Твердохліб зітхнув полегшено. Ховав од старого насмішника книжку, з якою той застав його. Не Гоголя — за Гоголя не страшно. У Твердохліба в руках, коли ввійшов Тещин Брат, була книжечка поезій. Тицьнув її під себе, сидів, як на жарині, потерпав страшенно. В тому суворому світі, в якому він жив, було не до поезії. А Твердохлібові іноді хотілося почитати вірші. Читав і соромився. Кому про це розкажеш? А втім, хіба він не заслуговував на виправдання? Втомлювався од слів, які чув на допитах, слів нещирих, плутаних, безладних. Втомлювався, дратувався і щодалі переконувався, що все залежить і не від самих слів, навіть не від їхнього значення, а найперше — від їхньої розстановки, від комбінацій і сполучень. Самі по собі слова — звичайні знаки пам'яті. Але, зіставлені відповідно, вишикувані в якихось констеляціях, можуть стати точними і безпощадними, як у законах, грандіозними і натхненними, як у поетів. У Бодлера: "И всюду тайною раздавлен человек".
А яка в нього тайна, яка тайна? Безглузда справа, в яку втягнув хитрий Нечиталюк.
Щойно зашумів по вулиці тролейбус, Твердохліб покрадьки пробрався до ванни, поголився (робив це безшумно, бо не вживав електробритви, надаючи перевагу нержавіючим лезам), поволі вдягнувся (все стандартне, магазинне, хоч і не завжди, на жаль, вітчизняне), хотів нечутно вислизнути й з квартири, але в передпокої наштовхнувся на тещу. Мальвіна Вітольдівна мовби й не спала. По ній ніколи нічого не помітиш. Струнка постать у довгому, вузькому халаті, свіже прекрасне лице, доброта, розум і вічна стурбованість за когось. Довга сигарета диміла в тонких пальцях. Вишукані руки і покалічені, як у всіх старих балерин, пальці.
— Теодор, ви ж не снідали!
— Дякую. Перехоплю щось на роботі.
— Ви не беріть до серця. Хоч це тяжко. Я вам співчуваю.
Твердохліб нахилився, поцілував їй руку.
— Я поїду.
— їдьте, їдьте.
Ліфтом він не користувався й нагору, а вниз — і поготів. Третій поверх, хоч і високий,— не біда. Зійшов поволі, спокійно дочекався тролейбуса, але пропустив машину: надто повна. Сів у наступний тролейбус, дивився, як за вікном летять дерева, будинки, тротуари, летить Київ, вранішнє небо над ним, летить, мабуть, і те, чого ніколи не бачимо і не усвідомлюємо і що звемо коротким таємничим словом: час. Коли їздиш по Києву, виробляється відповідний автоматизм переміщення в просторі. Звикаєш до номера тролейбуса чи трамвая, стрибаєш на підніжку майже наосліп, зупинок не лічиш, бо в тобі працює своєрідний лічильник, що виштовхує саме тоді й там, коли і де треба. Мальвіна ніколи не думала, де виходити,— коли б не Твердохліб, їхала б хоч і на край світу. "Що, вже?" — дивувалася, коли він делікатно доторкувався їй до руки, показуючи на вихід. Дивовижна байдужість до зовнішнього світу. Вибірковість інформації — так можна було б це назвати по-модному. Сприймала тільки конче потрібне або цікаве з причин, що не піддавалися, як це водиться в більшості жінок, ніяким поясненням і часто були досить далекі від здорового глузду.
Мальвіна згадувалася мимоволі, хоч сьогодні й не треба б. Бо знов станеш жаліти себе, а цього Твердохліб не любив. До того ж мав настроїтися на твердість і несхитність. Сказати Нечиталюку все, що про нього думає. Коли доведеться, то сказати хоч і самому Савочці.
Бо головне — це істина і справедливість, справедливість та істина.
Нечиталюк у відділ не з'явився. Вмів зникати, коли треба.
Не було й Савочки. Твердохліб порипав дверима то до того, то до того, але питати нікого не хотів. Смішно скаржитися на Нечиталюка, ще смішніше розпитувати, куди він завіявся. Нечиталюк міг кинути все на світі й метнутися кудись на обід, на іменини, на чарку, на хвіст оселедця, сидіти й просторікувати. Відмовитися од доброго обіду і славної компанії заради ненаписаного протоколу чи ще одної бомаги? Що важливіше для чоловіка — закон чи хліб? Я реаліст, тому стверджую: хліб усьому голова!
Сьогодні й Твердохлібові кортіло чкурнути куди-небудь, плюнути на все, заховатися. Де, куди? Від себе не втечеш.
Сів за стіл у своїй кімнатці, безсило звісив руки. Ні думки, ні поруху. В двері зазирнув Трієр. Так Нечиталюк (він усім давав прізвиська) охрестив молодого їхнього працівника, що влаштувався на роботу по дзвінку до Савочки. Мав десь у сферах впливового батечка, тому після юридичного не поїхав зміцнювати законність у глибинах республіки, а зачепився тут. Диплом мав усуціль на трійки, тому й прозвано Трієром.
— Ну! — бадьоро гукнув він Твердохлібові.— Як там професура? Вже пищить у тебе?
— Ти б у мене запищав, ох, запищав би! — пообіцяв йому Твердохліб.— Твоє щастя, що не потрапив мені до рук.
— Та ти що, здурів? Що з тобою? Ну, даєш!
— Зачини двері з того боку! — тихо сказав Твердохліб.
— Піду скажу Луноходові, що в нас ще один псих з'явився!
Піди, піди, та тільки ж не почує, глухий.
— А я йому напишу.
— Коти від мене і пиши хоч на спині у Савочки! — закричав Твердохліб, вискакуючи з-за столу. Трієр утік, розносячи вість про те, що з Твердохлібом нещастя.
Може, той панічний крик і породив нарешті Нечиталюка. Він з'явився у відділі по обіді й промінився такою наївністю і чистотою, як перший день творення світу.
Однак Твердохліба не розчулила ця наївність. Він не дав Нечиталюкові жодного шансу викрутитися, притиснув його з усією тяжкістю свого гніву й розпачу:
— Що ти мені підсунув? Як назвати це свинство? Я тобі хто — хлопчик?
— Старий, усе набагато складніше,— промурмотів Нечиталюк.
— Що? Що складніше? Коли тут замішані інтригани, чому ми маємо їм сприяти? Хто цей Масляк — підставна особа чи вчений кар'єрист? Хто за ним стоїть, і до чого тут ми?
— Я вже доповів Савочці, що за справу взявся ти.
— Яка справа? Ні за що ж братися!
— І Савочка взяв справу під особливий контроль. Твердохліб надто добре знав ці Нечиталюкові виверти.
— Може, Савочка пообіцяв піти на пенсію після цієї справи? — спитав він насмішкувато.
— Старий, ти, як завжди, влучаєш у яблучко!
— І, звичайно ж, на цей час Савочка заліг до лікарні? Вчора вночі його забрала карета, і він у реанімації або в біотроні?
— Точно!
Твердохліб закляк біля Нечиталюкових дверей — ні слова, ні руху. Нечиталюк злякано заметушився довкола нього.
— Старий, ми ж знаємо один одного не перший рік. Пуд солі. Ти повинен зрозуміти. Начальство газети читає. Зі мною ти можеш коментувати все вздовж і впоперек. Могила!.. Ну! Що ж ти мовчиш?
— А що казати? — втомлено промовив Твердохліб і похнюплено похиляв до своєї кімнатки-камери.
Сів за столик, стиснув скроні, заскімлило йому в серці. Куди подітися? Порадитись з Семибратовим? Але той знову розслідував десь страшну справу про вбивство і зник на цілі місяці, мабуть. А ти полишився з Савочкою.
Сидів і думав не про себе, а про Савочку, про його незбагненність і навіть містичність. Цей чоловік упродовж десятиліть сплітав довкола себе густу сіть загадковості, міфа, неприступності, а тепер виявлялося (принаймні для Твердохліба), що вся та міфологія нічого не варта.
І все ж Савочка належав до явищ незбагненних. Почати з того, що начальником їхнього відділу була... жінка Феодосія Савівна, яку не знати коли і з якої причини дошкульно-невдячними підлеглими переведено в чоловічу стать і відповідно перейменовано на Савочку. Тому говорилося і думалося про їхню вічну начальницю тільки в чоловічому роді. Твердохліб теж піддався цьому автоматизму.
Присадкувата, безкштальна постать, якісь зім'яті, невиразного кольору блузи, широкі, ніби пожовані, штани, картуз-торба (хоч сухарі збирай) на розкучмленій голові, вічна сигарета в кутику вузькогубого рота, в'їдлива примруженість, змовницьки-хрипкуватий голос — ось і весь Савочка.
Найперше: він був вічний. Слідчі приходили і відходили, а він зоставався, як народ.
Ясна річ, Твердохліб, як і всі працівники відділу, з'явився тут, коли Савочка вже був, тому, як і всім іншим, Савочка міг сказати йому: "Тебе взяли, а ти..."
Савочка надавав перевагу безособово-множинному способу мовлення, мовби не бажаючи підкреслювати свій жіночий рід, і, може, це теж стало одною з причин переведення Феодосії Савівни в чоловічу стать. А мовилося завжди так: "Тобі тут доручали...", "Від тебе ждуть...", "Тебе зобов'язують...", "На тебе покладають...".
Нечиталюка Савочка взяв колись у відділ, а згодом зробив і своїм заступником, здається, через те, що Нечиталюк завжди був у прекрасному настрої, як і сам Савочка. Окрім того, Нечиталюк грав у всі пропоновані Савочкою ігри: в дурня, в кінга і в шахи. В шахи Савочка грав кепсько, часто програвав і тоді, лагідненько всміхаючись, згрібав у жменю пішаки і жбурляв їх на Нечиталюка. Нечиталюк заливисто сміявся. Тоді Савочка хапав шахову дошку і замахувався на Нечиталюка. Той сміявся ще заливистіше, вдавано ойкав, удавав, ніби ухиляється від начальницьких замахів, насправді ж підставляв голову, надіючись на міцність селянського маслаччя. Єдність душ навіть у збоченнях.
(Продовження на наступній сторінці)