— Що там вирішувати — треба їхати на автостраду, — залунали голоси.
— Вперед, і тільки.
— Щоб ближче додому.
— А то весь час плутаємося в цьому клятому Гессені.
— Хоч до Чехії добратися б, і то добре. Там партизани є.
Освітлювальні бомби одна за одною гасли, темрява й тиша знову одягали землю. Шофер залив бензин у бак, завів мотор і вирулив на шосе.
— До автостради, — наказав Андрій. — В Нейкірхен заїздити не будемо, поїхали прямо.
Автострада біліла в темряві, немов посипана крейдою. Вона була порожня, як безводна пустиня. Широкі смуги бетону втікали в темряву, і машина ніяк не могла їх наздогнати. Рекламні щити стрибали з узбочин на дорогу й простягали до машин свої широкі долоні, благаючи її зупинитися. Щити пропонували приїжджим користатися чорнилом "Пелікан", ловити розкрадачів вугілля, економити на картопляному лушпинні, на якому економить сам фюрер, і знову й знову нагадували про альтернативу, висунуту доктором Геббельсом: "Перемога або більшовицький хаос". Лякаючи свій народ хаосом, фашисти перетворили Німеччину на пустиню. Другу ніч машина їхала по мертвій країні. Ні зблиску світла, ні людського голосу, ні дитячого сміху, ні пісні не можна було почути в нічній Німеччині. Якби не згадка про гестапівців і есесівців, можна було б подумати, що вони їдуть не по Землі, а по Місяцю. І тому, коли далеко попереду, на протилежній смузі автостради, зачорніла зустрічна машина, всі зраділи їй так, ніби то їхали якісь друзі.
З кузова застукотіли в кабінку, та Андрій і сам уже помітив машину. Він наказав шоферові зупинитися й швидко вискочив з кабінки. Антропов з своїм кулеметом злазив з кузова.
— Хай спробує не зупинитися, — бурмотів він, — як сікону по колесах, так тільки пшикне.
Вони перебігли через нешироку смугу трави, що розділяла полотно автостради на дві частини, і замахали руками назустріч машині. Звідти їх помітили. Скрипнули гальма. Відхилилися дверцята. Звідти визирнув шофер у солдатській уніформі. Машина була військова!
Але часу на роздуми не лишалося. Андрій і Сашко забігли з двох боків кабінки і виставили зброю. Солдат-шофер одсахнувся од Андрієвого парабелума.
— Бензин, — сказав Андрій. — Давай бензин! Миттю!
В кабінці сидів ще хтось, теж військовий, але на того так подіяв кулемет Антропова, що він навіть не поворухнувся, Солдат зіскочив на землю й став одкручувати затичку бака. Знову появилася каністра, знову, як у селі, задзюркотів у порожню посудину бензин.
— Залишиш трошки собі, — звелів Андрій.
— А тут і залишати нічого, — пробурмотів солдат, — бак майже порожній.
Він націдив каністру ї постукотів по бакові.
— Все. Залишилось сто грамів, не більше.
— Заводь машину і їдь, — наказав Андрій.
Солдат не ждав повторного запрошення. Він зіскочив на своє місце, натиснув на стартер і рвонув важіль передач,
Андрій і Сашко постояли, поки машина зникла в пітьмі, й пішли до своїх.
— Знову тільки одна каністра, — з жалем промовив Андрій. — Мало. Дуже мало.
— Хто сказав "а", той мусить сказати й "б", — відгукнувся Сашко, Давай газувати до заправочної станції. Наберемо там повний бак, захопимо кілька каністр або й цілу бочку. Тоді нам ніякий чорт не страшний.
— А коли до станції ще далеко?
— Поки почне світати, ми можемо їхати по автостраді. А тоді вже подумаємо й про схованку.
Заправочна станція трапилася їм на шляху через півгодини їзди. Тут уже довелося провести справжню військову операцію по оточенню й захопленню населеного пункту. На станції стояло кілька військових машин, водії яких ночували в готелі. Крім того, станція мала свою власну військову охорону, вже не кажучи про те, що вся обслуга була тут військова.
Величезна машина, битком набита втікачами-полоненими, вчинила на станції страшний переполох. Втікачам без особливих зусиль удалося перев'язати всіх німців і, зробивши необхідні запаси пального, рушити далі. Андрій одразу ж став турбуватися про денну схованку. Він вважав, що шукати їх поблизу від станції ніхто не стане (бо хто б же залишався тут, маючи повні баки бензину!), і тому звернув з автостради буквально за кілька кілометрів од свого "заправочного пункту". Якби не розвиднілося, він би ще спробував, звичайно, від'їхати звідси за сотню кілометрів, але вже було пізно.
Ця ніч була для них зовсім невдалою. До цього вони везли з собою єдиного свідка своєї втечі, і ніхто в цілій Німеччині не знав, де вони. Тепер з'явилися свідки. Отой кривий селянин, солдат з машини, обслуга станції. Ще до ранку звістка про те, що на автостраді з'явилася дивна машина з озброєними іноземцями, полине у всі кінці, і їй назустріч помчать сотні озброєних до зубів головорізів "захисних підрозділів". Загрозливе кільце небезпеки стискалося навколо них, як зашморг навколо шиї приреченого до страти.
Вони сиділи в лісі навколо невеличкого багаття з сухого хмизу й обмінювалися думками з приводу свого становища. Одні пропонували пробиватися на південь, в глухі гірські закутки Баварії. Інші вважали за краще повернути назад і, обдуривши німців, спробувати прорватися через Рейн у Францію. Франція уявлялася їм суцільним партизанським табором. Ще інші говорили, що настав час розбитися на невеличкі групи і йти на схід не разом, а поодинці. Антропов висунув план, яким хотів перехитрувати найпередбачливіших гестапівців.
— Нам треба посидіти отут у лісі днів три або чотири, — сказав він, тоді знов вискакувати на автостраду й перти на Дрезден. Не стануть же вони цілий тиждень охороняти всі дороги!
— А коли стануть? — зауважив хтось.
— Не може такого бути, — впевнено відказав Антропов. — Для цього треба бути набитими дурнями.
Після довгих суперечок Сашків план був прийнятий. Почалося марудне чекання. Як на зло зарядили дощі. Багаття розкладати не наважувались, бо вдень могли побачити дим, а вночі — вогонь. Кінчалися й продукти, яких і без цього тривалого сидіння вистачило б дуже ненадовго. Спати доводилося під машиною і під причепом на соснових гілках, застелених плащ-палатками. Шофер теж спав разом з усіма і мовчки зносив усі незручності цієї безглуздої своєї подорожі. Вчорашні полонені взяли в полон його, і він мусив коритися. Коли за лісами дотлів четвертий день, Андрій, порадившись з товаришами, наказав шоферові готуватися в дорогу. Виїхали, щойно смеркло. Доволі швидко дісталися до автостради. І одразу ж з кузова застукотіли в кабінку. Андрій попросив шофера стишити хід, але з кузова застукотіли ще дужче, а у вікні кабінки з'явилася голова Антропова;
— Натискуй, хлопці, бо за нами, здається, женуться якісь гади!
— Давай! — гукнув водієві Андрій. — Повну швидкість, а то капут!
Ті, що сиділи в кабінці, не могли бачити машин, які гналися. Від цього ще моторошніше ставало на душі, й Андрій підганяв і підганяв шофера.
Не знати ще було, що то за машини позаду. Може, просто подорожні? А коли це справді погоня, то ще чи наважаться вони серед ночі наздогнати машину, на якій (вони це знають напевне) сидять озброєні люди.
— Як наша машина, витримає? — спитав Андрій водія.
— О, машина перший клас! — жваво відгукнувся шофер, якого теж, мабуть, не дуже влаштовувала зустріч з своїми за таких обставин. Руські його не вбили і, напевне, не вб'ють, а от свої обов'язково засадять у концтабір, коли взагалі не розстріляють під гарячу руку. І він теж думав зараз лише про одне: втекти, якою завгодно ціною втекти від погоні.
Невідомо, чим би скінчилося це жахне змагання, якби раптом попереду на автостраді не замаячіли нові машини. Вони стояли непорушно, перегороджуючи бетонні ручаї, і, мабуть, були готові прийняти на себе удар отієї божевільної втікачки, яка сполошила половину Німеччини.
— Давай убік! — скомандував Андрій. — Вправо! Там он якась дорога!
— То дорога на Ейзенах! — сказав шофер.
— Однаково!
Переслідувачі не відставали від утікачів, але й не наздоганяли їх. Вони, мабуть, вважали, що в такому великому місті, як Ейзенах, тим не вдасться сховатися, і не особливо поспішали.
А ніч, як навмисне, не темнішала, а світлішала, крізь хмари визирнув срібний окраєць місяця і висів на найвиднішому місці, немов прив'язаний.
Машина промчала передмістям Ейзенаха. Вулиці були тихі й чисті, мов свіжовимите дитяче личко. В такому місті не могли жити злі люди. Слово "вбивство" зовсім не пасувало до таких вуличок.
Далі шосе закружляло понад невеличким озером, що лежало під височенною горою, вкритою м'якою шапкою лісу. Андрій вирішив, що, мабуть, за озером одразу ж почнеться місто, де їх легко затримають на якій-небудь тісній вуличці, і тому одважився на одчайдушний вчинок.
— Давай он туди в кущі, — крикнув він шоферові. — І скільки зможеш уперед!
Ті, що гналися, спершу не збагнули, в чому річ. Тоді одна з машин поїхала далі, друга зупинилася з другого боку. Зупинилася й машина втікачів. У темряві вона в'їхала одним колесом у яму й мало не перекинулася.
— Все, — сказав шофер. — Кінець,
— Спасибі, друже, — кинув йому Андрій. — Біжи на той бік у ліс. Ми затримаємо погоню.
З машини й причепа вже стрибали на землю втікачі.
— Одступаємо організовано, — сказав Андрій. — Я з кулеметом прикриваю відхід. Збираємось на тім боці в лісі.
(Продовження на наступній сторінці)