Есесівці, скрадаючись серед темних кущів, вже оточували те місце, де застряла машина.
— Першими не стріляти, — наказав Андрій. — Хай вони починають. Ми до кінця повинні витримати роль утікачів.
І щойно він це сказав, лівобіч і правобіч м'яко вдарили дві автоматні черги. Андрій підбіг до Антропова і схопився за кулемет.
— Давай, Сашко, відступай, — сказав він, — я їх затримаю. Ну ж бо, швидше.
— Знаєш що? — лагідно відповів Антропов. — Одійди й не впливай на мою нервову систему. Веди хлопців у ліс.
— Я тобі наказую! — з присвистом прошепотів Коваленко.
— Одійди, молокосос! — визвірився Сашко. — Тут лишаюсь я, зрозумів? Я покажу отим гадам, що таке повне щастя!
Вія ще не стріляв, зате есесівці навперебій задиркотіли автоматами, і кулі затьохкали в гілках, мов солов'ї.
— Андрію, — покликав з темряви Банников. — Андрію, дай мені руку! Швидше дай мені руку!
Такої туги Андрій ще ніколи не чув у Павлуниному голосі. Він кинувся на голос і наткнувся на друга, який уже лежав на землі.
— Павлуню! — покликав він і ще раз повторив: — Павлуню!..
Банников не відповів, а може, його тужний голос забив різкий тріск Сашкового кулемета, який нарешті відповів па цьвохкання автоматів. Андрій нахилився над Павлунею і спробував підвести його. Той хилився до землі, як зів'ялий. Тоді Коваленко присів і обережно взяв друга на плечі. Підвестися з такою ношею виявилося для нього важче, ніж він гадав, але він усе ж підвівся й зробив кілька кроків у тому напрямку, куди поволі, відстрілюючись, відходили його товариші. Тоді йому під ноги підкотилося щось м'яке і важке, вдарило під коліна, і Андрій упав навзнак. Падаючи, він думав лише про те, що Павлуні буде дуже боляче ударитися об землю, але вже нічим не міг зарадити. Він не знав, що Павлуня вже мертвий і що йому тепер усе байдуже. І через те, що він не знав цього, есесівці ніяк не могли одірвати Андрієвих рук од тіла Павлуні, хоч як били вони по цих руках і якими прокльонами осипали юнака. Лаятися вголос вони не наважувалися, бо десь поблизу ще бризкав вогнем кулемет Антропова і, підтримуючи його, раз по раз бахкали в темряві німецькі солдатські гвинтівки, що були в руках у втікачів.
Кінчилося все тим, що Андрія зв'язали якимсь мотуззям і понесли у невідомість, яка в цій країні мала одну-єдину назву: неволя й смерть.
Його несли довго, тоді везли в кузові машини і скинули в якомусь садочку, під деревом. Він сів, обіпершись спиною об шорсткий стовбур, і прислухався до голосів ночі. Чи не принесуть вони йому звуків стрілянини отам в лісі над озером? Ніч мовчала. По боках біля нього стовбичили темні постаті вартових, навпроти, за деревами, виднівся великий будинок з мертвими чотирикутниками вікон. І тиша, тиша, як на дні моря.
Але ось одне з вікон отого похмурого будинку відчинилося, і в його чорному отворі з'явилася ніжна біла пляма. Хтось підійшов до вікна і дивився в сад. Андрій міг би поклястися, що той "хтось" — жінка або дівчина. Бо у чоловіків не буває, не може бути таких ніжних облич.
Жінка дивилася в сад і мовчала. Мовчали й ті, що були внизу, під деревами. Мабуть, у цей сад не раз і не два привозили таких, як Андрій, і жінка добре знала, що то за тіні ховаються в пітьмі серед чорних дерев. Андрій злякався, що жінка зараз зачинить вікно й знову сховається в таємничій, недоступній для нього глибині кімнат.
"Якщо зараз зачинить, значить мені кінець", — подумав він і став ждати, до болю стиснувши щелепи, затамувавши в грудях віддих. Його серце билося так гучно, що його, здається, можна було почути на вулиці, ї жінка теж, мабуть, почула той стукіт. Вона схилилася на підвіконні, підперла обличчя білими ніжними руками і несподівано заспівала тихим, глибоким голосом:
Ave, Marіa, gratіa plena,
Domіrus tecum, benedіcta tu.
Вона співала щось сумне-сумне, виразно вимовляючи латинські слова, яких Андрій зовсім не розумів. Але невідома, чужа для нього мелодія була такою близькою й привабливою, незрозумілі олова звучали так заспокійливо й мирно, що всі його страхи одразу кудись зникли і тепер було тільки бажання слухати й слухати цей жіночий голос, що линув з темряви, неначе з неба.
Іn mulіerіbus іt benedіctus…
Одна з темних постатей обабіч Андрія колихнулася, брязкнула автоматом, і назустріч заспокійливим, ласкавим звукам полетів роздратований чоловічій голос:
— Ей там! Заткни пельку й зачини вікно. Час не для молитов!
Вікно схлипнуло, і Андрій знову впав на дно моря.
Пара рижих битюгів ліниво помахує короткими хвостами. Довгий віз-платформа на товстих гумових колесах нечутно котиться за битюгами. Круглощокий, ще зовсім молоденький есесівець час од часу смикає за віжки, підганяючи коней. Ще два есесівці середніх років сидять у кіпці платформи, не випускаючи з рук автоматів. Посередині, звісивши ноги, розташувалося чотири чоловіки в "генеральській" уніформі. Три есесівці везуть кудись чотирьох "генералів".
У "генералів" чорні штани з широкими жовтими лампасами, чорні кітелі з жовтими нашивками на руках і жовтими поздовжніми смугами на спинах, чорні шапочки-ярмулки з жовтим перехрестям зверху. Людей у такій уніформі знають у Німеччині всі. Це — "бомба-генерали", люди, які розряджають радянські й союзницькі авіаційні бомби, що чомусь не вибухнули. Бомби не вибухають з різних причин. То фугаска потрапляє в надто м'який грунт, і вибуховий механізм не спрацьовує. То в бомбі зіпсований зривач. Інколи американці скидали бомби з годинниковим механізмом, які мали вибухати через кілька годин або навіть діб. Часто бувало так, що "бомба-генерали", щойно почавши поратися біля своєї чергової "пацієнтки", злітали в повітря, щоб уже ніколи більше не повертатися на цю сповнену горя й страждань землю. Третина бомб вибухала. "Бомба-генерали" гинули, як трава під косою. Фашисти на це не зважали. У них не було часу на те, щоб ждати, вибухне чи не вибухне та або інша бомба. Вони не хотіли зривати бомб толом: адже їх можна зарядити знову й послати назад, з своїми літаками. Вони поспішали виграти війну, хоч уже давно зрозуміли, що вона безнадійно програна. Як утопленик, вони хотіли потягти за собою ще мільйони людей, відібрати в них життя.
"Бомба-генерали" належали до приречених.
З тих чотирьох, що сиділи на возі, один був зовсім старий. Зморшки залягли на його щоках, як степові провалля. Великої лисини не прикривала навіть шапочка. Вузенький, як віночок римських кесарів, пружок сивого волосся лежав на черепі, мов приліплений. Тільки лоб, високий, кулястий, мов у поета Гете, і гордий красивий ніс робили це змертвіле обличчя привабливим. По боках біля старого сиділо два молодих чорнявих чоловіки. Один — блідий, аж світиться, з тонкими нервовими пальцями, з якоюсь несамовитістю в погляді, другий — повногубий красень, з темними тінями під великими, мов сливи, очима, в хвацько збитій набакир шапочці, плечистий, спокійний.
Четвертий був Андрій Коваленко. В "генеральській" формі він видавався тонким, як очеретина. Він схуд за ці дні ще більше, якось згорбився, в правому куточку губ накреслилася сувора складка. Як і всіх інших, його лише вчора привезли в барак, що був неподалік од міста Марбурга, звеліли переодягтися в форму "бомба-генерала". І от тепер везуть навіщось у місто, в те саме місто, де колись російський студент Ломоносов слухав лекції німецького вченого Христіана Вольфа. їх, ясна річ, везуть не в Марбурзький університет і не на екскурсію в отой старовинний замок, що височіє над містом, сірий і похмурий, як середньовіччя.
Так, їх везли на окраїну міста, туди, де перепліталися сотні сталевих шляхів, на залізничну станцію. Вночі на станцію налетіли англійські літаки й розбомбили ешелон, який стояв навпроти вокзалу. Ешелон був з мармеладом, і тепер цим мармеладом було забризкано все навкруги і здавалося, що то — кров.
Вокзал здіймав до неба уламки своїх стін. Вагонні вісі з колесами валялися за сотню метрів од рейок, а вагони лежали на землі, без коліс, з потрощеними ребрами своїх стінок. На станцію вже пригнали кілька груп військовополонених поляків та італійців, яких Гітлер карав за зраду маршала Бадольо, але "бомба-генералів" повели далі, до в'їзних стрілок. Там, біля диспетчерської будки, вони побачили в землі невеличкий отвір, за сотню метрів од якого стирчала табличка з загрозливим написом: "Обережно! Небезпечно для життя!"
— Тут, — сказав один з літніх есесівців, тицькаючи пальцем в напрямку таблички. — Працювати!
"Генерали" мовчали. Жоден з них не мав ніякого уявлення про свою роботу, жоден з них не знав навіть, якої національності його товариші по нещастю.
Першим заговорив сивий. Він, мабуть, був німець, бо його німецька мова, якою він звернувся до есесівця, звучала бездоганно.
— Що саме нам треба робити? — спитав він.
— Витягти бомбу, — відповів есесівець.
— Як саме її витягати? Ви повинні показати нам.
— Показати? Ха! — засміявся есесівець, — та ми до неї ближче як за триста метрів і не підійдем. От вам щуп, лопати, ключ для вигвинчування зривача, вірьовки. Знаходьте бомбу, розкопуйте її, вигвинчуйте зривач і тягніть на поверхню. Зрозуміло?
— Мені зрозуміло, а моїм товаришам — не знаю.
— Ну от. Призначаю тебе старшим — і марш!
(Продовження на наступній сторінці)