До тієї ночі вони готувалися ще ретельніше, ніж тоді, коли прорізали підлогу. Зепа брав на себе Банников, Андрій і Сашко мали тільки допомагати йому. Коли Антропов висловив сумнів щодо того, чи вдасться Павлуні одним ударом покласти такого бика, як єфрейтор, Банников зневажливо посміхнувся і сказав:
— Шкода, що ти мій друг, а то б я показав тобі свої здібності. Ти коли-небудь чув про джіу-джитсу?
— Трохи чув, — признався Антропов, — але бачити — не бачив. По-моєму, про неї тільки в книжках пишуть.
— А я бачив, — сказав Павлуня. — У нас у селі жив китаєць, який міг покласти навіть ведмедя, не те що людину. От, наприклад…
І він узяв Сашка за руку. Той засичав од болю.
— Пусти, чорт! — гукнув він. — Що ти робиш?
— Тепер віриш? — засміявся Павлуня.
— Та вірю, ну тебе до біса! В тобі талантів, бачу, цілий міх. То любовником став, то раптом борцем виявився. А таке, ж ніби непоказне.
— Великий верблюд, та на ньому воду возять, малий соболь, та його на голові носять, — знову засміявся Павлуня, відпускаючи руку Антропова.
Вночі ніхто в кімнаті не спав. Ждали Зепа. Домовленість була тверда. В'яжуть єфрейтора, забирають його гвинтівку, обеззброюють сонну варту, примушують до здачі того солдата, що вартує надворі, і всією командою прямують на схід, до лінії фронту, до своїх. Андрій повідомив, що їм з Банниковим удалося дістати невелику географічну карту Німеччини, і хоч він не сказав, як саме це їм удалося, всі зрозуміли, що карту принесла Теа. Компаса в них не було, та він не дуже був і потрібний, бо в Німеччині всі автостради й шосе були втикані покажчиками і орієнтуватися можна було з допомогою самої карти. Очолювала всю операцію трійка: Андрій, Павлуня й Сашко. Про подальше говорити уникали. Треба було зробити перший крок.
Десь після півночі на дверях кімнати забрязкотів замок. Зеп увійшов веселий, забризканий теплим весняним дощем, недбало закинувши гвинтівку за плече. Але, як і вчора, він прийшов не сам, а з однооким. Фрідріх став на порозі кімнати, і, хоч у нього гвинтівка теж висіла на ремені, він міцно тримався за неї і готовий був щомиті зчинити тривогу.
План, з такою ретельністю розроблений Андрієм і Павлунею, летів шкереберть. Андрій сидів на нарах, плів джут, тоненькі соломинки мелькали в його руках, мов золоті спиці, його очі пильно слідкували за роботою рук, але думки юнакові були далеко звідси. Він думав про нову невдачу. Невдачі переслідували його в цій країні на кожному кроці. Коли ж цьому буде край? Він не сидів склавши руки. Він весь час намагався пробити той мур, що відгороджував його і його друзів од свободи. А наслідки?
— Чоловіче! — вигукнув Зеп. — Та ти плетеш ще краще, ніж учора! Фрідріх, подивись-но на цю штуку.
Фрідріх недовірливо хмикнув і підійшов до нар. І тоді сталося несподіване для всіх. З-за Андрієвої спини тонкий і нагальний, мов стріла з лука, вилетів Павлуня Банников і черкнув ребром долоні по шиї єфрейтора. Зеп гикнув, як молодий лошак, захрипів і став валитися додолу, просто на гарячу залізну пічку. Одноокий рвонув з-за спини гвинтівку, але Андрій, одкинувши вбік свою солому, упав на нього згори всім своїм кістлявим тілом, і Фрідріх загримів поряд з єфрейтором.
— Не кричи, а то вб'ємо, — прошепотів йому в обличчя Андрій.
На допомогу Коваленкові кинулося одразу десять чоловік. У Фрідріха вирвали з закляклих рук гвинтівку, закрили йому рота, тоді скидали з себе німецькі трикотажні сорочки, тягучі мов гумові, і в'язали руки і ноги одноокому й Зепові, який хрипів і косив ногами по підлозі.
Після цього Андрій і Павлуня з зарядженими гвинтівками в руках, босі, без сорочок, пішли по коридору прямуючи на половину солдатів. За ними йшло все населення барака, сорок п'ять чоловік, теж босі, теж майже всі без сорочок, худі, тремтячі, але рішучі.
Двері до солдатських кімнат виявились не позамиканими. Андрій мовчки показав рукою товаришам, щоб вони розділилися на три частини і водночас увірвалися до всіх трьох. кімнат. Сам він одчинив двері кімнати гауптфельдфебеля.
Начальник команди спав на коротенькому дерев'яному ліжку; сам коротенький, мов качан капусти, підклавши долоні під щоку. На стільці, що стояв біля ліжка, висів фельдфебельський мундир, поверх нього чорнів широкий пояс з трикутною кобурою парабелума. Андрій розстебнув кобуру, витяг звідти пістолет, перевірив, чи вій заряджений, і злегка штовхнув гауптфельдфебеля.
Той щось муркнув і хотів був перевернутися на другий бік.
— Встаньте, будь ласка, — сказав йому Андрій. — Ви мене чуєте, вставайте!
Гауптфельдфебель глипнув одним оком на білу, напівголу примару, що стовбичила в темряві, і знову муркнув щось сердите й нерозбірливе.
— Гауптфельдфебель, ви арештовані! — голосно промовив Андрій, і від цих слів начальник команди миттю сів на ліжкові.
— Що? — спитав він. — Що таке?
— Виходьте в коридор, — наказав Андрій, відчиняючи двері в освітлений коридор, де вже чулася метушня. — Ви арештовані. Ясно?
Гауптфельдфебель схопився з ліжка і хотів бігти в коридор, як був. Але Андрій зупинив його.
— Одягніться, — наказав він йому. — Так незручно.
— Але що сталося? — бурмотів фельдфебель, не потрапляючи в холошу штанів. — Що тут сталося?
— Ми помінялися ролями, — відповів Коваленко,
— Боже мій, я завжди думав, що таке може бути. Я передчував це, хлипав Гауптфельдфебель.
— Не хвилюйтеся, — спробував заспокоїти гауптфельдфебеля Коваленко. Ми нічого поганого вам не зробимо.
Всіх солдат і фельдфебеля зі зв'язаними руками й ногами, з позатулюваними ротами вони посадили в коридорі на деякій відстані один від одного, а самі, одчинивши кладовку, стали одягатися. Тоді Андрій звелів забрати усю зброю і дещо з солдатського одягу: шинелі й плащ-палатки. Перед тим, як вийти з барака, всі зібралися біля дверей на гайок і, за пропозицією Антропова, обрали командира.
— Командир у нас уже є, — сказав Сашко, — Ось він стоїть біля мене. Це лейтенант Коваленко. Серед нас є старші лейтенанти, капітани, майори, є люди старші за Андрія роками, але він показав, що в цих умовах цілком зможе очолити наш маленький загін. Хто хоче сказати щось проти?
Всі були за Андрія. Банников підійшов і обняв його.
— Ти справжній герой, Андрію, — сказав він.
— Що там я, — зніяковів Коваленко. — От ти клацнув єфрейтора, так клацнув.
Вони стояли й хвалили один одного, мов закохані, мов сп'янілі. Та вони й справді сп'яніли від свободи, і кожному здавалося, що його товариш найкрасивіший, найодважніший у всьому світі. Важко було собі уявити невчасніші похвали. Антропов обійняв за плечі Андрія й Павлуню і лагідно сказав:
— Ну, мої голуб'ята, намилувалися, націлувалися, а тепер треба діло робити. Ми про собак забули, командире. Яка твоя думка?
Собаки були замкнені десь у спеціально збудованому для них сарайчику. Нічого було й думати про те, що вони підпустять до себе полонених.
— Перестріляти б їх — так не варто зчиняти шум, — вголос подумав Андрій. — Доведеться лишати їх так.
— А через три-чотири години вони по наших слідах приведуть погоню, зауважив хтось із товаришів.
— Тютюном треба посипати все, щоб збити їх а нюху, — відповів йому інший.
— Дай мені жменю тютюну, а я тобі закурити дам, — засміявся Антропов, де ж його взяти, того тютюну, щоб ще й на землю сипати. Це тобі не вдома, а в Німеччині. Тут навіть огірки не по землі стеляться, а по тичках угору ростуть. А ти — тютюн!..
— Побрести річкою, щоб вода змила сліди, — запропонував Банников.
— В таку воду забредеш, одразу ж запалення легенів з нашим здоров'ям схопиш, — заперечили йому.
— А по-моєму, треба виходити на шосе й спробувати впіймати якусь машину, — висловив свою думку Андрій. — Чесонути б на машині кілометрів з двісті — тоді ніякі собаки нас не знайдуть.
— Ах, нам уже подали машини, — засміявся Антропов. — То чого ж ми стоїмо, товариші? Будь ласка! Займіть свої місця! Нас ждуть на сніданок у Берліні.
— Гаразд, — повернувся до нього Андрій. — Який твій план?
— Пошвидше вибратися з цього курятника на свіже повітря, — сказав Сашко, — і йти в гори, в ліси, до чорта в зуби, але подалі звідси.
Вони вийшли з барака, як завжди, вишикувалися в колону по чотири, по боках, напнувши солдатські шинелі, стали ті, в кого були гвинтівки. Андрій, у шинелі гауптфельдфебеля, яка сягала йому лише до колін, зайняв місце попереду, і здалеку ніхто б навіть не подумав, що це йдуть люди, які вирвалися на волю.
(Продовження на наступній сторінці)