«Південний комфорт» Павло Загребельний

Читати онлайн роман Павла Загребельного «Південний комфорт»

A- A+ A A1 A2 A3

Поняття справедливості було яблуком незгоди між Твердохлібом і його тестем. Майже так, як оце з професором Кострицею. Якась містика. В отому жорсткому Кострициному: "А що це таке?" — Твердохлібові вчулося зневажливо-повчальне тестеве: "Справедливість — це термін радше емоційний, моралістичний і риторичний, ніж науково-корисний. Як концепція, справедливість викликає роздратування у багатьох законодавців і вчених, бо не кожна ситуація її вимагає".— "Зате моя робота вимагає справедливості щокроку! — вигукував Твердохліб.— Що мені до того, що вчені не вміють сформулювати цього поняття?" — "Коли видавництво "Енциклопедія Британіка",— не слухав його Ольжич-Предславський,— у своїй серії "Великі ідеї" спробувало сформулювати поняття справедливості, то йому довелося наводити понад тисячу визначень, і жодне з них не могло задовольнити науковий світ. Ніхто не сказав краще за стародавніх греків: справедливість — це стримування сили мудрістю. Але в державі мудрість, як правило, на боці сили, вони нероздільні. Тоді хто ж кого спроможен стримати?"

Для тестя Твердохліб умів знайти слова, які хоч і не доводили нічого запеклому теоретику, зате могли бодай подратувати того. Він казав спокійно: "Не знаю, як там з ученими визначеннями, а для мене справедливість — річ така реальна, що часто здається: міг би доторкнутися до неї рукою".

Але для Костриці таких слів не досить. Тому Твердохліб сказав інше:

— Для мене найбільша несправедливість, коли я живу, а хтось коло мене вмирає, хоч теж мав би жити.

— Це зворушливо! — пирхнув професор.— Коли б я був молодший, то міг би заплакати. Але пора плачів для мене вже минула — не наздоженеш ніякими кіньми вороними. Тому я скажу: влада над життям і смертю і в лікаря, і в судді. В лікаря по праву небесному, а в судді? Ми рятуємо людей, а ви їх переслідуєте, не даєте спокійно перейти своє земне коло. І це — справедливість?

— Ми шукаємо істину,— спокійно подивився на Кострицю Твердохліб. Професор аж підстрибнув од тих слів.

— Яка скромність! — загукав він, покотившись по кабінету.— Яка бенедиктинська скромність! Вони шукають істину! А хто її не шукає? Може, не шукають її мудреці, державні діячі, вчені, письменники, закохані?

— Згода,— кивнув Твердохліб.— Шукають. А в суддів це професія, покликання і найвище призначення. Ми стоїмо і на боці держави, і на боці окремої особи, отже, на боці істини, яка є законом. Істина для нас є закон, а закон — істина.

— Чорти його бери, у вас надзвичайно високі повноваження,— пробурмотів професор,— ви державна еліта, ви судова інтелігенція, прямосуддя, а мене й інтелігентом не назвеш, бо хто я? Акушер, коновал, чорнороб!

Твердохліб подумав: а я хто? Вдома йому кололи очі, що він не інтелігент, тепер докоряють, що не чорнороб. То хто ж він?

Співчуття не мав ніде, тут теж не сподівався його мати, бо й від кого? Від цього волохатого Котигорошка чи від красуні з трикутними очима? Марна справа.

— Повноваження не винагорода і не привілей,— спокійно і вперто, як завжди, коли натрапляв на опір і нерозуміння, сказав Твердохліб.— Тут мені з вами ніколи не порівнятися.

— Дозвольте поцікавитися — чому? — прискалив око професор.

— Я для суспільства непомітна особа, вам же воно заплатило шаною, званням, матеріальним достатком, славою.

— А чом би не сказати так: я заплатив суспільству! — вигукнув Костриця.— Заплатив своїм походженням, родом, чорною роботою, нелюдським терпінням, здібностями і стражданнями незмірними, нелюдськими. Бо саме я став добровільно, шановний товаришу, добровільно на сторожі життя і смерті і радість життя віддаю людям, а смерть і страждання перебираю на себе, на свою стару душу, на своє змучене серце, в якому все це відкладається тяжкими зарубками. Чи це можна оплатити? Я професор? Та й математик, який ціле життя витає в захмарностях абстракцій,— професор і матеріалознавець Масляк, який має справу тільки з мертвою матерією,— професор, їм навіть платять більше, бо в них державні замовлення, в них те і те, премії, прогресивки, надбавки. А хто ж заплатить мені за душу, яку ранять щодня, і чим заплатять? Ось прислали вчора конверт. За три консультації по п'ять карбованців, усього — п'ятнадцять. А за кожною консультацією десятиліття мого досвіду, все моє життя, найголовніше ж — життя хворого. І така ціна? Капіталісти та й ті здогадалися, що лікарям ніякі гроші не відшкодують того, що вони втрачають щомиті.

Твердохлібові свербів язик, щоб нагадати Костриці, що в тому капіталізмі він навряд чи став би професором, що там, власне, самі гроші, а тут для тебе вся земля велика. Однак вчасно схаменувся. Сказав інше:

— Тоді треба прийняти закон про особливу оплату лікарської праці. Я ж оберігаю закон існуючий. Ми маємо скаргу. У вашій клініці вмерла дружина доктора наук Масляка.

— Смерть не вибирає,— ставши за свій стіл, схилив голову Костриця, і Твердохліб побачив, який він старий, і зрозумів, що гидка підозра щодо особливих взаємин між Кострицею та асистенткою, підозра, яка холодною гадюкою пробувала вгніздитися йому під серцем, повинна бути розчавлена нещадно і відкинута геть ще нещадніше.— Лікар — перший винуватець смерті, він і перша її жертва серед живих. Хто вже мене тільки не перевіряв! Якби ми всіх перевіряльників примусили трудитися продуктивно, то було б набагато краще. А так пустять вони нас з торбами. Хоча кому ж я це кажу?

— Хоч як це прикро, але я теж перевіряю. Попередня перевірка,— пояснив Твердохліб спокійно. Досі він мав справу з директорами, керуючими, головами й начальниками — все ситуаційні породження, з'являються і зникають, як хмари в небі. А професор — це поступове сходження на невидиму вершину, на якій він зостається довічно. Професор медицини — це не просто вершина, а вершина добра. Якби розкласти всі посади так, щоб кожен, хто їх займає, міг сказати, чим саме і скільки на цій посаді можна зробити добра і скільки накоїти зла.

— Звичайно, я не медик,— зітхнув Твердохліб.— Ви можете посміятися досхочу, але обіцяю вам, що засяду за медицину і виявлю максимум об'єктивності. А тепер дозвольте мені піти.

— Ідіть,— трохи подивовано глянув Костриця на дивного представника "прямосуддя".

Твердохліб вийшов, і двері за ним зітхнули.

Надворі під горіховими деревами на нього налетів одягнений у пістряву імпортну куртку чоловік. Налетів, мало не вдарився з Твердохлібом груди в груди, вхопив його за руку, здавлено вигукнув:

— Це ви?

Чоловік був пошарпаний, знищений, неголений. І ще безглузда куртка! Дивився на Твердохліба очима великомученика, повними сліз, і ті сльози щомиті загрожували пролитися такими нестримними потоками, що затопили б увесь спокій і благополуччя світу.

— Заспокойтеся,— тихо сказав Твердохліб.

— Слухайте,— гарячково зашепотів чоловік.— Як же це? Хіба це може бути? В усіх книжках написано: любов не вмирає. А вона вмирає, і ніхто нічого не спроможен. І світ не перевертається! І... хіба ж так можна? Ну! Я вже все пробував. Напивався. Трощив посуд. Товк шибки. Головою бився об стіну. Став у метро і кричав: "Люди! Поможіть!" Не ходив на роботу і ходив на роботу. А вона вмирає. І мені кажуть: вмре, тільки їй не кажіть. Хіба що, мовляв, до професора Костриці. Я туди, я сюди, ставав на коліна — не беруть! І до вас не пускають. Там у вас помічниця — як стіна! Тигриця, а не жінка.

— На жаль, я не професор Костриця,— урвав його мову Твердохліб, хоч як не хотілося розчаровувати нещасного.

— Так як же? — не повірив той.— Мені ж сказали, що професор саме тут. Нікого сюди не пускають і не кажуть нікому, та я...

— Він справді тут, я щойно від нього. Підіть і попросіть. По-моєму, він добрий чоловік.

— Добрий? Ну! Я теж так думаю. То ви радите? Піти мені?

— Ідіть. Я вірю.

Чоловік стрибнув до дверей, а Твердохліб дивився на нього і думав: як його, такого безладного і безпорадного, могла любити жінка? Але одразу й відігнав од себе цю думку. Всі люди народжуються для любові, всі мають на неї право, і ще й не знати, кому буде відміряно більше цього священного дару — романтичному герою чи простому, непомітному чоловікові. А може, саме в нього душа, як діамант, чиста й прекрасна? Душу не носять, як плакат на демонстраціях. Таємниця ж душі недоступна навіть понадприродному пізнанню.

— Стривайте! — несподівано для самого себе гукнув чоловікові Твердохліб.— Давайте я спробую замовити за вас слівце професорові. Може, вдвох нам легше буде його вмовити.

Вони і ввійшли до професорового кабінету саме вдвох, не один за одним, а разом, насилу потовпились у дверях, і Твердохліб, щоб не полишити ні для Костриці, ні для Лариси Василівни часу на здивування або обурення, став просити за свого випадкового знайомого.

— Ви вже стали адвокатом? — здивувався професор.— Лесю, ти чуєш?

— Ми нічим не можемо тут помогти,— сухо кинула асистентка.— Товариш уже був у мене, але — нічим...

Твердохліб відступився, щоб дати змогу чоловікові самому просити професора. Але чоловік тільки переводив погляд з Костриці на асистентку, навіщось підносив до горла руки, ворушив напружено пальцями і мовчав.

(Продовження на наступній сторінці)