«Південний комфорт» Павло Загребельний

Читати онлайн роман Павла Загребельного «Південний комфорт»

A- A+ A A1 A2 A3

За тиждень Мальвіна познайомила Твердохліба з батьками. Він розповів про куренівську трагедію, про своє життя. Мальвіна не розповідала нічого. А він боявся спитати, хоч і був слідчий. Лише згодом, коли вже одружились, Твердохліб довідався од тещі, що в Мальвіни був чоловік, теж лікар, що вони жили в якійсь азіатській країні, яка починається на літеру "І", що клімат там жахливий, а той лікар виявився ще жахливіший. Більше про те не було мови. Паралельне існування.

Було в їхньому одруженні щось поверхове, необов'язкове, суєтне, чи що? Йому набридла самотність, а їй треба було за когось зачепитися. Як п'яному за пліт. Тому й паралельне існування.

От якби край, ножем до горла, кінець світу, коли не разом,— ото любов, ото справді. А так — безлад, байдужість, рутина й безсердечність, що може закінчитися будь-якою немилістю. Разом спали і у вільний час ходили в театри, в кіно, в магазини й просто блукали вулицями.

В Мальвіні приваблював демократизм. Жінки не люблять давати свободи чоловікам. Відплата за віки власного пригнічення. Мальвіна не належала до жінок-власниць. Не знала ревнощів, не влаштовувала сцен і допитів. Щоправда, мабуть, не дозволила б допитувати й себе, але Твердохліб ніколи не пробував. Жили безладно, нецікаво, пісно, але мирно.

Тепер от розсварився з Мальвіною, може, й назавжди, зламалося його життя. Жалюгідний стан душі.

Сидів біля вікна, знав, що сьогодні не засне, пробував думати — і не міг. Смерть тієї незнайомої жінки стояла перед ним і затуляла весь світ. Хто здатен відродити її душу, які сили можуть відшкодувати втрачене безповоротно, навіки? І що поряд з цією втратою ті незначні втрати, з якими боровся він усе своє життя? Хтось сказав: ми можемо знищити світ, а оживити дощового черв'яка не здатні.

Як химерно і трагічно все сплелося: смерть цієї жінки, професор Костриця, заява Масляка, Нечиталюкове крутійство, сварка з Мальвіною. Юристи помагають людям жити в державі, підказують їм, як і навіщо жити і якими способами зберегти гідність. А хто поможе і підкаже йому? Ця клята заява! Коли б не йшлося про хабар, він нізащо... Але справи про хабарі в них вважалися найважливішими. Він не міг відмовитися, хоч і відчував, що там не все чисто. Так і сталося. Цілковите безглуздя. До клініки Костриці привозять смертельно хвору жінку. Вона вмирає за півгодини. Костриця в цей час їде в поїзді під Брянськом. Питається: як міг він комусь обіцяти, та ще й брати гроші, та ще з кого! Обмова і наклеп — от і все. Припустимо, Масляк скаже: ми домовилися до того. Тоді чому ж не поклав дружину до клініки Костриці одразу? Обмова і наклеп! Ну, гаразд. Але ж є заява Масляка. Навіщо він її написав? З безладних Мальвіниних криків

Твердохліб дещо вловив. Наприклад: Костриця жде Героя. Може, й Масляк хотів Героя, а можуть дати тільки одному? Інтелектуали — найжадібніші до звань, нагород і винагород. До цього спонукає страшна самотність їхнього покликання. Все це мовби компенсація за постійне (можна б сказати: нелюдське!) мозкове напруження. Хто висуває на Героїв? Як про це довідатися і де? Слідчий повинен знати все. А от механізму найвищих відзначень Твердохліб не знав. Не мав власного досвіду, бо орденів ще не одержував та й навряд чи одержить.

Тої ночі він не заснув. Тинявся по кімнаті, пробував читати, але не міг зосередитись. У шафах були самі класики, а на класиків цього разу не стачало снаги. Десь під ранок потрапив йому до рук томик Гоголя з брокгаузівського видання. Статті, яких давно вже не видають і ще давніше перестали читати. Розгорнув навмання. Стаття звалася: "Что такое губернаторша". Поради дружині калузького губернатора Смирновій: "Надобно вам знать (если вы этого еще не знаете), что самая безопасная взятка, которая ускользает от всякого преследования, есть та, которую чиновник берет с чиновника по команде сверху вниз; это идет иногда бесконечной лестницей. Эта купля и продажа может производиться перед глазами и в то же время никем не быть замечена. Храни вас бог даже и преследовать".

Він гортав далі: "Приставить нового чиновника для того, чтобы ограничить прежнего в его воровстве, значит сделать двух воров вместо одного. Система ограничения — самая мелочная система. Человека нельзя ограничить человеком. На следующий год окажется надобность ограничить и того, который приставлен для ограничений, и тогда ограниченьям не будет конца".

Гоголь писав ці гіркі слова, маючи стільки літ, як нині мав їх він, Твердохліб. Тільки Гоголь був геній, а він — лише чоловік для отих "ограничений". Яка марнота!

Страшна ніч, у яку все валилося, трощилось, гинуло, ніч, що нагадувала йому найжахливіше весняне порання на Куренівці. (Не хотів згадувати — згадувалося само). Та ніч не принесла Твердохлібові нічого, окрім розпачливого відкриття: його слухняність використано підступно й недостойно, Костриця — жертва наклепу, а він сам — жертва дурного жарту, Нечиталюкової підступності або ще чогось нерозгаданого.

Мабуть, недаремно у їхньому відділі, де всі мали прізвиська, його звали Глевтячком. Недопечений, сирий продукт таємничого творіння. Почуття гідності демонстрував рідко, почуття гумору мав заховане так. далеко, що й сам його не помічав. Чи можна все на світі замінити працьовитістю й запопадливістю? Принаймні такої нещасної безсонної ночі охоче віриш у таку можливість. До того ж у цій квартирі від безсоння і розпачу могли порятувати книжки. Книжками напхані були всі кімнати, передпокій, коридори, навіть кухня, де збиралося все про страви, дім, сад, одяг, моди, примхи, дивацтва. Загалом кажучи, людям лишалося тут мало місця для нормального життя, книжки вели хоч і мовчазний, але впертий наступ на них, захоплюючи нові й нові ділянки величезної квартири, пожираючи жадібно кисень, пригнічуючи своєю тяжкою мудрістю, багатомовністю, просто — незліченністю. Але в хвилини душевної незлагоди книжки приходили на поміч, мов добросерді люди. Не конче треба було навіть читати ту чи іншу книжку, досить потримати в руці, переставити на інше місце — і вже ніби ставало легше на душі, ти відганяв од себе набридливу думку, довкола якої вперто кружляв перед тим, як п'яний корабель або однокрила муха.

Десь перед світом двері нечутно відхилилися, і до кімнати всунувся Тещин Брат. Високий старий чоловік, з пожовклим тьмавим волоссям і Цікірою сухою, бугристою, мов у рептилій. Жив тут давно. Не спав ночами. Тинявся з кутка в куток квартири. Коли знаходив співрозмовника, мучив безконечними згадуваннями свого минулого. "Это было со мною и со страной". Студентом був ще до нашої ери. Ганяв яхти на Матвіївській затоці. Закохувався. Потрясав. Воював. Досить доблесно. Займав посади. Іноді значні. Тепер — нічого. Одна дружина вмерла. Друга вигнала з квартири. Перпенс — тобто персональний пенсіонер. А Ольжич-Предславський, його одноліток, досі розвиває міжнародне право і не втомлюється. Ольжичі-Предславські! Ха! А ми Орлови-Соколови (прізвище Тещин Брат мав Сорока).

— Що, Твердохліб,— хрипким, як у старого пірата, голосом співчутливо спитав Тещин Брат,— попав у диявольську орбіту? Виходь з неї по спіралі. Вигвинчуйся. Як каже Ольжич-Предславський: "Емоційні стреси в сім'ї значимі остільки, оскільки вони женуть чоловіка з дому і штовхають його на контакти з делінквентами". Отож остерігайся, щоб не опинитися в обіймах у делінквентів.

— Делінквентів я не боюся,— пробуючи підхопити жартівливий тон Тещиного Брата, сказав Твердохліб,— делінквекти — це моя професія. А сьогодні я, мабуть, просто втомлений і роздратований.

— Сьогодні чи вчора?

Твердохліб не зрозумів. Але й перепитати не мав сили. Тільки поглянув запитально на Тещиного Брата.

— Роздратований вчора чи сьогодні? — переінакшив той свої слова.

— Хіба це має значення?

— Я кажу: вже сьогодні. Треба спати, а не спати ще трудніше. Спіраль і орбіта.

— А-а. Ну, так.

— Ти близько до душі не бери. Жінок багато, а душа одна. Жінки, може, й заміж виходять, щоб сваритися на законних підставах. Жінки випробовують чоловіче терпіння так само, як війни. Отож, як каже мій високовчений свояк, треба мати сильне его і добре розвинене супер-его. Вже не лягатимеш?

— Коли? Піду на роботу.

— Достроково? Хочеш дослужитися до генерального прокурора?

— Може, й хочу.

— Правильно. Як каже Ольжич-Предславський: "Головне, щоб чоловік не став овочем, себто городиною". Ти тільки не подумай, ніби я заздрю твоєму тестеві.

— Я не думаю,— заспокоїв його Твердохліб.

— Кожен щасливий по-своєму і нещасливий теж по-своєму. Та тільки не треба метушитися. Ось ти не метушишся — і я хвалю. Тягнеш лямку — і тягни.

— Я й тягну. А що?

— Та нічого. А Ольжич-Предславський знов за океаном. Усе літає. Ну, почовгаю. Даруй за вторгнення. Племінниці хвоста прикручу. Хвіст у неї — аби крутив!

— Не треба. Винен я.

— Однаково прикручу! — вже виходячи, пообіцяв Тещин Брат.

(Продовження на наступній сторінці)