Машина круто повернула і загуцикала по бездоріжжю. Андрій примушував шофера кілька разів змінювати напрямок, вони заглиблювалися в гори далі й далі і зупинилися лише тоді, коли машину щільно обступив густий сосновий ліс.
— Тут будемо відпочивати! — відчинивши кабінку, гукнув Андрій.
Цілий день вони ховалися в глухих лісових нетрях. Виставили вартових. Вогню не розкладали. З'їли по шматку хліба з маргарином і ковбасою, які вони взяли з тих запасів, що були у конвоїрів у бараці. Нагодували й шофера, хотіли завести з ним розмову, але він, побачивши на френчах своїх пасажирів великі літери SO, тільки мукав, надимав щоки й червонів.
— Киньте його, — засміявся Антропов. — Хай з нього переляк вийде, тоді, може, й поговорите.
Увечері, як добре стемніло, Андрій скомандував рушати далі. Довго вибиралися на шосе. Кілька разів доводилося злазити з машини й розшукувати ранкові сліди. І ось знову гримотить машина в наповнених туманом долинах і серед кістяків гір. Знову мовчазний водій втікає від страшних руських, а він тепер уже твердо знає, що це — руські.
До Фельсберга вони не доїхали. Десь поблизу Бад-Віль-дунгена, запримітивши міст через Едер, Андрій звелів шоферові повертати праворуч.
— Але ж це не Кассель! — вигукнув німець. — Кассель на півночі, а ми їдемо на південь.
— Знаю сам, що на півночі, а що на півдні, — сказав Андрій. — їдь.
Він хотів добратися до автостради, яка вела через Тюрінгію на Дрезден. Автострада перетинала маленькі річки, мости, які навряд щоб охоронялися, крім того, потрапивши на Дрезденську автостраду, вони залишали далеко зліва провінції Саксонія-Ангальт і Бранденбург, де охоронні загони СА і СД були особливо пильними.
Вони мчали на південь без зупинок, без затримок, надійно вкриті темною ніччю. Десь далеко позаду вже знали про те, що з штрафної залізничної команди втекли всі радянські офіцери, які були там, але ніхто не знав, що в самому центрі Німеччини, несамовито поглинаючи нові й нові кілометри асфальтованих шосе, мчить кудись дивовижний автопоїзд з утікачами. Концентричні кола тривоги в зв'язку зі зникненням сорока семи полонених радянських офіцерів розповсюджувалися повільно, мляво, і гримотлива машина вже давно випорснула з окресленого ними простору. Десь ще писалися рапорти, десь ще тривали довгі телефонні розмови, десь стукали високими твердими закаблуками офіцерських чобіт, перш ніж почати своє повідомлення про втечу руських, гаркали: "Хайль Гітлер!" А тут були свист вітру, тьмяні розливи асфальту й бетону по вологій весняній землі і шалений біг вугластого громаддя гуми, металу й дерева, серед якого причаїлися такі небезпечні для отих, що гаркали "Хайль!", люди.
І враз велетенське вогняне лезо розпанахало ніч навпіл. Десятки сонць запалали високо вгорі й тихо попливли до землі, виливаючи па неї потоки білого тремтливого світла.
— Що воно за чортівня? — нахилившись до вуха Банникова, крикнув Андрій,
— Американські літаки, — відповів той. — Кинули освітлювальні ракети. Зараз будуть бомбити,
— Що ж тут бомбити? — не зрозумів Андрій. — Оте село?
Справді, попереду, неподалік од шосе, виднілося невеличке село, а за ним темніли гори. Ліворуч стелився зелений пустинний луг. Здається, ніяких об'єктів для повітряного нападу немає. А втім, хіба знаєш. Може, саме під отими круглими темними буграми розташувався який-небудь авіаційний або танковий завод? І, можливо, літаки саме тут лишать свій смертоносний вантаж. Самотня освітлена машина на пустельній дорозі послужить їм прекрасною ціллю. Тож подалі звідси, з цього осяяного мертвим світлом кола, з-під цього неба, в якому десь пропливають металеві птахи союзників. Андрій глянув на водія, щоб сказати йому про небезпеку. Але той сам дивився на Коваленка, і смертельна блідість заливала його неголені щоки. Губи його ворушилися, намагаючись вимовити якесь слово. "Боїться, — подумав Андрій, — та й хто б тут не злякався".
— Давай натискуй, — гукнув він шоферові, — вискочимо з цього чортового кола!
І аж тоді німець спромігся вимовити те, що хотів:
— Немає бензину.
— Що-о? — заревів Андрій і сам злякався свого голосу. — Куди ж ти його подів?
— Кінчився, — знизав плечима шофер.
— Але ж мотор ще працює?
— Ні.
Справді, машина вже не гула. Гуло й тремтіло небо од сотень невидимих літаків. Машина котилася по інерції.
— Зверни хоч з дороги! — наказав шоферові Андрій. Машина підстрибнула кілька разів по зеленому купинню і стала.
— Що там у вас? — перегнувся з кузова Антропов. — Зараз же союзники накриють нас бомбовим килимом.
— Бензин кінчився, — відповів Андрій.
— Що ж тепер робитимемо?
— Сидіти всім у машині. Не розходитись. З повітря ми зараз майже непомітні. А бензин я спробую дістати.
— Де ж ти його дістанеш? Хіба в отому селі?
— А хоч би й там!
— У цих, мабуть, і воду по картках дають, а ти на бензин розраховуєш.
— Спробувати можна.
— Ну, давай.
Андрій узяв у шофера каністру і хотів іти з Банниковим до села, але Антропов заявив, що замість Банникова піде він.
— Я з кулеметом, — сказав Сашко. — Командира треба охороняти.
— Не говори дурниць, — розсердився Андрій. — Яка тут може бути мова про охорону?
— А коли в селі розквартирований розділ есесівців? Не можеш же ти розраховувати, що при такій ілюмінації всі вони сплять, як бабаки? Цопнуть тебе там, а ми сиди та жди. Пішли вдвох.
В селі справді не спали. В дворах чулися квапливі кроки, притишені голоси, злякана метушня. Небо ще заливало землю потоками світла і ревіло, ревіло, загрожуючи прорватися зливою бомб.
— Поки тут паніка, треба діяти, — шепнув Андрієві Сашко. — Спасибі американцям, що присвітили.
Він зазирав до кожного двору, сподіваючись побачити там машину або трактор, але ніде не міг нічого помітити.
— Чорти! — бурмотів Сашко. — Вони все ховають у гаражах. Ти бачиш, які сараї повибехкували! Хваляться своєю чесністю, а ховають все так, ніби тут злодій на злодії.
Нарешті їм пощастило: в одному з дворів стояв старенький двотонний "опель". Вони вскочили у двір, підбігли до машини.
— Ти знаєш, де тут бак з горючим? — спитав Сашко.
— А чорт його знає, — знизав плечима Андрій.
— Ну й я не знаю. Треба було шофера з собою взяти. От дурні!
Хрипкий, стривожений голос, що пролунав з якогось темного закутка, примусив їх замовкнути.
— Хто там? — спитала темрява.
— Хазяїн! — покликав Андрій, — Ходи-но сюди!
Хазяїн вагався. Він мовчав і думав. Йому, мабуть, не хотілося виходити на освітлене місце, але він не хотів допустити й того, щоб якісь чужі люди порядкували біля його машини.
— А ви хто такі? — ще раз спитав він. — Чого вам треба?
— Ходи сюди! — повторив Андрій, знаючи, що по цій одній фразі німець не зможе догадатися, з ким має справу.
Старий німець, у картузі з навушниками і в цупких чорних крагах, виповз із погреба і пошкутильгав до хлопців.
— Хто такі? — прохрипів він, з подивом розглядаючи по-чудернацькому зодягнених незнайомців.
— Бензин є? — не відповідаючи, запитав у свою чергу Андрій.
— Який тобі бензин! Війна! — сказав німець і повернувся, щоб іти назад. Але Антропов не дав йому, цього зробити. Він схопив німця за поруділий сукняний піджак, рвонув до себе і, нахилившись до самого обличчя, прошепотів:
— Давай бензин, гад, а то до стінки поставлю!
І щоб було зрозуміліше, наставив на німця кулемет. Німець зіщулився і злякано зиркав то на Сашка, то на Андрія.
— Бензин, розумієш? — сказав Коваленко.
— Немає бензину, — захрипів німець. — Трішечки є. Зовсім мало.
— Давай скільки є.
Андрій дав німцеві каністру. Той побовтав її, переконався, що вона зовсім порожня, і ступив до машини.
— Дуже мало бензину, — бурмотів він, одкриваючи бак, — Війна все забрала. Все.
— Нічого, папашо, — вже лагідніше сказав Антропов, — скоро війні капут, тоді заживемо, ферштейн?
Коли з каністрою бензину вони повернулися до свого автопоїзда, небо вже гриміло тихіше: літаки віддалялися від цього місця.
— Мабуть, присвітили собі, щоб не збитись з дороги, — висловив припущення Антропов. — А ми вже злякалися, що почнуть бомбити.
— Могли й бомбити, — сказав хтось з машини.
— Тоді б і кісточок не позбирав наших.
— Загинули б від своїх союзників.
— Одну хвилинку уваги, — попросив Андрій. — У нас зараз лише два десятки літрів бензину. Його вистачить на те, щоб знову завести машину в схованку, як минулої ночі, але тоді продовжувати свою подорож ми не матимемо змоги. Є інший варіант. Спробувати дістатися до автостради, до якої звідси не більше двадцяти кілометрів, і до світанку роздобути десь бензину. По автостраді ходять машини. Там є заправочні станції. Якщо ми дістанемо бензину й доберемося до Тюрінгських лісів, тоді ми будемо хоча б у відносній безпеці. Нині ми ще в провінції Гессен, тобто в тій самій провінції, з якої втекли. Нас тут уже шукають. Отже, треба вирішувати.
(Продовження на наступній сторінці)