«Південний комфорт» Павло Загребельний

Читати онлайн роман Павла Загребельного «Південний комфорт»

A- A+ A A1 A2 A3

Власне, Норкою звали сусідську дочку. Білотіла, рудоволоса, пухка, пампушиста. Волосся рудяве, як на отих манто. З хлопцями крутила, мов лисиця. Твердохліб не вкручувався і не закручувався. І не доріс ще та й не відзначався меткістю, якої вимагала од своїх партнерів Норка. Врешті підхопив її якийсь морський льотчик, і вона зникла з їхнього кварталу, зникла з Києва, а тоді, мовби їй на заміну, виникли в хрещатицькому магазині рудяві м'які хутра.

Тепер можна б сказати словами Пушкіна: "Следы невиданных зверей". Не зосталося й слідів. Вивіску "Хутра" зняли, повісили нову: "Головні убори". Важкі, як сковорода, картузи, незугарні шапки з якогось штучного творива, капелюшки з синтетичної піни. Піна хімії.

Однак у Твердохлібові вперто жив спогад про те давнє відчуття, здавалося, що в мармурово-скляному просторі магазину ще й досі витає той дух дикої волі, який вразив тоді його, малого, щоразу, йдучи Хрещатиком, завертав до магазину, так ніби сподівався віднайти навіки втрачене, повернути те, що не вернеться ніколи.

Кожен вписується в своє місто по-своєму.

Вони йшли з Мальвіною Хрещатиком, але не так, як колись, без жодного сліду чулості, без любові й близькості. Паралельні люди. Перед "своїм" магазином Твердохліб уповільнив крок, розмірковуючи, як міг би завести туди Мальві ну. Станеш намовляти зайти — не захоче з упертості. Просити — які ж підстави? Вмовляти? Це було б смішно.

Він ніколи не міг навчитися так ходити вулицями, як Мальвіна. У неї в крові дрімали цілі століття київські, і Твердохліб, який не знав своєї генеалогії далі діда, почувався поруч з цією жінкою непрошеним гостем, зайдою на київських вулицях. Кияни люблять ходити по місту — це підсилює уяву. Уява в них, судячи з безнастанного вештання, належить до найбуйніших. Кияни не ходять, а тиняються. Вони мовби шукають чогось, до чогось прислухаються, чогось ждуть. Саме так уміла ходити Мальвіна. А Твердохліб те й знав, що спинався на київські гори та пагорби, видряпувався тяжко й повільно. Для нього ходіння було працею, потом, гонитвою, упертим доланням. Своєрідний альпінізм.

І ось несподіваний сентимент від спогаду про колишній магазин хутер.

— Може, зайдемо? — недбало махнув у напрямку високих бронзових дверей Твердохліб.

— Ти ж знаєш, що в мене алергія від самого вигляду цих товарів,— скривила уста Мальвіна.

Він мав би сказати: "Однаково ж ти милуєшся собою перед кожною вітриною, а там — безліч дзеркал, ото й викрасовуйся".

Сказав так, як міг сказати саме він, Твердохліб:

— Там прохолода. Перепочинеш од цієї спекоти.

— Ну, хіба що так,— першою завертаючи до магазину, мовила Мальвіна.

Все ж пішла одразу до відділу жіночих капелюшків, забувши про свою алергію. Молода жінка міряла легкий крислатий капелюшок перед великим овальним дзеркалом. Чорноволоса, як і Мальвіна. Тільки очі не ліниві, а з гострим блиском, аж Твердохліб ніби спіткнувся од того блиску. Поправляючи капелюшок, підняла тонкі смагляві руки. Легке плаття без рукавів. Непередавано ніжна шкіра під пахвами. Твердохліб цнотливо відвернувся. Злякався, сам не знаючи чого. А жінка, ніби дратуючи його, поверталася й викручувалася перед дзеркалом, вабила, притягувала його погляд, показуючи Твердохлібові то ніжну щоку, то голе плече, то нервову спину. Мальвіна похвалила капелюшок. Спитала Твердохліба:

— Правда ж, мило?

Він нічого не чув, але поквапливо згодився: так, так. Жінка вдячно вигнулася всім тілом до Твердохліба (може, здалося?). Поруч з тілистою Мальвіною була гнучка, як стеблина. Мабуть, занадто тендітна, попросту худа. Але він чи й зауважив, яка вона. Отой гнучкий, сповнений вдячності й довіри порух у його бік (а може, в їхній з Мальвіною бік?) спантеличив Твердохліба до краю. І погляд чорних очей. Вони дивилися тільки на нього. Вперше в житті так дивилася на Твердохліба жінка. Може, здалося? А може... Відчув, яка задуха в магазині, яке густе, ніби спресоване, тут повітря, винувато промовив:

— Я думав, тут прохолода, а воно ще гірше, ніж надворі.

— Сім п'ятниць на тиждень,— зверхньо посміхнулася Мальвіна.— Ніколи ти не знаєш, чого тобі хочеться.

Ще раз ввічливо кивнувши молодій жінці на вдало вибраний капелюшок (завжди була взірцево ввічливою до незнайомих людей), Мальвіна пішла з магазину.

Твердохліб поплентався за нею, не наважуючись озирнутися на жінку з капелюшком. Ішов, мов каторжник з ядром коло ноги. Що я роблю? Що я роблю? Більше ж не побачу ніколи цієї жінки! Не зустріну, не знайду!

— Стривай! — ляснув себе по лобі.— Ми не дійшли до чоловічого відділу, а там, здається, каракулеві шапки. Постій тут, а я піду гляну.

— Наздоженеш,— не зупиняючись, кинула йому Мальвіна. Могла ходити й без нього. Вся в білих мереживах, мов у шумовинні піни, йшла з гордою незалежністю, і все перед нею розступалося. Коли я виходжу на вулицю, на мене задивляється весь Київ! Мала на собі задосить усього того, що звуть жіночим. Жінка кричала в ній з кожної рисочки, з кожної клітини. Природний добір і добрі харчі впродовж багатьох поколінь. Ольжичі-Предславські. Раса.

Цього разу він не мав часу милуватися Мальвіною. Майже бігцем кинувся назад до магазину. Молода жінка вже йшла від каси. Побачила Твердохліба, сяйнула йому усміхом. "Як бачите, за вашою порадою купила..." Він підійшов до неї впритул, мовчки взяв з рук касовий чек, завченим рухом, як для підпису казенних паперів, дістав кулькову ручку і швидко написав номер свого службового телефону. Сказав хрипким, чужим голосом:.

— Коли ваша ласка, подзвоніть мені завтра на роботу. Завтра чи коли захочете. Я ждатиму хоч до кінця життя.

І пішов, тицьнувши чек ошелешеній жінці. Мальвіні сказав:

— Я помилився. Каракуль синтетичний. Мальвіна не запідозрила його ні в чому, бо ніколи

не давав підстав для підозр. Чоловік нудний, як великий піст. Та, власне, яке їй діло до цього чоловіка? З деякого часу він для неї байдужий і чужий. А Твердохліб, коли б довелося пояснювати незбагненний вчинок, мабуть, уперше в житті спробував би викрутитися тим, що шукає свідків у справі з телевізорами. Хоч пояснення це прийде згодом, набагато пізніше. Як, де, коли? Суцільні прислівники, що ними переповнене наше життя.

ЗАЙМЕННИК

А все почалося з професора Костриці. Цей матеріал у Твердохліба забрали. Викликав Нечиталюк і сказав:

— Принеси мені заяву на професора Кострицю. Коли Нечиталюк був на "ти", за цим стояв Савочка.

Це вже Твердохліб знав точно.

— Нести, власне, ще й нічого,— пояснив Твердохліб,— я щойно почав знайомитися з обставинами і...

— То й ліпше,— потер долоні Нечиталюк (швидкісне потирання долонь, як сміялися в прокуратурі),— менше буде передавати...

— Я так зрозумів, що вже не повернуся до цього? Нечиталюк продемонстрував йому ще швидкісніше

потирання долонь. Так ніби вскочив до теплої хати з великого морозу.

— Здається, ти не можеш поскаржитися на безробіття?

— Та ні. Можна б сказати, на жаль, ні.

— Отож. Давай мені все, що натрусив з Костриці, і забудь навіки.

Твердохліб міг би сказати Нечиталюку, що забути вже тепер незмога, бо ця непочата справа перевернула йому все життя.

Але не сказав нічого. Не звик ніколи говорити про своє особисте, або, як висловлювався Нечиталюк, пірнати у власні неврози. До того ж Нечиталюк не належав до людей, перед якими кортіло висповідатися. Він сам невтомно повторював: "Переді мною сповідаються тільки злочинці". Але при цьому потирав руки й підморгував, щоб показати, що й злочинців ніколи не вислуховує як слід, а так: в одне вухо впускає, в друге випускає.

— Гаразд,— сказав Твердохліб,— я підготую свої висновки.

— Та які висновки, які висновки! — злякався Нечиталюк.— Забудь — і все! Суду ясно?

Справа була неприємна й бридка. До прокуратури звернувся з заявою молодий доктор наук, оскаржуючи професора Кострище.

Чи то він потрапив до Савочки, чи й вище, значення це не мало ніякого, бо заява його однаково ж опинилася в їхньому відділі, мабуть, Савочка доручив її Нечиталюку, а той, не маючи ніякого бажання конфліктувати з світилами, потихеньку зіпхнув Твердохлібові — хай тягне.

— Старий,— потираючи руки, зітхнув Нечиталюк,— ти ж знаєш: я перед наукою раб. А ти в їхніх сферах своя людина. Витаєш, так би мовити...

Натякав на Твердохлібового тестя Ольжича— Предславського, на те, що Твердохліб живе в професорській квартирі, витає у сферах...

— Ну, витаю,— сказав Твердохліб.— Давай уже, показуй, що там.— У заяві не йшлося про науку, а про високі гідності вчених ще менше. Молодий доктор влаштував свою вагітну дружину до клініки професора Костриці, дав професорові через його асистентку досить значну суму грошей (сімсот карбованців), щоб той належно доглянув дружину. Костриця гроші нібито взяв, а дружина все ж померла.

Просто і страшно.

Твердохліб одсунув папір до Нечиталюка.

— Чи досить такої заяви, щоб розпочати справу проти чоловіка заслуженого, відомого, скажемо прямо, вельми цінного для суспільства, унікального спеціаліста? Заява — і ніяких доказів. Свідків не буде, хоч він тут і посилається на асистентку. Все безнадійне.

(Продовження на наступній сторінці)