— Тепер нам ні на кого сподіватися, — зауважив Андрій, — треба дбати про визволення самим. Ніякі союзники нам не допоможуть.
— Ти гадаєш, що ми можемо втекти звідси? — не повірив Поль.
— Я переконаний у цьому.
— Ми використаємо для цього першу ж нагоду, — втрутився в їхню розмову Бранко.
— А я хоч і старий, але не відстану од вас, — сказав Ервін.
— Боже милий, — зітхнув француз, — Що б я зараз оддав за місяць, за тиждень, за один день свободи!
Тієї ночі на Марбург знову налетіли англійські літаки. Кілька годин гриміли на станції й у Сусідніх од неї кварталах міста вибухи бомб, палало небо, здригалася земля. Вранці есесівці заявили, що сьогодні полоненим доведеться працювати у великому будинку, в який влучила важка бомба. Бомба пройшла крізь шість поверхів будинку і застряла десь у підвалі. Поки вони не знешкодять її, в будинок не зможе повернутися жоден мешканець, отже, працювати треба швидко, без зволікання.
Віз зупинився в одному з уцілілих кварталів, есесівці провели своїх бранців вузькими звивистими вуличками, тоді невеличким сквериком, з розчахнутими деревами, і вказали на високий будинок, що стояв на протилежному боці широкої вулиці.
— Он там. І не валандатись довго.
Есесівці стали в різних місцях, так щоб не спускати очей з будинку, але й не наближаючись до нього, а "бомба-генерали" пішли до центрального під'їзду. Троє з них вже кілька років були в Німеччині, але ще жодного разу не ступали в німецький будинок. Четвертий був німець, але він теж одинадцять років знав тільки дерев'яні бараки, нари або ящики-діжка і колючий дріт. Важкі різьблені двері з великою бронзовою ручкою грюкнули за ними, вони ступили на кам'яні сходи.
І от вони самі на весь будинок, на всі його шість поверхів. Десь у підвалі, зарившись глибоко в землю, лежить кругла й товста, мов відгодована свиня, бомба, яка може от-от вибухнути, лежить їхня загроза, їхня доля, їхній ворог. Але що один ворог поряд з тисячами ворогів, що оточують цей будинок, який тимчасово потрапив у руки чотирьох побратимів-смертників! І тому Поль, щойно вони лишилися самі, мрійливо пустив очі під лоб і промуркотів, вдаючи з себе маминого синочка:
— Передовсім ми повинні добре поснідати. І обов'язково з випивкою.
Всі були такі голодні, що ні в кого не вистачило мужності й сили заперечувати проти такої спокусливої пропозиції.
— Тоді, — захоплюючись, вів далі Поль, — тепла ванна, чиста білизна і спати, спати, спати аж до вечора.
— А коли нас застукають вартові? — висловив побоювання Ервін.
— Швидше в цьому будинку з'явиться маршал Петен, ніж наші хоробрі есесівці — засміявся Поль. — Ну, я пішов на розшуки сніданку й вина.
— Стривай, — зупинив його Андрій. — Треба домовитися.
— Про що ж домовлятися? — розвів руками Поль і виразно подивився на Бранко, сподіваючись на його підтримку.
Але серб мовчав.
— Ага, розумію! — ляснув себе по стегнах француз. — Наші брати слов'яни вже утворили свій альянс і виробили спільну програму дій, яку зараз запропонують неорганізованій масі в особі француза Сампіка й німця Гронеманна.
— Не плети дурниць, Поль, — буркнув Бранко. — Хіба ми не домовлялися втекти, як тільки трапиться нагода?
— Де ж ця нагода? — здивувався Поль і навіть озирнувся навкруги, так ніби нагода була якоюсь зримою річчю і її можна було побачити.
— Тут, — твердо сказав Андрій. — В цьому будинку.
— Ну, ну, — пробурмотів француз, — не думайте, що я противник свободи й інших прекрасних речей. Але не станете ж ви заперечувати проти сніданку?
— Ні, — сказав Бранко,
— І проти ванни й чистої білизни.
— А чи не буде це мародерством? — обережно запитав Ервін. — Закони війни безжальні…
— О милий Ервін, — поляскав його по плечу Поль, — коли банда Штюльпнагеля грабувала Францію, вона не задумувалася над такими високими моральними категоріями, як чесність і добропорядність. Я ж хочу взяти в Німеччині всього-на-всього одну пару чистої білизни. І хай буде тому соромно, хто подумає щось погане, як кажуть англійці. Чи не так, Андре?
— Мабуть, треба перемінити не тільки білизну, але й верхній одяг, якщо вдасться тут знайти щось підходяще, — сказав Андрій. — Бо втікати в наших "генеральських" мундирах — це безглуздя.
— Ти великий практик, Андре! — вигукнув Поль. — Це говорю я, Поль Сампік, практицизм якого не сягає далі склянки вина й м'якої перини. Отже, вперед, вперед, до бою і звитяги, сини свобод, анфан де ля патрі! [сини вітчизни (франц.) — ред. ]
Йому не вистачало німецьких слів, і тому він закінчив фразу своєю рідною мовою.
Обов'язки вони поділили так. Ервін мав стежити за вартовими й в разі небезпеки подавати сигнали друзям. Поль лаштував сніданок. Андрій і Бранко повинні були знайти в будинку необхідний для всіх чотирьох цивільний одяг, який замінив би їм чорні мундири з жовтими лампасами.
Сніданок був готовий за півгодини. Поль вирізав з білого хліба два десятки овальних грінок, змочив їх у суміші молока й яєць, підсмажив на маргарині, тоді наклав на грінки заздалегідь збиті яєчні білки, густо посипав їх натертим сиром, проробив у білках заглиблення й поклав туди по сирому жовтку, посолив і поставив у духовку. Коли жовтки добре запеклися, Поль полив усе це розтопленим маргарином {він страшенно шкодував, що в його розпорядженні немає коров'ячого масла, але де ж його можна було знайти в Німеччині!), притрусив зверху дрібно накришеною петрушкою і кропом і поніс на стіл. Величезна сковорода шкварчала, булькала, сичала і навіть немовби зітхала, розповсюджуючи довкола себе такі запаморочливі запахи, що голова йшла обертом.
— Китайський аромат! Фірмене блюдо: "Яєчня "бомба-генерал"! — вигукнув весело Поль і опустив на стіл великий білий кофейник. Через хвилину до запахів яєчні примішався тонкий аромат міцного чорного кофе. Вина в будинку не було. У всякому разі, Поль його не знайшов.
— Прошу за стіл, панове! — жеманно уклонився француз, і всі, навіть Ервін, без зайвих нагадувань взялися за стільці. З вікна кухні, де вони збиралися трапезувати, було добре видно вартових, що прогулювалися на протилежному боці вулиці, тому вони не боялися бути застуканими зненацька. Роки, довгі роки вони не бачили людської їжі, не сиділи за столом, накритим чистою, білою скатертиною, не держали в руках тонкої фарфорової чашки, теплої від налитої в неї пахучої рідини. Ніхто з них не пам'ятав, коли сидів він отак у світлій, білостінній кімнаті, насолоджуючись затишком, смакуючи наперед прекрасним сніданком, відчуваючи теплоту ванни і свіжість чистого одягу. Після багатьох десятків місяців поневірянь, голоду, смертельних небезпек вони збиралися порозкошувати одну-єдину годину, щоб знову з головою пірнути в світ небезпек, убивств, туди, де на них будуть полювати, мов на диких звірів, де за ними будуть слідкувати тисячі очей, де на них чигатимуть тисячі вбивць. То невже ж їм не дадуть спокійно провести цю годину, одну-єдину спокійну годину за всю війну?
— Дорогі мої товариші, — піднесено сказав Поль, — Даруйте мені, але я неодмінно повинен виголосити промову перед нашим скромним сніданком. Справа в тому…
І тієї ж самої миті надворі завила сирена. Вона не була для них чимось несподіваним: тепер тривога в Німеччині вважалася так само звичним явищем, як вітер або дощ. І все ж вони трохи розгубилися.
Поль зупинився, не докінчивши фрази. Ервін кинувся до вікна. Бранко прошепотів щось сердите. Андрій відсмикнув руку, яку було простягнув до сковороди, так ніби там була не яєчня, а гримуча змія, і лице в нього стало біле, як глина.
Чого ти злякався, Коваленку? Хіба ти вперше чуєш цей залізний голос? Хіба не заставав він тебе зненацька посеред білого дня, хіба не будив серед темної ночі, відбираючи в тебе короткі години перепочинку, примушуючи бігти в сховище? Хіба ще й досі не звик ти до нього, як звик до вічних туманів і дощів, що висять над німецькою землею, до колючого дроту, який, здається, літає тут навіть у повітрі, як літають у тебе на Вкраїні білі нитки бабиного літа, до лайок і побоїв твоїх вартових?
Ні, Андрій злякався не виття сирени, він не боявся навіть того, що на Марбург от-от можуть налетіти американські літаки й засипати місто бомбами, він не думав про можливу смерть, яка могла впасти згори, як сніг на голову, — він жахнувся від думки, що може зірватися їхня втеча. Адже після оцих довгих гудків попередньої тривоги щохвилини можна ждати інших, коротких, знервованих, полохливих, коли здається, ніби сирени захлинаються, і коли кожен знає, що тепер треба бігти в бункер. Вони не підуть сьогодні в бомбосховище — хай хоч як галасують вартові надворі. Але треба ж бути готовими до того, щоб зникнути з будинку, щойно спорожніють вулиці. А вони й досі не переодягнулися!
— Забираймо одяг і в підвал! — коротко кинув Андрій, вибігаючи з кімнати. Бранко мовчки пішов за ним. Ервін ще спостерігав за вартовими, один з яких став переходити вулицю, обережно наближаючись до будинку. Поль востаннє обвів поглядом кухню, важко зітхнув, тоді рішуче махнув рукою й взяв сковороду.
— Поснідаємо біля нашої бомбесі, — сказав він, — Я волію відпливати в гавань Ісусову з набитим шлунком. Хай не думають апостоли, що до них з'явився якийсь голодранець!
Андрій повернувся до кухні.
(Продовження на наступній сторінці)