Найстарішим у відділі був слідчий, прозваний Луноходом. Старіший за самого Савочку. На пенсію його не відправляли, мабуть, щоб на його тлі Савочка видавався хоч трохи молодшим. Коли поруч росте двоє дерев, одному з яких двісті років, а другому сто п'ятдесят, то друге все ж молодше за перше. Луноходом прозвали слідчого за некерованість. Савочка тільки запускав його на якусь справу, а вже далі Луноход ладен був перевернути світ догори ногами і так зоставити.
Савоччин відділ ставили за приклад. Майже стопроцентне розкриття злочинів. Може, завдяки Луноходу? Бо талантами тут, здається, ніхто не відзначався. Твердохліб, посидівши одинадцять років у Савочки, був не дуже високої думки й про самого себе. На всіх лежала печать посередності. Савочка вмів печатати. Все, що наближалося до Савочки, неминуче мало осіромашитись. Що сіріший, то більший улюбленець Савочки.
— Генії нам не потрібні,— скромненько зітхав Савочка і потуплювався, потуплювався.— Генії кружляють на орбітах та по спіралях, а нам не орбіти, а приземленість, і не спіралі, а прямолінійність давай. Ближче до простого чоловічка. Щоб отак притулився до нього і почув, як у нього сердечко: гуп-гуп. А геній цього не зможе. Від геніїв у нас оскома.
Ну, гаразд. Лунохода він узяв, щоб здаватися молодшим, щоб той розкривав найбезнадійніші справи. Нечиталюка тримав, як власне віддзеркалення. Твердохліба терпів, бо той був зятем світила міжнародного права Ольжича-Предславського. А навіщо узяв Трієра? Може, щоб на його тлі виглядати генієм? А Косокосу? Тому, що в неї чоловік — залізничний прокурор?
Косокосою вони звали єдину, окрім Савочки, жінку в їхньому відділі. Молода, висока, ставна, розкішне біляве волосся спадає на обличчя. Любила себе, носила вроду, як вивіску. Нечиталюк хвалився, що спав з нею. Але одразу ж потирав руки і лякливо шепотів: "Я тобі цього не казав, хоч і так усі знають". Коли це й правда, то хіба Савочка міг дбати про чиєсь задоволення? Навряд. Може, оточував себе нечиталюками, щоб підкреслити свою непересічність? Хоч що б припливло до берега — не відштовхувати.
— Що? — дивувався він, коли йому казали про поганого працівника.— Усунути, звільнити? А що буде без нього? Стануться абсурди, бедлами і кавардаки. Мало-вчений і недовчений? А хто з нас довчений? Думаєте, я — хто? Звідки і як? Пустили мене на світ мама, і по світу вели вони, царство їм небесне. І без всяких наук. Мені двадцять там з чимось, а колгоспники й прокричали мене головою колгоспу. Я до мами: "Що мені робити?" А вони й кажуть: "Ото люди довірили — старайся..." Та ще ж і товариш Сталін: "Жінка в колгоспі — велика сила". Через три роки викликають у район і кажуть: є така думка, щоб призначити вас районним прокурором. Як? Без освіти, без нічого? Я ж про юриспруденцію однаково, що про відьомство або домовика. Бігом до мами: отак, мамо, й отак, що робити? А вони: головою тебе ставили, хіба ти вміла? І тепер не вмієш, а ставлять. Ото придивляйся та шануйся, то й прокурором будеш. Хіба хто вчив першого прокурора?
Треба віддати належне Савочці: час не марнувався, висока відповідальність і обов'язок змусили здобути вищу юридичну освіту. І хто б тепер дорікав за оту відвертість про минуле?
Савочка був відвертий і довірливий. Чи робить відвертість людей добрішими або справедливішими? Цього Твердохліб не міг би сказати. Твердохліб розумів, що він не Гамлет, а Савочка не Полоній, надто що Савочці було однаково: Полоній, Петроній чи Плутоній. Коли б йому сказали про Шекспіра, він би ласкавенько замахав руками:
— Золотко, Шекспір-пепскір, а хто боротиметься зі злочинністю?
Твердохліб не належав до Савоччиних зброєносців, але в перші роки своєї роботи у відділі і йому доводилося іноді супроводжувати начальство в його походеньках з Нечиталюком або ще кимсь із слідчих. Ходили до кавказького підвальчика на Хрещатику (тепер цього ресторанчика давно немає). Савочка пив мало, повторюючи своє улюблене: "Для малого тіла — малий алкоголь".
Ось під таким керівництвом працював Твердохліб. Начальників ми не вибираємо — вони вибирають нас. Чому Савочка зупинив свій примружений погляд на молодому слідчому і забрав його з районної прокуратури до себе, Твердохліб так ніколи й не міг збагнути. Попервах почуття вдячності затуманювало йому очі. Коли ж придивився до Савочки, то вже став тоді зятем Ольжича-Предславського. Виступати проти свого колишнього благодійника? Непорядно. Він вирішив чинити опір мовчки, вважав, що зберігає незалежність, не піддається Савочці ні в чому.
Тепер усе одкрилося йому, він здригнувся од жаху і відрази. Ми ненавидимо найдужче тих, кого найбільше знаємо. Хіба що класова ненависть зрівняється з ворожнечею, що панує між людьми близькими по роботі або між родичами? На роботі це зветься суперечкою, в родині — просто гризнею. Може, саме тому найбільше злочинів припадає на родинні свята — б'ються, ріжуться, стріляються на весіллях, на іменинах, хрестинах, навіть на похоронах. Сумна статистика людської несумісності.
А як йому далі виказувати терпеливу сумісність з Савочкою після того, як той штовхнув його на неправедне діло? Знав, на що посилає, але послав, а сам обтріпує пір'ячко, мерщій сховавшись до лікарні.
Твердохліб знав тепер точно: він ненавидить Савочку. Нарешті відкрилося йому; і вже назавжди. Він ненавидів його фантастичне марнослав'я, сховане за усмішечкою і байдужою ласкавістю, ненавидів невловиму зовнішність, кепку-торбу, пом'ятість постаті, якою Савочка щосили підкреслював свою войовничу скромність.
Скаже про свою ненависть усьому світові, а найперше — самому Савочці.
Додому йти не хотілося. Бо й куди йти? Не його то дім, чужий він там, самотній, сирота. Сирітство своє Твердохліб відчував часто і тяжко, хоч, власне, був не таким уже й сиротою. Мав двох сестер. Старша, Клава, в радгоспі десь під Харковом, молодша, Нацька, в Куйбишеві на заводі. Але в усіх свої клопоти, не було часу з’їхатися докупи, побачитися, листувалися мляво. Що писати? Сестрам — про трудові успіхи, а йому — про боротьбу з правопорушниками?
Самотність штовхала Твердохліба до книжок, надто що жив тепер мовби в бібліотеці серед книжкових звалищ Ольжича-Предславського. Книжки були ніби сон, його життя двоїлося на роботу, короткий спочинок з сірими снами з життя щоденного і снами нечуваними, де зустрічався з незвичними людьми, дивними словами, справами, які не надаються до розв'язання, мав пригоди, яких ніколи не могло бути насправді, простежував родоводи, що вели в глибини століть, у правіки, до пращурів і пра-думок. Ми проводимо в снах половину життя. На роботі — обов'язок, нудьга і виснага, а сни — визволення, радість, захвати і надії, надії.
Твердохліб задрімав, сидячи за столом, снилася йому незнайома велетенська ріка з водою такою густо-зеленою, що видавалася вона мертвою навіки. Він здригнувся від тої страшної води, насправді ж виявилося — від стуку дверей. У відділі часто затримувався хто-небудь до пізньої пори. Одних наглила робота, інші вдавали запопадливість. Савочка з Нечиталюком грали в шахи, а Косокоса готувала їм чай. Цього разу компаньйоном Твердохлібовим виявився Фантюрист. Так звали молодого слідчого, який захоплювався фантастикою, дихав по системі йогів, стояв щодня на голові, на роботу і з роботи бігав через увесь Київ, дивував Твердохліба (та й усіх, хто його знав) дивовижною ерудицією. Знав усе на світі, міг прокоментувати закони царя Ашоки, "Руську правду", литовський статут, мусульманське право "меджеле", блискавично видавав довідку з будь-якої галузі знань — фантастичний хлопець!
— Здоров, Твердохлібе! — радісно загукав Фантюрист, влітаючи до кімнати.— А я думав: страждаю сам. Савочка всунув мені одне мертве діло і дав строк. А який строк, як воно не ворушиться! Тиняюся оце коридорами і своїм екстрасенсом внюхую: хтось тут ще страждає. До твоїх дверей — точно! Тобі, я чув, учених підкинули?
Він зиркнув на розчинений сейф за спиною в Твердохліба, побачив углибині мізерну папочку, де й досі, крім заяви Масляка, нічого не було, поцокав язиком:
— Ух, слабкі трудові здобутки! Економісти сушать голови, як пристосувати людей до маловрожайних років і малометражних квартир, а наш Савочка все норовить пристосувати нас до безплідних справ. Безплідна?
— Безплідна,- хитнув головою Твердохліб.
— Ну, тоді й бог велів розповісти тобі нову фантюреску. Хочеш?
— Не дуже.
— Однаково послухаєш, бо подітися тобі нікуди. Значить, так. Завод. Несерійна продукція. Вважай, поштучні плани. Ну, і приписочки до плану. Букети, гірлянди, панікадила! Підібрався я до самого директора, обкопав його зусібіч, обгородив, а тоді, за твоїм методом,— не викликаю, а по-джентльменськи з візитом ввічливості туди, їду тролейбусом, як усі заклопотані громадяни, замовляю перепустку, добираюся до приймальні, секретарка, мов тигриця,— вам куди? Де директор? У себе. Я пройду до нього. Хвилиночку, треба доповісти. Не треба доповідати, бо в мене ось. І посвідчення їй під ніс. Ні, ні, так не можна. Я працюю тут тридцять років і знаю порядок. Ну, трудовий стаж треба поважати. Вона йде до директора, я жду. Приходять ще люди, всі ждемо — секретарки немає. Тоді я спокійненько відчиняю директорські двері і... Кабінет, як і годиться, на цілий гектар, столи, стільці, диван, килими, телемеханіка, електроніка, три вікна, все є, а людей нема. Де люди? Де директор, де секретарка?
(Продовження на наступній сторінці)