«Південний комфорт» Павло Загребельний

Читати онлайн роман Павла Загребельного «Південний комфорт»

A- A+ A A1 A2 A3

— Куди мені з цією путівкою? — спитав жінку в колись білому, а тепер невиразного кольору халаті і в такому самому покучмленому парику на голові. Жінка виходила з парадних дверей назустріч Твердохлібові, мовби ждала його, чи що.

— Новенький? До директора! — махнула вона рукою собі поза спиною.— У нас всі до директора.

Директора можна було б записати до розряду стандартних київських директорів кінця двадцятого століття. Він був спортивний, пристойний і люб'язний. Середнього зросту, без Твердохлібової глевтякуватості, засмагле лице й шия, ретельно підстрижене сріблясто-сиве волосся, новісінький, модно скроєний сірий костюм, голуба сорочка. Щось кіноакторське плюс вдавано розумні очі.

"Сказати, йому про кіноакторство?" — подумав Твер-дохліб. Вирішив утриматися від висловлювань. Професійна звичка.

— Шуляк,— підводячись за столом, назвався директор.

— Твердохліб.

Знайомство відбулося, але неповне. У Шуляка на дверях висіла табличка "Директор". У Твердохліба на лобі не було написано нічого.

— Ми відмовилися од заведеного повсюди реєстрування відпочиваючих,— запрошуючи Твердохліба сісти і всідаючись вигідно й зі смаком сам, почав директор без передмов.— Реєстрація насторожує людину, принижує її, а ми не можемо допустити принижень щодо членів ДТЛ. Наш девіз — без принижень!

— А що це таке? — дозволив собі наївність Твердохліб.

— Ви про приниження?

— Та ні, про ДТЛ.

Директор глянув на Твердохліба з підозрою.

— Ви питаєте про ДТЛ? Але ж це скорочена назва нашого товариства! Абревіатура.

— Скорочення помагають жити,— всміхнувся Твердохліб і цим скинув камінь з директорової душі.

— Абсолютно! — відкинувся той на спинку стільця, виказуючи захват від вдалої фрази свого співрозмовника.— Абсолютна абревіатура й абсолютно сказано. Запевняю вас: пансіонат наш абсолютний! Ви вже, мабуть, оцінили його місцерозташування?

— Помітив.

— Тепер я скажу вам абсолютно інтимно: тільки в нас кожен відпочиваючий отримує окрему кімнату з усіма вигодами, тобто люкс! Де ще таке знайдете? Колективізм корисний у трудових зусиллях. Для відпочинку ж передовсім індивідуальний спокій. І ми його даємо. Ніякий Адам не хропітиме у вас над вухом цілий місяць.

— Здається, саме за хропіння Адама вигнали з раю? — зауважив Твердохліб.— Отже, я попав до раю?

— Можете вважати. Я вам скажу ще інтимніше: ви мені подобаєтесь. Абсолютно висловлюєтесь. Це так рідко серед членів ДТЛ.

— Скорочення так і лишається для мене нерозшифроване,— признався Твердохліб, подаючи директорові свою путівку з зображенням портиків і циркумфлекції "Південного комфорту".

— Як? Ви ж самі...— директор одразу закам'янів і забронзовів, одсмикнув руки від путівки, так ніби вона була фальшива.— Ви не знаєте, що таке Добровільне Товариство Любителів?

— Уявіть собі...

— Може, ви захочете сказати, що й не член ДТЛ?

— Коли вас це так цікавить, можу сказати: справді не член і не маю ніякого відношення. Вперше чую.

— Тоді як же?

— Потрапив до вас? Путівка.

— Але як і звідки? Путівок стороннім людям у нас не... ми нікого...

Твердохлібові став перед очима таксист. Ох, посміявся б хлопець, почувши цього директора.

Директор розглядав його, мружився, вивчав, мислив.

— Так, так, так. Починаю здогадуватись. За вас клопотали.

— Навряд.

— Був дзвінок у нашу президію?

— Маю сумнів.

— По обміну?

— Не мав чого міняти.

— Тоді,— директор перехилився до Твердохліба через стіл, притишив голос, показав пальцем на стелю: — Звідти?

— Вертикалі виключаються.

— Може, перевірка? Народний контроль? КРУ? ОБХСС?

Він не дійшов до прокуратури, і Твердохліб з легким серцем міг знову заперечливо покрутити головою.

— Тоді як же? — Шуляк ще не дозволяв собі відвертого обурення, але був недалеко від нього, загрозливо близько. Взяв путівку, глянув, недбало кинув. Папірець!

— А коли жінка? — спитав його Твердохліб.

— Ви хочете сказати: ваша дружина член ДТЛ?

— Не те. Чужа жінка, уїхала сюди. Порадила мені

— Тобто як це — чужа, порадила?

— Звичайно і просто. Як людина людині.

— Дозвольте, дозвольте. Я цього абсолютно не розумію. Абсолютно... Наше товариство... Наш "Південний комфорт" має репутацію високоморального...

— Я не маю наміру знижувати моральність вашого "Південного комфорту".

— Але ж ви сказали: чужа жінка.

— Ви допитувались — я сказав. Це трохи смішно.

— Нічого смішного. Навпаки. Абсолютно навпаки.

— Ви не зрозуміли. Це вже суто особисте. Бачте, моє життя склалося так, що весь час я допитуюся в людей. Ну, в різних людей. А тут вийшло навпаки. Тому я... Ну, ви повинні мене зрозуміти...

— Тобто ви хотіли сказати...— Шуляк тепер не приховував своєї зверхності.— Ви хотіли мене... але, до вашого відома, в нас тут немає жодної жінки! Абсолютно жодної!

("Тоді навіщо ж я сюди прителіпався?" — подумалося Твердохлібові).

— Ви ж своїми... гм... може, ви хотіли сказати, що ви... гм... мало не слідчий?

Твердохліб ще не схаменувся від звістки, що його обдурено, що Наталки тут немає, що він знову став жертвою її крутійства і лукавства, її проклятої формули: "Не знаю, не знаю..."

— Навряд чи це має якесь...— промимрив він, але й цього було задосить для пронозливого директора "Південного комфорту".

— Ви слідчий і не кажете мені про це? — підводячись зі свого місця і виграючи всім безмежним спектром кіноакторських усмішок, загримів Шуляк.— А я з своєю недоречною... Але ж треба було одразу... Навіщо нам ця гра в кота і мишу? Я ж розумію! Я абсолютно розумію! Тепер кажіть: ви любите, щоб кімната на сонячній стороні?

— Всі ми тягнемося до сонця.

— Так я й знав. І уявіть собі: вже прикинув. Поверх?

— У вас їх тільки три.

— Я б радив другий.

— Коли радите, то не стану...

— Я сам вас проведу до вашої кімнати.

— Дякую. Навіщо ж?

— Ні, ні! І в їдальні покажу столик. Це столик мого Племінника. Місце мовби й непоказне, під стіною, одразу біля дверей, але престижне — абсолютно! Племінника немає, але всі знають... Там завжди сидять два Фундатори і ще два вільні стільці. Один для вас...

— Ви перебільшуєте моє значення...

— Мій обов'язок. І все, що треба,— просто до мене. Без церемоній. Ніхто не повинен... Я все розумію... Ніхто... Абсолютно...

Так Твердохліб опинився в казенній, як у готелі, кімнаті з лоджією. Ліжко, диван, чотири стільці, письмовий стіл, якісь тумбочки, шафочки, білий фаянс умивальника, нікельовані крани душової кабінки, пісна чистота, комфорт...

Приїхав, щоб жити тут? Ні, він приїхав до Наталки. Утікав од Києва, від обов'язків, од самого себе... І що ж знайшов тут, що знайде?

Відчинив двері в лоджію, сів на лозовий стілець, міцно склепив повіки, провалився в пітьму згадувань. Наталки не було. А коли буде?

Мав доволі часу.

Примхи пам'яті незбагненні. Пам'ять примхливіша за жінку. Вона не визнає законів, здорового глузду, простої доцільності, ієрархія понять їй чужа, послідовність ворожа. Іноді може видаватися, ніби пам'ять слугує нам, та це тільки омана, бо насправді ми слугуємо пам'яті, ми тільки знаряддя для її дивовижних вправ і вибриків, ми її раби й жертви.

Сміття пам'яті.

Його рідне місто. Осередки пам'яті, мов давно висхлі озера, загачені річечки, ручаї, струмки, зриті пагорби з реліктових глин, знесені будівлі, знищені цілі епохи і народжені епохи нові в кварталах, масивах, викликаних потребою і... модою. Чи ж довговічна мода? Але цей магазин поставлено, здається, навіки. По війні були й тут руїни. Тоді з'явилися риштування. Возили камінь і цеглу. Каменю така сила, ніби для єгипетських пірамід. Цілі поверхи рустиковано брилами рожевого й сірого граніту. І серед квадрів рустики скляні озера вітрин, бронзові височезні двері, пиха і розкіш на місці вчорашнього понищення, сквер з каштанами, що з'явилися за одну ніч, мармур і дзеркала за площинами вітрин. Царство різьбленого каменю, водянистий полиск дзеркал і паморочливий запах дикої волі. Магазин звався: "Хутра". Тут, у самому центрі Хрещатика, в найглибшій глибині праслов'янського града,— подих далеких лісів, тайги, тундри, Заполяр'я: білі й голубі песці, полярні лисиці, вузькоспинні делікатні соболі, чорнобурки, ніби зачаровані в просторі, зберігаючи в м'яких своїх вигинах кшталти мисливських плечей, на яких сюди принесені, тьмавий каракуль, шуби й кожухи, чорні чоловічі пальта, підбиті червоними лисицями, боярські боброві шапки з оксамитовим верхом, жіночі манто з якогось рудявого хутра, по-жіночому хтивого. Вперше тоді почув слово: норка.

(Продовження на наступній сторінці)