«Південний комфорт» Павло Загребельний

Читати онлайн роман Павла Загребельного «Південний комфорт»

A- A+ A A1 A2 A3

— Я готовий відповідати хоч перед Організацією Об'єднаних Націй! Після того, як померла моя дружина, я готовий на все! Ні надій, ні страхів. Але я звалю цього божка, цього ідола! Первісні народи були передбачливі і робили своїх ідолів з глини, щоб мати змогу розбивати, коли ті не справджували їхніх сподівань. Ми ж захопилися тільки твердими матеріалами: бронза, мармур, граніт. Але хай би цей Костриця був навіть з космічного сплаву, я...

— Гаразд. Повернемося до наших баранів. Давайте належно все оформимо. Маємо дати підписку про те, що вас попереджено про відповідальність за неправдиві факти.

— Тільки ніяких підписок.

— Тоді — ніякої перевірки.

— Побачимо-побачимо. Я все написав у заяві і більше не маю наміру. А ваш обов'язок...

— Але ж формальності.

— Тоді будьте послідовним. Викликайте мене знову офіціальною повісткою, яку згодом теж долучите до справи.

— Я хотів зберегти ваш час і ваше...

— А ви не бережіть. Не бережіть! — Масляк підвівся і подивився на Твердохліба вже відверто вороже.— Виконуйте свій обов'язок так, як його виконую я.

— Дякую за пораду,— і собі підвівся Твердохліб.— До побачення.

— До зустрічі.

Не подобалася йому ця історія, ой не подобалася!

Викликати професора Кострицю до прокуратури він не мав ні підстав, ні охоти. З неймовірними труднощами вдалося вловити професора по телефону. Вдень і вночі на дзвінки додому, на кафедру й у клініку відповідь була стандартною:

— Професор на пологах!

Костриця гудів Твердохлібові над вухом, як великий і ситий жук, заспокійливо і самозакохано.

— Чи мав би я час зустрітися з таким шановним товаришем? — гудів Костриця.— А де його взяти, отого добра, спитати вас? Яка інстанція збільшить мій бюджет часу? На мені клініка, на мені кафедра в інституті, на мені консультації по всьому Києву і по всій республіці, на мені всі найскладніші і найбезнадійніші випадки, і все криком кричить — дай йому живцем професора Кострицю! Вже мої старі очі надивилися та надивилися на горе й радощі цього світу, а треба дивитися далі, хоч ти з шапки вбийся!

— Ви б не заперечували, щоб я побував у вашій клініці? — обережно поспитав Твердохліб, прориваючись крізь професорове гудіння.

— Не знаю, чи пустять! — вдоволено зареготав Костриця.— У мене там жінки узурпували владу, стережуть клініку, як ракетну базу, а то й пильніше, бо в нас же не ракети вилітають, а нові люди! Втім, спробуйте. Я не проти. А там, може, і я коли-небудь з вами перемовлюсь. Поскаржусь абощо. Помагати прямосуддю наш обов'язок. Тільки де воно прямо, а де криво — хто ж то знає?

Він так і сказав: "прямосуддю". Обмовився чи навпаки? От би такого професора та на Нечиталюка. Та вже закрутилося так, а не інакше, і треба розплутувати самому.

З тої телефонної розмови тільки й користі, що Твердохліб зрозумів: Костриця "прямосуддю" помагати не буде, а перешкоджати може самовдоволено, авторитетно й солідно, як ото гудів у телефонну трубку.

Тому, не відкладаючи, одразу й поїхав до професорової клініки.

Там справді довелося протинятися півдня, поки нарешті прийняла його асистентка професора Костриці Лариса Василівна. Дуже вродлива молода жінка. В сліпучо-білому, до рипіння накрохмаленому халаті, в білих напрасованих штанях, у білих черевиках, тонкі ніжні руки, тонке, як з гравюри, обличчя, вся тонка й легка, як очеретина, якісь трикутні, немов у пантери, несамовиті очі, в яких клубочіло щось первісне,— ця жінка приголомшувала хижою красою, щойно ти на неї глянув, завербовувала в загони своїх поклонників, прихильників, вічних рабів, а Твердохліб не мав права бути будь-чиїм рабом. Щоб відігнати чари цієї жінки, він одразу виклав (і, треба сказати, доволі незграбно), з чим прийшов. Тобто виклав не до кінця, а тільки натякаючи, від чого вийшло все ще незграбніше, і Лариса Василівна, вислухавши його гмикання, тільки зневажливо скривила різьблені губи.

— До речі, тут уже був з вашої цієї... прокуратури. Твердохлібові засмоктало під грудьми.

— Це якесь непорозуміння.

Асистентка розстрілювала його своїми трикутними очима. Не знала ні жалощів, ні співчуття.

— Ніякого непорозуміння. Він почав з того, що показав мені своє посвідчення.

Твердохліб похопився:

— Я теж мав би. Пробачте...

— Не треба,— недбало махнула прекрасною своєю рукою Лариса Василівна.— Хіба це міняє справу? Ваш попередник принаймні намагався довести, що він мужчина. Наговорив мені купу компліментів, потирав тут руки, так ніби збирався мене з'їсти, а про мету візиту сказати побоявся.

Твердохліб куснув собі губу. Нечиталюк. Його "почерк". Прийшов, поглянув, злякався і побіг до Савочки. А той звалив цю неприємну справу на нього, Твердохліба. Підставляй спину і шию. Щось йому підказувало, що тут доведеться підставляти ще й голову, але він не звик вірити передчуттям.

— Повірте мені, що коли б не ця заява,— почав Твердохліб нерішуче.

— Ви хочете сказати, що на професора прийшла анонімка, і ви...

— Заява,— уточнив Твердохліб.

— Наклеп і наклеп! — не дослухавши його до кінця, зробила вона висновок.— Звикли обкидати брудом вся і всіх. Вважаємо, що вчимо людей грамоти, насправді ж просто плодимо цілі зграї анонімників. Якби анонімок ніхто не читав, їх би не писали. Попит породжує пропозиції.

— Це не анонімка,— втомлено промовив Твердохліб і назвав прізвище Масляка.— Його дружина вмерла у вашій клініці. Це так?

— Хіба вона одна вмерла? Щодня повсюди вмирають люди. Бувають випадки, коли медицина безсила. Ви це знаєте. І всі знають. Лікарі перші приймають на себе удари смерті. І ніхто не думає, якою ціною це їм дається, як ніхто не згадує про ті випадки, де медицина рятує людей від смерті.

— Це ваш обов'язок.

— Ага, наш. Хіба тільки наш? А решта людей, вони що? Повинні вкорочувати віку одне одному, в тім числі й медикам, і таким людям, як професор Костриця?

— Йдеться про інше. Зловживання своїм службовим становищем неприпустиме будь-де і для будь-кого. Ви мене розумієте? Заявник посилається на оплачену домовленість з професором Кострицею. Оплачену, розумієте? Він посилається при цьому на свідків.

— Ще й свідки? — Різьблені губи скривилися ще зневажливіше.— Свідки чого?

— Він називає вас.

—. Ах, мене? І ви прийшли сюди, щоб я свідчила проти професора Костриці?

— Я нікого не примушую. Ставлю вас до відома. Це мій обов'язок.

— Ваш обов'язок — заважати людям працювати! Псувати їм настрій, перепсовувати все життя! І яким же людям! Найціннішим.

— Мій обов'язок — знаходити істину,— тихо сказав Твердохліб.— Ви ж бачите, що я не став на шлях формальний, а прийшов просто, може, й порушуючи заведений порядок...

— І де ж ви хочете знайти істину? В людських нещастях?

— Загалом кажучи, скрізь. На жаль, і в нещастях. Достоєвський казав: "В нещастях ясніє істина".

В трикутних очах хлюпнулося щось схоже на переляк.

— Ви страшний чоловік. Приходите з прокуратури й цитуєте Достоєвського?..

— А кого б же я мав цитувати? Може, Торквемаду? Запевняю вас, що в працівників прокуратури далеко не такі лихі наміри, як їм дехто приписує. Це йде від незнання.

— І ви прийшли мене просвітити? Може, й професора Кострицю теж? Хотіла б побачити, що він вам відповість на ваше просвітництво!

— На жаль, мені не вдалося домовитися з ним про зустріч...

— Вам не вдалося, то я вам влаштую цю зустріч.

— Коли? — мимоволі вихопилося в Твердохліба.

— Коли-коли! А хоч зараз!

Вона відчинила двері асистентської, випустила Твердохліба в білий, стерильно чистий довжелезний коридор, тоді, випередивши його, повела за собою до одних сходів, до других, нижче й нижче, у двір клініки, тонко вигинаючись усією постаттю, ваблива й небезпечна, як змія. Назустріч їм траплялися люди в білих халатах, чоловіки й жінки, всі зупинялися, щоб пропустити Ларису Василівну і її супутника, всі вклонялися, робили це мовчки й шанобливо, і Твердохліб збагнув, що тут її влада необмежена, може, й не влада, а диктатура. Подумав, як то небезпечно давати вродливим жінкам бодай невеличку владу: вона неодмінно переросте в диктатуру, в деспотію, в чортзна-що! Ну, гаразд, це про жінок вродливих. А коли невродливі? Що сказав би йому на такі роздумування їхній залізний Савочка?

Твердохліб насилу встигав за асистенткою. Поруч з цією жінкою надто гостро відчував свою глевтякуватість, невмілі рухи й слова, загальну свою чоловічу непривабливість і пересічність. Ну, Нечиталюк, ну, вплутав його в халепу!

Біла тонка постать вигойдувалася перед очима загрозливо і мовби аж зловісно. Маятник краси і безнадії. Як для кого. У одних надія відбирається навіки, іншим її обіцяно чи то на короткий час, а то знову ж таки довічно. Де, коли і від кого? Не має значення. І взагалі для нього нічого не має значення, крім чергової справи, яку повинен вивчити, розглянути, розплутати, довести до логічного кінця. А який тут логічний кінець? І чи є тут взагалі якась логіка?

(Продовження на наступній сторінці)