалилися! Один ти! Давай, вище голову, ну!

Попхав його до чорнявої окатої молодої жінки, познайомив, наторохтів обом повні вуха й повні голови і полишив самих.

Твердохліб не знав, що цій Мальвіні треба казати, як стояти, як дивитися на неї. Вона виручила його, сказавши:

— Діти великих людей завжди нещасні!

— Я теж,— бовкнув Твердохліб.

(Продовження на наступній сторінці)