«Південний комфорт» Павло Загребельний

Читати онлайн роман Павла Загребельного «Південний комфорт»

A- A+ A A1 A2 A3

— Все на світі починається з заяв,— вдоволено потер руки Нечиталюк.— Ти думаєш, звідки бог довідався, що Єва з'їла яблуко з забороненого райського дерева, та ще й дала Адамові? Диявол спокусив її з'їсти, а тоді сам же й просигналізував господу богові!

— Здається, історія ця не ввійшла до підручників криміналістики? — Твердохліб ховав руки під стіл, не бажаючи брати заяву, яку сунув до нього Нечиталюк.—

Коли на те пішло, то це радше був перший роман, з якого починається вся світова романістика. Але ти ж романів не читаєш — сам хвалився.

— Не читаю, бо я — Нечиталюк! Мій предок був козаком, який проміняв перо на шаблю, атрамент на кров, слово на дії і так здобував славу і волю! Може, комусь такий предок не подобається, а мені подобається, ще й дуже! А з цією заявою... Не в ній суть.

— А в чому ж? Найславетніший спеціаліст у республиці — і на нього така маячня! Якісь нездари справді беруть хабарі, зловживають своїм становищем, ганьблять високе звання, але ми заплющуємо очі, коли ж на такого чоловіка, як Костриця, одна-єдина скарга, ми вже сполошилися і вже...

— Не гарячкуй, не треба. Я тебе розумію. Мальвіна твоя, здається, теж з костричанок. Перед ним справді багато хто... Але ж, старий! На професора вже були сигнали! Дрібні — тому ніхто й не звертав уваги.

— Дрібні сигнали чи дрібні люди їх писали? — насмішкувато глянув на нього Твердохліб.— А тепер написав доктор, лауреат і ще там хто він — і машина закрутилася?

— Ну, ти справді Твердохліб! Сигнали не в нас, а там,— Нечиталюк покрутив пальцем над головою, але не просто над головою, а трохи навскоси, невизначено, таємниче, значливо.— Ти мене розумієш? А наше діло яке? У нас обов'язок. Битва за справедливість.

— Тільки обов'язок і примушує мене братися за цю неприємну справу,— врешті доторкуючись до папки з заявою, сказав Твердохліб.

— Слухай,— Нечиталюк навіть не став потирати рук, нахилився до Твердохліба майже змовницьки,— я тебе прошу: нікому не кажи, що я цю справу тобі... ну, доручив чи — не дай бог— нав'язав. Скажи, що сам випросив у мене. На такій справі, знаєш, можна й заслуженого юриста...

Тепер Твердохліб не мав сумніву: справу доручено Нечиталюку, а він спихає на нього. А ще хвалиться козацьким походженням.

— Я-то нікому,— підводячись, сказав він,— а тільки як же ти Савочці скажеш? І що Савочка скаже тобі?

— Левові в клітку кинемо шматяру м'яса! — потираючи руки, зареготав Нечиталюк.— Програю партій з двадцять у шахи — і мені все простять. Савочка — це доброта... Наш добрячок-нутрячок... Тільки ти мене не продай...

"Та хто б же тебе купив!" — хотів сказати Твердохліб, але промовчав, забрав папку з заявою і пішов до своєї тісної кімнатки.

Не подобалася йому ця справа. Ще сподіваючись, що тут якесь непорозуміння, Твердохліб не став виписувати повістки докторові наук, а зідзвонився з ним, сказав, що йому передано заяву, і спитав, де б їм краще зустрітися: у доктора на роботі, або вдома, чи в прокуратурі.

— Я хотів, щоб усе було офіційно,— сказав доктор,— тому вибираю прокуратуру.

Приїхав наступного дня до прокуратури власною "Волгою". Поставив машину під знак, що забороняв навіть зупинку, спокійнісінько замкнув дверцята і піднявся до Твердохліба в його келійку. Твердохліб бачив у вікно сіру "Волгу", бачив, як з неї виходив високий худорлявий чоловік, тепер мав його перед собою, по той бік свого кульгавого столика, дивився на його густо зарослі чорним волоссям нервові руки, на вихудле аскетичне обличчя, на зневажливо підібгані губи, пробував проникнути в думки цього чоловіка і не міг.

— Масляк,— сказав доктор.

— Твердохліб.

— Прибув точно.

— Дякую. Ваша машина? — кивнув Твердохліб на вікно.

— Моя.

— Там знак.

— Бачив.

— Заборонено зупинятися.

— Знаю. У мене дозвіл зупинятися де завгодно.

— Мабуть, і переганяти де завгодно?

— Думаю, що так.

— І переганяєте, не дотримуючись правил?

— Коли треба. Я надто зайнятий чоловік. Мій час вимірюється не звичними параметрами. Належу до людей привілейованих.

— Але на шосе всі машини залізні. Тому я противник привілеїв на шосе.

Не сказав, що він противник привілеїв взагалі, бо вони псують не тільки людей, а й суспільну мораль. Та досить і того, що сказав.

— Можу вас зрозуміти,— охоче погодився доктор.— Ви звикли дотримуватися букви закону навіть там, де закон треба пристосовувати до вимог життя.

— Пристосовувати — означає порушувати. А я не люблю, коли порушують закони.

— А я належу до тих, хто відкриває нові закони. В моїй лабораторії винаходяться такі матеріали, яких не зміг сотворити сам господь бог. Що ви на це скажете?

— Мені важко судити про те, чого я не знаю,— спокійно мовив Твердохліб.— Ваша наукова діяльність, судячи з ваших слів, спрямована передусім або й винятково на користь, ми ж стоїмо на сторожі ще й добра. На різниці між користю й добром тримається світ людей. Тільки в тваринному світі все ґрунтується на користі, поняття добра — прерогатива людини.

— Це досить оригінально,— схопився з стільця доктор і хотів побігати по кімнатці, але виявив, що з його довгоногістю тут не розженешся.— Ви так просто зіпхнули всю науку в тваринний світ. Ор-ригінально!

— З мене філософ ніякий,— зітхнув Твердохліб.— Давайте краще перейдемо до вашої справи.

— Я все написав! — усідаючись знову навпроти Твердохліба і пронизуючи його досить неприязним поглядом, вигукнув доктор.— Все написано!

— Все ж потрібні деякі уточнення.

— Наприклад?

— Ваше прізвище — Масляк чи Маслюк?

— Я ж сказав — Масляк.

— Підпис під заявою не дуже розбірливий. Тут схоже на Маслюк.

— Я надто зайнятий чоловік, щоб дбати про розбірливість підпису.

— Повинен вам сказати, що мені особисто ця справа зовсім не подобається,— порушуючи всі закони юридичної етики, втомлено промовив Твердохліб.— В цьому немає ніякої доказовості, і я маю великі сумніви, щоб Ми змогли якісь докази взагалі добути. Признаюся вам, що сам ніколи б не взявся за розслідування цього випадку, але мені звелено це робити, отож я...

— Ви покликали мене, щоб усе це повідомити?

— Просто хотів вас попередити, щоб ви не сподівалися на стопроцентний успіх?

— Я не розумію такої термінології.

Цей чоловік не знав і не чув нічого, крім голосу помсти. Сумління спало в ньому вічним сном, і Твердохлібова спроба розбудити його була просто смішною.

— Гаразд,— зітхнув Твердохліб,— тоді перейдемо до справи.

— Здається, саме для цього я прибув сюди, хоч мій час...

—" Я знаю, який цінний ваш час, але заява теж ваша.

— Ви не помиляєтесь.

— Ви пишете про гроші.

— Так.

— Ви справді... гм... давали гроші?

— Там написано.

— Що це — хабар професорові Костриці?

— Гонорар за додаткові послуги. Як колега колезі. В системі, де я працюю, існує розгалужена шкала премій, у Костриці, на превеликий жаль, нічого такого... Тут був дуже складний випадок. Я просив професора приділити моїй дружині особливу увагу. У нас довго не було дітей. Дружині лікарі взагалі забороняли. Й ось — надія. Вона окрилила нас. Справа, на жаль, ускладнювалася тим, що в мене негативний резус. Знаєте цей резус-фактор? Понад вісімдесят процентів людей мають резус позитивний, тобто їхня кров нічим не відрізняється од мавпячої. Є така індійська мавпочка макака-резус, вона й стала еталоном. Незначний процент людей має резус негативний. Людська кров.

— Я знаю,— кивнув Твердохліб.

— У мене саме така. У вас який резус?

— Не цікавився. Не було потреби. Але, мабуть, мавпячий, бо ніколи не давав хабарів і не маю наміру давати.

— Ор-ригінально! — спробував засміятися доктор.— Резус і хабарі! У вас досить несподіваний хід думок.

— А у вас? Спершу дати Костриці гроші, як колега колезі, а тоді написати на нього до прокуратури. Теж як колега на колегу?

— Але ж моя дружина померла! Ви розумієте, що це таке — вмирає найближча людина!

— Глибоко вас співчуваю. В її смерті винен професор Костриця?

— Я не кажу цього. Був справді дуже тяжкий випадок. Може, безнадійний. Але професор Костриця іноді робить речі неможливі. Мав зробити й тут. Та не зробив. Не зумів. Не вмієш — не обіцяй. Його перехвалили, а я повірив. Дутий авторитет. Я зневажаю таких людей, їх треба ставити на місце. Сам я звик робити своє діло бездоганно. Навіть не на межі людських можливостей, а поза межами. Ви мене розумієте?

— Цілком. Та зрозумійте й мене.

(Продовження на наступній сторінці)