«Південний комфорт» Павло Загребельний

Читати онлайн роман Павла Загребельного «Південний комфорт»

A- A+ A A1 A2 A3

У таких невеселих роздумах Твердохліб слідом за Ларисою Василівною спустився з третього поверху широкими, вичищеними, мов для прийому генералів, східцями і опинився в дворі під високими тополями, серед відвідувачів, більшість з яких становили, ясна річ, чоловіки, а серед них маленький хлопчик, який, мабуть, недавно тільки навчився ходити, бо ступав маленькими ноженятами нетвердо, хоч і зухвало, і голову нахиляв так, щоб бачити землю хоч краєм ока, й стежив за дорослими, хизувався перед ними своїм умінням, розважав їх у їхній стривоженості — видовище таке несподіване і зворушливе, що Твердохліб і собі зупинився й став дивитися на хлопчика.

Лариса Василівна відчула, що він не йде за нею, теж зупинилася, почекала, поки Твердохліб поволі наблизився, познущалася:

— Хіба працівники прокуратури теж люблять дітей?

— Все може бути.

— Невже ви багатодітний батько?

— Чому б і ні?

— Але, здається, ваша дружина не користувалася послугами нашої клініки?

— Не всім же випадає таке щастя. До того ж у моєї дружини дівоче прізвище.

Вона мовчки пішла далі.

Перейшли ще в один дворик, уже не під тополями, а під крислатими горіховими деревами, Лариса Василівна відчинила майже непомітні двері, впустила поперед себе Твердохліба, увійшла сама. За дверима був просторний темний хол, і тиша, самотність, схимництво. Заховався ж професор!

Відчинилися ще одні двері, а може, й не одні, тут уже "Твердохліб згубив лік, схаменувся тільки у величезному приміщенні, що нагадувало дивне поєднання житла, музею, лабораторії та храму, і в найглибших надрах цієї святині возсідав верховний її жрець, професор Костриця Левко Петрович.

Мав у собі менше від лева, ніж од ведмедя, ведмедькувато, волохатим клубком накосяка покотився їм назустріч, перетинаючи кабінет по діагоналі, вміло обминаючи столи, дивани, стільці, всі перепони й перешкоди,— старий, але ще міцний, енергія, мов у спіралеподібній туманності, волосся пожовкле від старості, лице в глибоких зморшках, але очі молоді й світлі, а руки рвучкі, ніби в хлопця. Котигорошко. І цей химерний кабінет. Що це? Аудиторія для занять із студентами? Музей коштовних виробів? Картинна галерея? Втечище мудреця-схимника? Домашній вівтар хранителя родових традицій? Стільці в білих чохлах і дорогі шкіряні фотелі, казенний стіл для засідань і порцелянові вази заводу Миклашевського, строгі полиці з науковими фоліантами і зворушливий знімок двох старих людей — чоловіка й жінки — в українських гаптованих сорочках, під полтавським рушничком. Може, батьки професорові? Тільки чом він зодягнув їх, як для самодіяльності? Не могли ж вони жити у вісімнадцятому столітті, а їхній син — аж у двадцятому. Над батьками ікона Миколи-чудотворця в коштовному срібному окладі. Цікаво б поспитати професора, як узгоджується ікоца в робочому кабінеті з його партійністю.

Але Твердохліб, розгубившись, спитав про інше. Зачепився поглядом за портрет самого професора на протилежній стіні. Рудий Костриця на червоному тлі, все горить, палає, несамовитіє, аж диво бере, як і досі оті гарячі барви не пропекли стіну в тому місці.

— Надзвичайно цікавий портрет,— сказав Твердохліб.— Чия робота? Я не знавець.

— Глущенко,— буркнув професор, хитро мружачись на гостя.

— Хіба Глущенко писав портрети? Він же пейзажист.

— Писав і портрети. Тільки тих, кого сам хотів, або тих, хто домагався цього.

— Дивовижний портрет. Ви схожі тут на клубок вогню.

— Я схожий на вовняний м'яч! — зареготав професор.— 3 коров'ячої шерсті колись хлопчаки в селах робили, бо інших не було. Ви, мабуть, не бачили ніколи вовняних м'ячів?

— Не бачив,— признався Твердохліб.

— І Леся теж не бачила.

Лариса Василівна бридливо скривилася.

— Не біда, не біда! — загримів професор.— Чого не бачили, покажемо, чого не знаєте, розкажемо. То чим можу?..

І тут Твердохліб побачив Кострицю зовсім поруч, побачив його руки, що стриміли з коротких рукавів білого халата,— короткопалі, грубі, мужицькі, чорноробські руки, побачив твердий, весь в рудих заростях палець, що цілився на нього,— і якось мовби зіщулився, злякався, вже й не радий, що прийшов сюди так передчасно, що взагалі прийшов сюди. Хто я? — спитав себе подумки.

Перед ним був не якийсь підозрілий суб'єкт, а славетний учений, чиїм життям треба захоплюватися, а не розкопувати в ньому щось сумнівне.

— Лесю, ясочко,— заворкував професор.— Кого це ти привела мені?

— Я Твердохліб. Ми говорили з вами по телефону на тому тижні,— похопився Твердохліб, щоб не дати асистентці випередити себе і наговорити чогось недоброзичливого, іншого ж нічого від неї очікувати не доводилося.

— Хлопче! — засміявся Костриця.— По телефону я говорю щодня з половиною Києва, а друга половина в цей час не може до мене додзвонитися!

— Це прокурор,— холодно кинула асистентка.

— Прокурорів ще в мене ніколи не було,— чомусь зрадів професор,— всі вже тут були, а прокурорів не було. Правда ж, Лесю?

Асистентка пограла своїми трикутними очима, не віщуючи Твердохлібові нічого доброго. Вродливі жінки мали б бути добрими й лагідними, а вони злі, як тигриці, їм не досить того, що вони задарма отримали від природи,— хочуть взяти ще якомога більше від життя й від людей. Несправедливість генетична чи психократична?

— Я не прокурор, а тільки слідчий,— пояснив Твердохліб.

— Прокурорами не народжуються, їх призначають,— роздула ніздрі асистентка.— Його ще не призначили. Не заробив. Хоче на професорові Костриці заробити.

— Ну, Лесю, ну, ясочко,— примирливо підкотився до неї професор,— не треба знущатися з чоловіка.

— Між іншим, він прийшов знущатися з тебе.

Вони були на "ти", і це й геть ускладнювало справу. Ох, Нечиталюк, ох, Савочка!

— За добро злом, за добро злом, так воно вже ведеться повсюди,— забурмотів професор, прокочуючись клубком поміж Твердохлібом і Ларисою Василівною, між казенними й антикварними меблями. Може, хотів отак прокотитися й між добром і злом?

— Ага! — згадав раптом Костриця.— А чого це ми стоїмо? Лесю, ясочко, чом не запрошуєш товариша прокурора...

— Слідчий Твердохліб,— нагадав Твердохліб.

— Ось стілець, товаришу Твердохліб, а чи крісло, а чи я там знаю! Прошу, товаришу Твердохліб, прошу! Добряче у вас прізвище, тверда історія за ним, твердий спадок. Ви ж ще не сиділи в професора Костриці? Ну! Отак, отак. А ти, Лесю, отам, на своєму улюбленому...

Він всадовив їх у крісла, а сам сідати не став, качався по безмежному кабінету, як Котигорошко, щось бурмотів подивовано, тоді гримів, гудів, говорив сам з собою, промовляв у простір.

— Лікарні — це що? Лікарні — це страхи, болі, страждання й пониження людської природи, одне слово — юдоль, як колись казали. Тепер у дитячих клініках усього світу ще й страшний стафілокок. А в нас стафілокока немає. У нас тільки надія і добро, надія і добро. А що — не так?

— Хіба за надію треба платити? — бовкнув Твердохліб і тої ж миті збагнув, як це вийшло незграбно й недоречно.

Але Костриця не образився.

— Платити? Люди б заплатили за надію всім золотом світу! Бо що може бути цінніше?

— Справедливість,— сказав Твердохліб, не наважуючись бодай крадькома позирнути на вродливу асистентку, яка була тут свідченням споконвічної несправедливості природи, цієї химерної майстерні буття, звідки виходять такі зовні досконалі істоти, як Лариса Василівна, і такі непоказні, прямо кажучи, трохи кумедні в своїй незграбності й затятості, як Твердохліб і, може, Костриця. Але справедливість все ж таки торжествує, бо Костриці стають професорами, Твердохліби коли не прокурорами, то хоч слідчими, а отакі красуні так і лишаються асистентками, помічницями, прислужницями. Здається, слово "справедливість" пролунало тут і своєчасно, і доречно.

Та він не врахував, з ким має справу.

— Справедливість? — зупинився біля нього професор і нахилив до Твердохліба голову, вдаючи уважного слухача.— Ага. А що це таке?

Добродушність злетіла з Костриці, як останній листок з осіннього дерева. Професор зневажив Твердохліба остаточно й безповоротно. З професорами не сперечаються — їм "внимают", перед ними "благоговеют" і вдають з себе смиренних овечок. Це Твердохліб засвоїв досить міцно, маючи багаторічний досвід нелегких взаємин зі своїм тестем професором Ольжичем-Предславським. Ольжич-Предславський вважав себе (не без потурання деякої частини громадськості) великим теоретиком міжнародного права. До практиків ставився майже бридливо, і коли не виявляв цього почуття перед Твердохлібом, то хіба що завдяки тому, що той був професорським зятем, чоловіком єдиної доньки Ольжича-Предславського.

(Продовження на наступній сторінці)