Есесівець одвернувся й запалив сигарету. Його товариш поторсав носком чобота щуп — довжелезний сталевий прут, підморгнув Андрієві й лагідно, майже ласкаво сказав:
— Пішли! Працювать! І швидко, а то я…
Обличчя в нього раптом скривилося, він замахнувся автоматом. Вартові були як вартові. Ні гірші, ні кращі од тих, яких Андрієві вже доводилося бачити. Та зрештою йому тепер усе було байдуже. Він узяв щуп і поволік його до тієї зловісної дірки між шпалами.
Коли всі зібралися коло отвору, старий сказав:
— Тепер давайте познайомимося. Почнемо з мене. Хоч як це сумно, але я німець. Звуть мене Ервін. Прізвище — Гронеманн. В ув'язненні — з тридцять третього року. Комуніст.
— Виходить, нам пощастило, що ми зустрілися з чесним німцем, — весело промовив чорнявий красень. — Що стосується мене, то я — француз. Поль Сампік з Ам'єна. До ваших послуг, як кажуть англійці. Був у полоні. Втік. Воював у макі [французькі партизани, бійці опору — ред.]. Знову попався.
— Я серб, — виступив наперед блідолиций. — Бранко, Художник. З армії генерала Тіто.
Андрій назвав себе. Всі вони говорили по-німецьки, хто як умів.
— Колись німці відзначалися гостро розвиненим почуттям справедливості, — знову почав Ервін. — Останнім часом світ мав змогу переконатися в зовсім протилежному, але хай справедливість панує хоча б у нашому маленькому, такому навдивовижу інтернаціональному товаристві. Я пропоную найнебезпечніші операції проводити по черзі, щоб не наражати на небезпеку одразу всіх чотирьох. Наприклад, я беру оцей щуп і буду шукати бомбу в землі. Ви в цей час повинні одійти од мене якомога далі.
— А чому саме ти? — поцікавився француз Поль.
— Ну, хоча б тому, що це моя ідея, — всміхнувся Ервін.
— Домовились, — кивнув на знак згоди француз. — Далі?
— Далі ми всі разом розкопуємо бомбу, бо це надто важка робота для одного, та й оті, — він кивнув у бік есесівців, — не дозволять нам гуляти. Зривач буде вигвинчувати хтось один.
— Я, — сказав Андрій.
— О, ти ще маленький! — відсторонив його своїм широким плечем Поль.
— Ми всі тут однакові, — суворо промовив Андрій. — Я вигвинчуватиму зривач у цій бомбі.
— Боже, які всі нервові, — розвів руками француз. — Що ж тоді робитиму я, Поль Сампік, дитя бідних батьків із Ам'єна?
— На вашу долю припаде інша бомба, — заспокоїв його Ервін.
— Коли так, то я заперечень не маю. От тільки як наш друг Бранко?
— Мені однаково, — відповів серб.
Бомба, проскочивши поміж шпалами, пішла в землю не прямо, а якимись зигзагами, навскоси, так що Ервін насилу знайшов її збоку від лінії, на досить значній глибині. Поплювавши на руки, вони почали копати. Земля була волога, змішана з жужелицею з паровозних топок, і лопати ніяк не лізли в неї.
— Набридне нашій старушенції слухати оте шкрябання — і як трахне вона! — задумливо промовив Поль.
— А ти боїшся смерті? — подивився на нього серб.
— Я шкодую.
— За чим?
— Шкодую, що ми залишимо цей світ таким же дурним і злим, яким застали його під час свого народження.
— О, після цієї війни світ набагато поліпшиться, — запевнив француза Ервін.
— Тоді я навіть на тім світі вип'ю чарочку коньяку за його здоров'я! пожартував Поль.
— Між іншим, я одразу здогадався, що ти француз, — сказав йому Бранко.
— Як ти міг догадатися? — здивувався Поль.
— По очах. Тільки у французів такі очі. А про Ервіна я подумав, що він німець.
— Чому саме німець? — мляво поцікавився Гронеманн.
— Ти схожий на німецького художника Лукаса Кранаха, тільки без вусів і бороди і без його шевелюри.
— Ого! — вигукнув Поль. — Тобі личило б бути криміналістом. У тебе прекрасно працює уява.
— Ми, художники, вміємо "роздягати" людське обличчя.
— Що стосується мене, то я вмію роздягати лише жінок, — засміявся Поль.
— Ти намагаєшся бути схожим на того француза, який увійшов у прислів'я, — зауважив Ервін.
— Просто хочу бути самим собою, — знизав плечима Сампік, — Якийсь англійський лорд сказав, що він усе життя боровся з собою, щоб стати порядного людиною. Я не бачу сенсу в такій боротьбі. Краще справді бути порядним, ніж корчити з себе порядного. Що ти скажеш на це, Андре?
— Я ще малий для таких розмов, — всміхнувся Андрій,
— О, я переконаний, що ти мудрий, як Мафусаїл, — вигукнув Поль. — У вісімнадцять років потрапити в "бомба-генерали" — це не кожен зуміє.
— Мені двадцять, — поправив його Андрій.
— Двадцять — це теж дуже небагато, якщо згадати, що мені тридцять, а нашому дорогому Ервінові вже, мабуть, за п'ятдесят.
— В "бомба-генерали" потрапляють і кримінальні злочинці, — сказав Андрій.
— Ну серед нас то вже напевне немає кримінальних злочинців, — впевнено промовив Сампік. — Адже ж правда?
Всі мовчали. Та й що було казати? Коли знали, що Бранко не тільки художник, як він себе одрекомендував, а й партизан; що Ервін сидів одинадцять років у концтаборі зовсім не за колір своїх очей, а за свої переконання; що Поль, попри його бахвальство, не думав у цю війну ні про легкі успіхи в жінок, ні про тимчасові знайомства, а втікав з полону, щоб приєднатися до макі; що Андрій, як і тисячі інших радянських полонених, утікав, утікав і ще раз утікав з неволі, аж поки опинився серед смертників у чорно-жовтій уніформі.
До вечора вони були вже по коліна в землі. Вони увіходили в землю повільно, але невпинно. Голодні, байдужі до своєї роботи, вони не поспішали, хоч як погрожували їм здалеку есесівці. Витягнуть цю бомбу — буде інша. Куди ж поспішати?
Розмови між ними поволі затихли. Перше знайомство відбулося, вони взнали найнеобхідніше, що треба було знати одному про одного. Тепер краще було мовчки длубатися в землі і думати, думати. До того ж слова, сам процес мовлення вимагали затрати енергії, а її й так уже залишилося небагато в їхніх знесилених, зголоднілих тілах.
На третій день їхньої роботи посеред круглої ями показався стабілізатор бомби. Троє вилізли на поверхню, Андрій лишився внизу. Йому подали ключ, великий і важкий, як рогач, і він підступився до чорного хвоста металевої сигари. Зривач був загвинчений між крильцями стабілізатора, круглий, мов сковорода. Кінчиками рогача-ключа треба було зачепити за ледь помітні виїмки в цій сковороді і вихопити її з сталевого тіла, в якому дрімало півтонни вибухівки. Ключ клацнув об стабілізатор і полетів на дно ями. Зривач тримався в своєму гнізді міцно, дуже міцно. Андрій ще раз спробував повернути його, але ключ знову зірвався і знову дзенькнув об бомбу.
— Брже! Брже! Брже! [швидше! (сербське) — ред. ] — нервово закричав згори Бранко.
— Не хвилюйся, Андре, спокійно, — порадив Ервін.
А Коваленко обливався потом над клятим зривачем і не міг навіть зрушити його з місця.
Поль першим зрозумів, у чому справа. Адже він бачив, які худі руки в цього руського юнака. І мовчки, нічого нікому не кажучи, він підбіг до ями й стрибнув до Андрія.
— Ти чого? — здивувався Коваленко.
— Допоможу тобі, — сказав Поль. — Тут треба добрячої сили, а я, бачиш, займався до війни штангою. Отак — раз, два! Раз, два!
Він показав руками, як підіймав колись штангу, і засміявся.
— Дай-но ключ.
Вибуховий механізм не віддавсь і йому.
— Берімось удвох, — сказав Сампік. — Раз, два!
Ключ під їхнім натиском легко подався вперед, і вони обидва попадали на землю. Попадали і так лежали, боячись поворухнутись, ждучи, що ось зараз щось клацне всередині бомби — і буде кінець усьому. Але бомба стояла непорушна, мовчазна, байдужа, їм пощастило. Мабуть, зривач у ній був зіпсований.
Вони вигвинтили механізм і передали його нагору, прив'язавши до кінця вірьовки. Тоді ще цілий день обкопували бомбу, щоб звільнити її від цупких обіймів землі, і лише після того витягли її на поверхню з допомогою цілої команди поляків.
— Ми можемо втішатися самими собою біля цієї бомби, як кажуть англійці, — засміявся Поль.
— Чому ти весь час згадуєш англійців? — поцікавився Андрій. — Чи ти їх так любиш? Чи, може, жив у Англії?
— Я був під Дюнкерком, — сказав француз, — І я бачив, як англійські транспорти везли на туманний Альбіон своїх бравих солдатів. Вони втікали, залишивши нас, своїх союзників, битися з танками Гудеріана. Вони стояли на палубах транспортів і милувалися чудовим видовиськом, яке відбувалося на землі. Танки йшли на нас звідусіль. Ми стріляли в них з гвинтівок. Вони били по нас з гармат. Англійці втекли за свій Ла-Манш. Нас посадили за колючий дріт. З того часу я й полюбив англійців.
— Я теж колись бився з танками Гудеріана, — сказав Андрій, — Бився разом з товаришами, не думаючи ні про чию допомогу.
— А я не міг не думати, — гаряче промовив француз, — Бо вони ж союзники! Хіба союзниками стають лише для того, щоб пити французькі вина?
(Продовження на наступній сторінці)